• UKR
  • RUS
2 Березня 2018

Історія Вовки – одного з тих, до кого хочеться їздити

“Не бійся, Док, вони зі мною з 2016-го. Лазять за мною ще з Мар’їнки”, – говорить Вовка старшому чоловіку, представляючи мене з Альоною, яка робить вигляд, що камера приросла їй до рук.

Док нарізає варені овочі на салат, ховає очі й говорить, що насправді соромиться. Хоча цього сорому йому вистачить буквально на кілька хвилин, бо ми “на його території” – на фронтовій кухні. Вовка починає показувати, скільки в них насправді банок з різними домашніми й  армійськими закрутками, скільки є фруктів та їжі, а Док обіцяє нас досхочу нагодувати всілякими смаколиками.

Минулого року в Мар’їнці з Вовкою теж жив Док, але інший. І він так само готував настільки смачно, що я сама собі так ніколи не приготую. Десь він вміє збирати цих Доків.

З Вовкою ми познайомились 1,5 роки тому. Молодий, але дуже суворий. Він тримає у дисципліні свою роту і вміє мислити стратегічно. Часом здається, що він – скеля. Хоча й дає іноді “слабинку”, коли говорить про те, якого життя йому хотілося б. Коли розмірковує про війну і коли хоче додому. Коли слухає про мої дівчачі проблеми… Але ні, тоді в ньому знову вмикається холоднокровність, бо в своїх порадах він мене не шкодує.

Вовка – один із тих, до кого хочеться їздити. Навіть на війну. Такий “свій в дошку”. Я жодного разу після нашої першої зустрічі не їздила до нього працювати. Їздила в гості – хлопці запрошували. І вже там отримувала якісь історії, які розповідала на загал. Оце його “лазять за мною з Мар’їнки” означає, що ми – команда, що він нас прийняв і визнав. І це найцінніше, що дає війна.

Вовка не дозволяє писати про себе. Хоча мені найлегше було б розповісти про нього, ніж про будь-кого іншого. Якось, ще у 2016-му, я написала його історію і прикріпила фотографію. Так з незнайомих номерів почали телефонувати й погрожувати його батькам і дівчині. Вовка попросив прибрати пост та його фото. І оттоді вперше і востаннє я побачила, що він не безстрашний.

Попри всю відповідальність, покладену на нього в його 20 з маленьким хвостиком, попри суворість, якою він прикривається, адже його бійці повинні бути впевнені у своєму командирі, в нього всередині живе молодий хлопець, який часом хоче безтурботних тусовок, звичайної роботи, відпусток і вихідних десь там, де від тебе не залежать життя інших.

Вовка – один із найважливіших людей, які з’явилися в моєму житті через війну. І він часто, не знаючи цього, не розуміючи чи не усвідомлюючи, вчить мене приймати якісь рішення або обирати поведінку. І раз так вийшло, що він у такому юному віці не катається з дівчиною і друзями на лижах десь у засніжених і рідних йому Карпатах, а місить болото на Донбасі, відбиває мінометні обстріли та відповідає за цілу роту чоловіків, нехай йому буде легше з усім цим.

Таким, як Вовка, можна допомогти тут: https://goo.gl/ix7JnP.

Ні, не допомогти (вони страшенно не люблять цього слова) – підтримати!

Фото: Marian Kushnir

Зашерити Заплюсити

Ми допомагаємо підрозділам в зоні максимально небезпеки

21.06 в 17:37
Фокс витягав Сича з-під обстрілу. Історія друзів-офіцерів
21.06 в 17:16
Юрій з "королівської" бригади. Історія 23-річного командира
19.06 в 17:44
Ціна посмішки добровольця на війні
19.06 в 10:33
"Для командира немає нічого гіршого, ніж втрачати людей"
19.06 в 10:27
«Та лишай його тут, ми тобі іншого жениха знайдемо»
18.06 в 18:01
Коля з Коломиї та 20 тис. доларів "на тепло"

Читайте також