265 років викликів та перемоги — річниця Головного військового клінічного госпіталю

265 років викликів та перемоги — річниця Головного військового клінічного госпіталю


Історії життя, болю та честі. Головний військовий медичний заклад країни святкує 265 років. Величезна територія, місцями схожа на військову фортецю, бачила чимало впродовж свого майже трьохсотрічного життя. 6 років тому саме сюди прибували перші поранені російсько-української війні. Атмосфера одного з найбільших та найстарших військових шпиталів України – у фоторепортажі “Повернись живим”.

Каплиця на території військового шпиталю

Сонячний червневий день. Подвір’я Київського Військового Клінічного Госпіталю заливає спека. Пацієнти намагаються пересидіти її у прохолодних відділеннях. На вулиці між корпусами метушяться лише суворі вояки та медики з історіями хвороб. Про те, що найбільш давньому медичному закладу України 10 червня виповнюється аж 265 років, здається, мало що нагадує. Красується ця дата лише на великих плакатах, що нависають над давніми арками внутрішніх дворів, збудованих ще 1775-го року. За цей час заклад пережив кілька воєн з турками, нашестя Наполеона, розстріли в капонірах ближньої Київської фортеці учасників польського повстання, Першу та Другу Світову. А між світовими війнами він був головним військовим медичним закладом Української Республіки, а за часів Гетьмана Скоропадського тут українські військові медики лікували головні пошесті того часу – тиф, холеру та іспанський грип. І от знову історичне дежавю – нині у головному військовому госпіталі України протистоять коронавірусу.

Внутрішня площа військового шпиталю

Святкування у шпиталі вирішили відкласти до дня медика – 21 червня. І це не дивно, бо роботи зараз вистачає. Одне із найбільш гарячих місць – клініка реанімації та анастезіології. Саме тут лікарі борються за життя та здоров’я поранених на Донбасі захисників. Просто зараз тут лежать два бійці, під’єднані до сучасної апаратури, яка постійно сповіщає лікарям про основні життєві показники хлопців.

Начальник клініки реанімації та анестезіології Олександр Бугай

«Зараз хлопців «дістають» або міни, або кулі снайперів. Бували випадки, коли ми ставили на ноги солдат після таких серйозних поранень, що до війни це здалося би ледь чи не фантастикою», – спокійно зі знанням справи розповідає начальник клініки реанімації та анестезіології Олександр Бугай, який також є головним анестезіологом Міністерства оборони.

«Якось до нас «бортом» привезли хлопця, – продовжує він. – Снайперська куля прошила йому легені, пробила плевру та увійшла у живіт. Ми пройшли кілька серйозних операцій, але зберегли усі життєво важливі органи і зараз він не лише “стоїть на ногах”, а живе повноцінним життям. Щоправда, його травми уже не дозволяють йому служити в армії, але це не саме страшне в його житті».

В самій реанімації панує ідеальна тиша. Чутно, як дихають хлопці і можна без проблем вловити бодай тихенький їхній стогін. Втім, самі бійці лежать спокійно. Впродовж пари хвилин вони то ледь відкривають очі, то знову провалюються в сон. Лікарі зі знанням справи вглядаються у показники апаратів і результати аналізів.

Поранених лікають на сучасному обладнанні

Тим, хто знає, що таке війна, це одразу може нагадати ночі спокійного вглядування у об’єктив тепловізора в бік противника, коли фоном батальйонна рація сповіщає, де розвідка фіксує рух ворога.

«Ми багато разів збирали поранених буквально по частинах. Однак, для результату мало рук навіть найталановитіших лікарів. Життя рятують і препарати, які відновлюють ресурси організму для подальшої боротьби, і сучасна апаратура. Навіть ті самі сучасні ШВЛ мають спеціальні адаптивні режими, які допомагають легеням почати працювати самостійно. На щастя у нас є і такі ліки, і така апаратура», – говорить Олександр Бугай.

Наше незалежне медіа існує завдяки вашій підтримці. Допоможіть нам розповідати ще більше новин, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні.

За останні роки шпиталь пройшов вражаючий шлях. До війни сюди з вогнепальним пораненням могли привезти хіба що нещасного мисливця, а зараз лікарі мають справу з усіма жахами війни і здобули такий досвід, що за ним вишикуються в чергу іноземні клініки.

Тинясті стежки шпиталю

А тим часом за вікнами відділень панує спокій – поодинокі відвідувачі ховаються у тінястих альтанках, роблять селфі з квітами та високими соснами, фотографують вражаючі колоритні споруди і смакують недорогими для Києва смаколиками в буфеті, де щебечуть два папужки-нерозлучники. Для багатьох солдат лікування тут видається справжнім раєм.

Папужки в буфеті шпиталю

Новітня історія військового шпиталю нерозривно пов’язана з історією російсько-української війни. З оповідань бійців, які тут видужували, можна скласти не одну книгу. Нижче три історії від колишнього пацієнта шпиталю, ветерана-піхотинця 93-ї бригади Максима Мирошниченка.

Історія перша
– Якось в мене у палаті зібралась не компанія, а вогонь: я, військовий пенсіонер та строковик. Лише уявіть собі – пенсіонер розповідає мені про радянську армію, його службу у складі контингентів у Африці та Ємені, про протистояння з НАТО. А я йому – про війну на Донбасі, де ми, виявляється, вже воюємо проти тієї радянщини. І інколи ми дуже жваво обмінювалися думками. Мені ж зараз складно уявити СРСР! Строковик вислуховував усе спочатку мовчки. А потім до нас потрапив доброволець. У нього взагалі рот не закривався. Він якось розповів, що з ним служили хлопці, які вірять у старослов’янських богів, і фотки їхнього капища показував. Бачили б ви очі строковика у той момент!

Старовинні будівлі шпиталю сусідують із сучасними хмарочосами

Історія друга
– У 2015-му році у відділенні зі мною лежав атошник. Йому було важкувато ходити, тож він нікуди в місто не виходив і чекав коли до нього приїде його дівчина. І от цей день настав. Вона показалася у палаті і відразу почала тягти бійця у місто, аби пройтися центром. Вона чомусь не зважала на те, що її хлопцеві було важко гуляти. А потім виявилось, що дівчина приїхала в Київ не стільки до нього, скільки по роботі. І в шпиталь зайшла так, щоб показатися. Я був свідком дуже бурхливої сцени. Так та пара у той самий день просто у госпіталі і розійшлася.

Історія третя
– Одного разу був навіть медичний детектив, доктор Хаус позаздрить. Під час служби у мене почалися дивні болі у спині. Я навіть не міг їх описати медикам у батальйоні. Рентген нічого підозрілого не показував і після кількох тижнів безрезультатного лікування лікарі вже підозрювали, що я «кошу» від армії. Так почав думати і мій ротний, якого я дуже поважаю. Я був у відчаї, оскільки зі сторони дійсно виглядало так, ніби я «кошу». Але біль не зникав, і я не міг дозволити, аби хтось думав, що я нечесно себе поводжу на війні, де такі ж хлопці як і я ризикують своїм життям. Через волонтерів я потрапив у шпиталь, і вже тут лікарі відразу виявили у мене рідкісну ревматологічну хворобу. Її дуже легко сплутати зі звичайним остеохондрозом, але вона набагато серйозніша, і її можна виявити лише через спеціальний аналіз крові та МРТ. Рентген її «побачити» не міг. Я зайнявся лікуванням і вже спокійно міг дивитися в очі своїм хлопцям.

Макс Мирошниченко та “Повернись живим”

Останні новини:


Переглядів: 62

Останні новини