Звідки видно окуповані міста. Один день з позицій на Луганщині (ФОТО)

Звідки видно окуповані міста. Один день з позицій на Луганщині (ФОТО)


Зараз тут постоїмо, щоб очі звикли до темряви, і підемо далі.

Дмитро Коваленко, командир одного зі взводів 72-ї бригади, веде нас на ночівлю до своєї позиції. На годиннику близько 21:00, ми йдемо полем на Луганщині, де розкидані бліндажі та шанці військових. Дмитро вимикає ліхтарик. Опиняємося у повній темряві. Здалеку з одного боку від нас червоніють «траси» від нічної перестрілки. З іншого – світиться місто.

Первомайськ, – каже Дмитро, дивлячись на вогні окупованого українського населеного пункту.

Під вагою бронежилета, здається, ти ще сильніше вгрузаєш у луганську багнюку – цього року не пощастило із зимою.

Ще кількасот метрів рухаємося у повній темряві. У цій місцині краще не привертати зайвої уваги. Відстань до ворога тут може складати навіть більше кілометра, але вночі «мішені», які підсвічують дорогу ліхтариком, значно краще помітні, аніж вдень.

Дмитро Коваленко на війні з 2014-го

Приходимо на позицію, що нічим не відрізняється від інших на передовій – накопані траншеї, замасковані бліндажі і запах сирості, який робить підземні «кімнати» більш схожими на льохи, ніж на місця, де живуть люди. На пічці, яку Дмитро склав власноруч, гріються кішки.  

Собак у мене тут немає, а от котів штук п’ятнадцять, – продовжує військовий. – Деякі ночують зі мною, щоб не так сумно було самому в бліндажі.

Коти і собаки – невід’ємна складова будь-якої позиції

Ми п’ємо чай і  обговорюємо ситуацію на передовій. Батальйони 72-ї окремої механізованої бригади розкидані по Луганській області на десятки кілометрів один від одного. Тому оперативно дізнатися, що відбувається у побратимів, часто немає можливості. Та й зробити це не так вже просто – мобільний зв’язок тут майже не ловить, а ще не завжди стає часу просто поговорити.  

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Третій зимовий похід лицарів зимового походу – як бійці 28-ї ОМБр захищають Мар’їнку

Дмитро розпитує новини у сержанта Романа, який працює у прес-службі бригади та їздить від позиції до позиції чи не щодня. Той розповідає: на одному з напрямків, який утримує бригада, – загострення. Мова про район, який у щоденних зведеннях штабу операції Об’єднаних сил називають «ділянкою фронту між Золоте-4 та Оріхове».

Восени 2019-го, після так званого розведення військ, бригада пережила нападки від обуреної політичними рішеннями частини суспільства, а зараз на тій же ділянці фронту дає відсіч окупантам, знищує ворога і сама несе втрати.

Прапор 72-ї ОМБр на позиціях

Після чаювання переходимо до бліндажа, де живе Дмитро. На ніч він розпалює буржуйку і вмикає маленьких телевізор. У безпосередній близькості ворога можна «спіймати» тільки російські та пропагандистські канали. Засинаємо на звичайних для передової «ліжках» (спальних мішках, кинутих на дерев’яні двоповерхові помісти) під розповіді про «героїчні бої радянської армії під час Другої світової». Але на цей контент тут, на російсько-українській війні, ніхто не звертає уваги.

Прокидатися та йти на інші позиції доведеться о шостій ранку. 

«У Новий рік окупанти «вітали» цілу ніч»

За ніч трохи підморозило, тому нам буде легше йти, – говорить перед дорогою Роман.

Дмитро ж зранку пригощає нас кавою і показує, траншею, яка веде до інших позицій. Її українські бійці прокапали задля безпеки (поля на лінії зіткнення взагалі нагадують мурашник з прокопаними стежками, глибиною у людський зріст). Ходити просто полем у цій місцевості – не найкраще рішення, адже з боку противника працюють снайпери та у будь-який момент ворог може відкрити вогонь.

Траншеї, якими пересуваються військові

Через годину ми дійдемо на позицію, де несе службу брат-близнюк Дмитра – Роман Коваленко, також командир одного зі взводів. Чоловіки завжди десь поруч, бо так, кажуть, легше. До війни вони працювали у податковій, а у квітні 2014-го їм надійшла повістка. Першим до військкомату пішов Дмитро, за ним – Роман. Так їх мобілізували до Національної гвардії. Рік вони несли службу на блокпостах поблизу Маріуполя. Після демобілізації ще рік пожили цивільним життям, а у 2016-му підписали контракт з 72-ю бригадою. І, хоча брати захищають Україну на сусідніх позиціях, бачаться не щодня.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Без ротацій. Що відстоює на Донбасі батальйон «Луганськ-1»

У луганському полі, прямо у траншеї, зустрічаємо одного з військовослужбовців. 

– Що сказати? Обстановка бойова, – розповідає він. – Напруга постійна, обстріли. Починаючи з нового року, окупанти в основному обстрілюють з гранатометів, АГС і великокаліберних кулеметів. Я у бригаді вже близько трьох років, з боїв за Авдіївку, тому нам до цього не звикати.

Біля інших бліндажів нас зустрічає боєць на псевдо «Планшет». Він у бригаді з 2017-го. Каже, порівняно з тим, що відбувалося під час бої за Авдіївську промзону, тут –  тиша.  

