Єдина Країна! Единая Страна!

Коли історія про героя та його життя за мить перетворюється в некролог…

16

Я не встигла написати історію. За цілий тиждень так і не встигла. Він загинув. Олексій Болдирєв "Малиш".

Я здогадуюсь, що ви вже бачили чимало постів про його загибель, можливо трохи знаєте як він загинув і, що сам написав незадовго до смерті про втому від війни. Але дозвольте я ще раз напишу про Малиша. Не некролог. А так як збиралась, так як планувала, коли він варив мені каву, коли ми потім йшли розбомбленою вулицею Опитного, а довкола летів сніг.

Коли почалась війна Олексій служив в Херсонській авіаційній бригаді. На той момент він вже присвятив армії, а саме авіації, 9 років. Але як тільки на Сході розпочались бойові дії почав рватися на передову. Хотів в саму гущу подій, а виходило не дуже. Авіаторів в АТО тоді не надто чекали. Вдалося хіба що раз злітати до Краматорська. А потім почув про телефонограму – шукали добровольців в ДАП.

В Донецькому аеропорту події тоді розгорталися надто стрімко, кожен боєць, що заїжджав до летовища усвідомлював – надто великі шанси не повернутись, том бажаючих бракувало. З півтори тисячі військових тої бригади - 6 людей підписали рапорти і свідомо визвалися саме туди. Малиш просто таки вхопився за ту можливість. Каже, був контрактником, а саме вони мають бути на самісінькій передовій. Бо вони професійні, досвідчені і просто зобов'язані не лише воювати особисто, але й ділитися досвідом, допомагати, вчити тих самих мобілізованих. І потрапивши до свого нового підрозділу переконався - був абсолютно правий. Патріотично та рішуче налаштованих, але цивільних бійців доводилося подекуди вчити не лише воювати, а бодай першу медичну допомогу надавати.

Метео вежа ДАПу, термінали, постійні потужні постріли самохідних арт установок та танків – він пройшов це все. На «пожарці», яку бойовики намагалися просто стерти з лиця землі, випустив більше сотні снарядів, Олексій отримав контузію. Тоді там загинуло 2 побратимів, а ще 13 з 17 було поранено. І саме Малиш встигав не лише відстрілюватися, але й надавати допомогу 300-им.

Після контузії перепочив недовго і вже за кілька місяців повернувся на передову. На не менш небезпечну позицію – шахту Бутівка, так би мовити, з видом на вже втрачений тоді ДАП. Цього разу я зустріла його в Опитному. І черговий раз подумала – який же він класний. Завжди усміхнений, привітний, відкритий. Як завжди пропонує каву, каже вона в нього особлива. Тож гуляти по селищу, оглядати його чергові позиції погоджується лише після того, як гості його фірмової кави скуштують.

Малиш, такий Малиш! Ані війна, ані контузія не зробили його суворішим чи різкішим. Поки йшли Опитним сипав сніг, холодно і сиро. Тому мабуть вирішили поговорити про літо і тепло, про море. Говорив про його рідний Херсон, сусідню Одесу - «В мене, до речі, багато друзів в Одесі мешкає. Давно хочу в те місто з'їздити, подивитись, ніби ж поруч з домом, а жодного разу не був. Мабуть таки поїду, може у відпустку, хотілось би навесні чи влітку». Та попереду війна, обстріли, бої. Малиш каже, останнім часом обстріли посилюються, гатять частіше та збільшують калібр.

- Не набридло? Не втомився від цього всього? – ніяково все ж таки запитала я. 
- Набридло. Жах як набридло. Але не втомився, адже варіантів не має. Я військовий, моє місце тут. До кінця, до перемоги. Я не розумію тих чоловіків, що думають відсидітися вдома. Від чого відсидітися і до якого моменту? Поки війна не скінчиться? А як вона має скінчитися? Сама по собі? Ні, хтось все ж таки має воювати, має тут бути, стримувати бойовиків, хоча б краще наступати й перемагати. Не бери в голову, прорвемось. Я обіцяю. І не таке проходили. Хіба що знаєш... от стрілецький бій це ще нічого, тут сили рівні, це бій хитрості та вправності противників. А от відстрілюватися автоматом, коли по тобі танк гатить – це вже занадто. Але ми й таке вміємо, проходили вже. – запевнив Малиш.

Їхати не хотілось. З Олексієм завжди весело та приємно спілкуватись. Завжди розповість якісь цікавинки, при чому як з військового, так і цивільного життя. Мабуть про таких кажуть – душа компанії. Та вже час. Я ще раз сказала, що безмежно рада була його несподівано знову зустріти.

- Ну ти ж заїжджай. Вже не несподівано, а заплановано. Я гостям завжди радий та й кава в мене там ще лишилась. – на прощання сказав Малиш. 
- Обов'язково. Може за кілька тижнів. У будь якому випадку, до наступної зустрічі. До кави ще й тортик прихоплю. – пообіцяла я.

Я досі не зрозуміла як так! Ми ж домовились. Він досі стоїть у мене перед очима на тій дорозі в Опитному. Сніжинки падають на його одежу, лице, він посміхається і махає нам рукою. А іншою міцно тримає свою гвинтівку.

Вічна пам'ять!!!

Ірина Пустовойт

Отчеты:

2016-2017

2014-2015



Подписывайтесь на нас: