• UKR
  • RUS
Про війну
25 Липня 2017 селфи-истории

Коротку стрижку Оксана ховає під каскою

Однострій і бронежилет, здається, стали для неї наче друга шкіра. Вона ходить упевнено, говорить упевнено, вона на передовій — своя.

Оксана тут уже рік. Хоча хотіла піти раніше, одразу за батьком. Він пішов на війну добровольцем у 2014. Одразу — у Чермалик на Приморському напрямку. Нині батько на полігоні і все не дочекається, коли його бригаду повернуть на передову.

Мама відмовляла Оксану йти в армію. Але з рішенням доньки змирилась, бо спершу думала, що та — у штабі.

– Я була зв’язковою, і мама думала, що так буде завжди, – пригадує військова з посмішкою. – Приїжджаю додому, а вона питає: “Ну і де ти?” – “У піхоті”. – “А вона ж при штабі?” – “Та звісно”.

Тепер мама Оксани знає правду і просить її ховатися під час обстрілів.

– Та що тут уже боятися? Вже звикла, – каже військова.
Але Оксана так довго наважувалась підписати контракт іще з однієї причини. Чекала, поки доньці виповниться три. Зараз малечі вже чотири. Оксана щодня телефонує доньці.

– Що вона Вам говорить? – питаю в військової, хоча відповідь знаю наперед.

– “Мамо, повертайся додому, я тебе жду, чекаю. Забери мене з собою”, – Оксана говорить тоненьким голосом, копіюючи доньчину мову. – Кажу: “Куди? Ні, доцю”. Каже: “А ти коли приїдеш?” – “От як випаде сніжок, мама приїде”. – “Точно? Ти мені не брешеш?”

У травні жінка їздила у відпустку на кілька тижнів. Розлучатися з малечею було непросто.

– Їхала вночі, бо складно поїхати. Вона плаче: “Мамо, ти куди? Мамо, почекай, я з тобою”. Вночі довелося їхати з дому. Що ж? Дитину ж не хочеться нервувати. Приїжджаю, а вона дзвонить: “Мамо, ти що, мене покинула? Ти поїхала без мене?” – Кажу: “Так, доцю”. – “Ну я наступного разу не просплю, коли ти їхатимеш”. – Теж кіндер маленький, – Оксана каже це дуже ніжно і трохи сумно і посміхається.

Жінка — головний сержант роти. Вона отримує речі, продукти, стежить, щоб не закінчувалися боєприпаси. Каже, їй подобається ця робота.

– У Вас підлеглі є?

– Так, 56 хлопців, – Оксана сміється, побачивши мої здивовані очі. Каже, з усіма знайшла спільну мову. Секрет дуже простий: – Нормально, по-людськи з ними спілкуюся. Стараюся частіше жартувати.

Військова каже, що найбільше цінує тих, із ким тут, на передовій, пліч-о-пліч, за те, що завжди допоможуть і словом, і ділом. І за те, що ні на мить не сумнівається: прикриють під час бою.

Боїв тут поки що немає. Хіба поодинокі провокативні постріли.

– Раніше бахкали, капець, – каже Оксана. – Може, перемир’я нарешті почалося?

– Віриться в це?

– Ні. Вони вичікують момент, а потім починають знову стріляти. Але найцікавіше, що вони починають стрілятися між собою, а потім уже по нас. Без голови люди, просто без голови, – хитає головою жінка і посміхається.

Зі зброєю вона швидко навчилася працювати. Хоча стріляти по ворогу не любить. І завжди дуже переживає за своїх хлопців під час обстрілів.

Кухар-кондитер за фахом, вона намагається часто готувати щось смачне для побратимів: тушкує курку, робить відбивні. Каже, щоб хоч трохи обіди нагадували не армійські, а домашні.

І дуже хоче, щоб усі повернулися додому живими та здоровими.

– Хотілося б, щоб швидше вже це закінчилося, щоб не було цих смертей уже, щоб матері не ховали дітей. Скільки ж можна вже воювати, – каже Оксана.

– А про що мрієте?

– Повернутися до доньки, виховати її, віддати в садочок, до школи, піти на роботу, – вона говорить це голосом, сповненим теплоти.

– Не плануєте залишатися в армії?

– Життя покаже, – відповідає Оксана і посміхається.

Допомогти Оксані скоріше повернутися додому та втілити свої мрії можна тут: https://goo.gl/M3cjUk

Nastka Fedchenko

 

 

 

Зашерити Заплюсити

Ми допомагаємо підрозділам в зоні максимально небезпеки

17.12 в 22:09
Серце на війні. Мар’їнка
17.12 в 22:05
Бібліотека середньої школи селища Піски
17.12 в 22:03
Джузеппе
17.12 в 22:00
Жолудь і Макарон
13.12 в 13:59
Подивіться йому в очі
12.12 в 12:51
Сашко

Читайте також