На Новий рік окупанти «вітали» нас – ніч була «весела». По нам працювали з ПТРД, кулеметів, АГС, – каже військовий.  

«Планшет» каже, що зараз на цій ділянці фронту відносно тихо

Разом із «Планшетом» виходимо на крайню тут точку позиції українських військових. Звідси видно терикони, окуповані міста та поля, на яких вже давно ніхто нічого не засіює – тут все заміновано.

Прощаємося і йдемо на іншу позицію. Дорога до неї не надто приємна. «Зеленка» з наступом зими перетворилася на рідку посадку і добре проглядається противником. Дорогою бачимо пам’ятний знак «Пітбулю».

Місце загибелі Антона Безверхнього

Боєць батальйону «Донбас-Україна» Антон Безверхній загинув від кулі ворожого снайпера 14 травня 2019 року. Напередодні трагедії сам 25-річний військовий писав на своїй сторінці у  Facebook, що буде мститися за свою товаришку – Яну Червону (військова на псевдо «Відьма» загинула під час ворожого обстрілу 2 квітня того ж року). Але…

«Пітбуль» обіцяв мститися

На одній з перебитих високовольтних вишок встановлений червоно-чорний прапор.

Певно, вночі вивішували, бо вдень це надто ризиковано. Спеціально для окупантів, – говорить Роман. – Давай пришвидшуватися, тут краще довго не стояти.  

Червоно-чорний прапор на Луганщині

Першим на позиції нас зустрічає гавкотом пес. За ним виходять і бійці. На кухні хазяйнує Євген. Він родом з Полтавщини, на війні – від самого початку.

Під каву говоримо про обстановку на цій ділянці фронту. Противник, говорить Євген, поводиться відносно тихо, бо знає, яка «отвєтка» може прилетіти. Хоча, поняття тиші на передовій відносне. За роки війни українські воїни вже знають «розклад» ротацій ворога. Щомісяця, коли на певну ділянку заїжджають нові бойовики, вони ж намагаються пристрілятися до позицій українських військових.

Військова кухня
Кухня на передовій

До бліндажа забігає боєць.

Передали: всім в укриття – очікується масивний обстріл.

Так, а ми де? – жартує Євген.

Така інформація тут давно нікого не дивує й не лякає.

Боєць, який щойно залетів в укриття, представляється Алексом. Йому 25 років, він родом з Полтавської області. До бригади хлопець прийшов у 2017 році, до того служив на строковій службі. Схвильовано він підкручує вуса, і розповідає:

«Ворог зайшов на мою землю. З відчуття справедливості й пішов воювати. Від батьків це вдалося приховувати аж три дні, а потім мене показали по телевізору. На третій-четвертий день перебування на Донбасі – це була Авдіївка – я потрапив під обстріл з «Василька» (міномет калібра 82 мм. – ПЖ.) і стояв у ступорі. Неприємні відчуття. Але потім звик. Так я і зрозумів, що треба ховати голову, і вкопуватися треба якомога глибше».

Алекс прийшов на війну з почуття справедливості

Алекс каже: служитиме, поки стане здоров’я. Запитання: «Скільки ви ще будете на війні?» ставлю і командиру взводу Роману (братові Дмитра, у якого ми ночували), який слухає на кухні нашу розмову. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Від руйнації до життя. Як артефакти війни трансформують в ікони і мистецтво

Бувають моменти, коли втомлюєшся і думаєш: «І навіщо я тут?». Але такого, чесно кажучи, за роки війни було разів зо два-три. З тими, хто «втомився від війни» я намагаюся не спілкуватися, – зізнається Роман. – А Донбас треба повертати. І наша армія це може зробити.

Роман разом із братом захищає Україну з 2014-го

Трохи поговоривши та віддихавшись від «пробіжки» у траншеях, ми вирушаємо на іншу позицію – ту, де на нас вже чекає «Урал». Іншим транспортом звідси не виїдеш. Гумові чоботи, позичені у військових, роз’їжджаються у рудій землі. Ми йдемо дорогою, по обидва боки якої на деревах розвішані шматки білої тканини.

Так позначають стежки, де точно немає мін, – пояснює Роман із прес-служби. – А за них виходити ніхто не ризикує

От, дивіться, – вклинюється Алекс. – Тут нещодавно «Урал» трохи відхилився від маршруту. Я почув вибух та побачив чорний дим. На щастя, хлопці не загинули, були тільки «трьохсоті» (поранені. – ПЖ). Підрив на ТМ-62.

Наслідки від вибуху
Залізяччя відтягнули від дороги

Роздивляємося неглибокі вирви від вибуху та шматки заліза, відтягнуті від дороги.

І часто ви так ходите? – питаю бійця.

Та, кожного дня, ми вже звикли.

У бліндажі військових
В одному з бліндажів військовий чистить зброю
Частина РПГ лежить у посадці – сюди «прилетіло» нещодавно

P.S

Через декілька годин після того, як військовий «Урал» вивезе нас з позицій, звідти прийде звістка: ворожий снайпер вбив військовослужбовця Ігоря Хімічука (всього з початку війни бригада втратила 123 бійці). У 29-річного бійця залишилися мати, дві сестри, дружина та маленький син.

Адже, які би розмови про «перемир’я» не велися у тилу, тут, на Донбасі, продовжується війна. Війна, яка тільки за 28 днів січня 2020 року забрала життя 11 українських воїнів.  


Переглядів: 56

Останні новини