• UKR
  • RUS
Про війну
7 Листопада 2017

Кругловидий, сіроокий, Кошмар говорить повільно і виважено

Кругловидий, сіроокий, Кошмар говорить повільно і виважено. Для початку пояснює, чому має таке псевдо.

«Це пішло ще з Опитного, під аеропортом. Нас там не так багато було, але пости тримали. З їхнього боку (з боку терористів. – Авт.) посадка була, вони нас звідти постійно великим калібром обстрілювали. БМП дуже часто виїжджала. А в мене була така позиція, що ніхто мене не бачив, і я, як заступав на дві доби, ох, вони ж і бігали, як кролики, ховалися. Проводжаю на роботу, зустрічаю з роботи. І хлопці свої якось кажуть: «Досить їх кошмарити, йди обідати». Так і пішло».

Нині Кошмар неподалік Горлівки. Ворожі провокації тут не вщухають. Кремлівські найманці застосовують переважно кулемети і гранатомети.

«Сьогодні вночі десь метрів на 300 до нас намагалися підійти диверсанти. Може, хотіли обстріляти. Але ми їх вчасно побачили у тепловізор, дали три короткі черги з кулемета, і вони відійшли. – Кошмар перебирає пальцями порожню і легку кулеметну стрічку, показуючи, скільки витратили набоїв. – Але вони навіть не намагалися відстрілюватися».

Приблизно за тиждень кількість обстрілів дещо поменшала. 
«Коли дуже тихо, це нас аж гнітить. Коли дуже-дуже тихо, ми не розслабляємося, бо будь-якої  миті може статися щось недобре. От коли вони пострілюють, ми тоді знаємо, що вони теж бояться, що вони на стрьомі: чогось не бачать, чогось не чують, – сміється військовий. – А коли затишшя, можна очікувати чого завгодно». 

Я прошу Кошмара оцінити ворога.
«Вони не воюють, вони просто бігають із кутка в куток. Це не війна, це спілкування стволами. Вони показали, як воюють, у боях. Вони не воїни. Це набрід. Це не армія, – твердо і впевнено говорить боєць. – Якщо добре воюють, то це тільки з подачі російської сторони. Самі вони ні на що не здатні. Там же половина наркоманів, зеків, тих, хто прийшов заробити».

За три роки на фронті Кошмар не раз устиг переконатися у своїх словах. 18 червня 2014 р. пішов захищати країну. Спершу як прикордонник. 
«Ми були на Успєнці, Амвросіївці, до Іловайська тоді всі сходились. Це було перше відрядження. Потім демобілізувався, півтора місяці вдома пробув і назад». – «Чому повернулися?» – «Тягне воно, затягує. Зідзвонився з побратимами, той збирається повертатися, інший. Ви знаєте, жалко друзів, яких уже поруч немає. Почуття провини є, що от, як так: він був, і його нема?». 

Кошмару складно про це говорити. Голос починає тремтіти, а в очах збираються сльози. І щоб не показати надміру емоцій, він із посмішкою каже: «Ну нічого, якось воно буде. Наше діло праве, ми на своїй землі, захищаємо свою землю, свої сім’ї». 

Рідним чоловік розповів, де він. 
«Вони ж телевізор дивляться, – пояснює, – все одно колись побачили б. Та і буває, розмовляєш по телефону, а тут раз – нежданчик прилетів. «А що то було?». Та так, нічого».

У армійця є онука. Їй уже рік. Але за цей час дідусь бачив її лише двічі. Хоча каже, хотів би бачити значно частіше. «Найперше, що я хочу, аби закінчилися війна. Щоб ми всі поїхали додому, працювали на благо сім’ї. Я ніколи не думав, що через 26 років знову в руки зброю візьму, ніколи, – очі бійця знову наповнюються сльозами. – Тому я сподіваюся, що скоро настане мир».

Nastka Fedchenko

Зашерити Заплюсити

Ми допомагаємо підрозділам в зоні максимально небезпеки

17.12 в 22:09
Серце на війні. Мар’їнка
17.12 в 22:05
Бібліотека середньої школи селища Піски
17.12 в 22:03
Джузеппе
17.12 в 22:00
Жолудь і Макарон
13.12 в 13:59
Подивіться йому в очі
12.12 в 12:51
Сашко

Читайте також