«Бойовик облаштовував позицію, прикриваючись жінкою з дитиною». Як і хто сьогодні захищає Мар’їнку (ФОТО)

«Бойовик облаштовував позицію, прикриваючись жінкою з дитиною». Як і хто сьогодні захищає Мар’їнку (ФОТО)


Шість років тому, 5 серпня 2014-го, після п’ятиденного штурму та зачистки українські військові повернули під контроль Мар’їнку. Це місто має стратегічне значення як для наших воїнів, так і для російсько-терористичних військ, адже східними околицями межує із Петровським районом Донецька.

Тож, спокійними обставини тут не бувають ніколи, особливо, якщо брати до уваги той факт, що частина населеного пункту досі знаходиться під контролем бойовиків.

Опівночі 27 липня цього року тут, як і по всій лінії фронту, настав режим припинення вогню. У перший же його день у Мар’їнці бойовики поранили місцевого жителя. Близько 12:30 російські терористи відкрили вогонь (за даними організації «Восток SOS», ймовірніше за все зі стрілецької зброї та підствольного гранатомета). Один з осколків влучив у руку цивільного чоловіка.

Чи довго на цій ділянці протримається «режим тиші»? Прогнозувати складно. Але до оголошення «повного та всеосяжного припинення вогню» російські диверсійно-розвідувальні групи чи не щодня намагалися підійти впритул до позицій українських військових.

Коли ще нічого не було відомо про чергове «перемир’я», журналістка «Повернись живим» з’їздила до Мар’їнки, аби подивитися, як нині боронять цей шмат Донеччини, де до противника подекуди всього кількасот метрів.  

«Все, що розуміє ворог, – сила»

Липень. Донбас, розпечений до +40 градусів. Наша група – журналіст, пресофіцер бригади та двоє військових – йде до позицій довгими вузькими траншеями. Польові квіти та бур’ян б’ють по обличчю, а посохла від спеки земля Донеччини засипається за бронежилет.

На одному з опорних пунктів нас зустрічає боєць на псевдо Сайгон. На ньому автомат, бронежилет на футболку та каска. Він знає, хто стоїть навпроти його підрозділу, як знає й ворог. Про те, що в район Мар’їнки зайшла на ротацію 79-та окрема десантно-штурмова бригада ресурси російських пропагандистів почали писати вже за кілька тижнів, традиційно вигадуючи фейки про українських воїнів.

«Становище було лоскотливе, – розповідає Сайгон. – Ми заїхали тихо, ворог нас не «зустрічав», кілька тижнів було тихо, а потім почалися обстріли у наш бік».

Боєць каже: з боку противника працюють снайпери, часом бойовики також відкривають вогонь з ПКМ та ДШК.

«Звичайно, якщо треба дати відповідь, – даємо. До того ж, у засоби спостереження ми добре бачимо ворога. Вони окопуються, роблять все, щоб бути ближчими до нас, їхня розвідка проводить у наш бік обстріли та обстеження. Але я вам хочу сказати, що люди у нас навчені, знають, як працювати, тому ніяких складнощів щодо бойових дій не виникає. Особисто для мене це вже друга ротація», – запевняє Сайгон.

Ми йдемо далі траншеями, час від часу зустрічаючи військовослужбовців біля бійниць – за ворогом спостерігають постійно. Вдень тут тиша, а от ввечері, вночі та під ранок противник активізується.

«Провокації ворога прицільні, – говорить десантник на ім’я Ігор, який воює з 2014 року. – Коли вони починають борзіти, то ми даємо адекватну відсіч, тоді вони замовкають на деякий час. Все, що розуміє ворог – це сила».

Від позиції до позиції шанцями ми ходимо декілька годин. На кожній з них військовослужбовці розповідають про ворога та про те, як їм воюється. Обстава тут спокійною, м’яко кажучи, не була ніколи. Але воїни запевняють: попри все, настрій у них гарний та й втомлених від війни у бригаді немає.

Після декількох годин на опорних пунктах повертаємося до розташування. Кілька разів за вечір та ніч чуємо поодинокі провокативні постріли з боку терористів. До цього тут вже звикли.

«Терористичні ДРГ підходять через день»

Шоста година ранку наступного дня. Ми висуваємося на інші позиції, де утримують оборону бійці бригади. Дорогою повз терикони їдемо швидко, не оминаючи ям на розбитому асфальті. Про те, що російсько-окупаційні війська полюбляють розташовувати снайперські «лежки» та встановлювати зброю саме на них, знають, здається, всі.

До війни, околиця Мар’їнки була звичайним приватним сектором, де, як це притаманно Донбасу, бідні будинки сусідували з аж занадто розкішними. Сьогодні й від тих, й від інших залишилися хіба руїни. А подвір’я перетворилися на хащі.

Саме такими заростями ми швидко йдемо до будинку, у якому розмістилися військові. Слід у слід за військовим на псевдо Козак, не відстаючи ні на крок. Вже на місці він пропонує нам каву та розповідає про ситуацію на цій ділянці фронту.

Воєнкори “Повернись живим” не втомилися від війни. Допоможіть нам робити ще більше гарних історій, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні.

«Противник постійно намагається робити вилазки у кількості від двох до 8 людей на наші опорні пункти, веде перевірку боєм, – розповідає десантник. – Їхнє завдання: підійти та знищити, але завдяки вмілим діям наших військовослужбовців у ворога цього не виходить зробити. Вони підходять близько, на 100-200 метрів і наші воїни відкривають вогонь на ураження. Тоді терористи відступають. Це вони роблять через день. Ввечері, вночі, під ранок, особливо люблять час з третьої до четвертої ранку».

Також, говорить військовий, противник постійно підіймає над ними коптери. А от у чому складність утримання цієї ділянки фронту, так це у тому, що бої тут міські. Адже за нашими військовими – мирні жителі, перед ними – теж цивільні, якими прикриваються терористи.

«Це дачний масив, і противник використовує його жителів як прикриття, щоб підійти ближче до нас. Наприклад, нещодавно на своєму взводному пункті противник виставив білі прапорці. І от ми бачимо, як бойовик з лопатою облаштовує позицію, а біля цих прапорців стоїть жінка з дитиною. Це щоб ми не могли стріляти. Так вони прикриваються місцевими», – розповідає Козак.

У вічі впадає амуніція бійців: попри спеку, усі вони у касках, бронежилетах, зі зброєю, аптечкою, димовими шашками (щоб у разі поранення побратима задимити місцевість, надати йому допомогу та евакуювати).

«Відстань до противника дуже близька, тому хлопці тут постійно в амуніції, адже у разі чого, є лише хвилина, щоб зібратися», – пояснює військовий.

Він веде нас накопаними нещодавно шанцями, говорить пошепки та показує ті місця, куди нещодавно підходили російські найманці. Від розуміння того, наскільки близько може бути ворог, стає ніяково. 

«Їм вигідно зайняти ці позиції, а потім потроху і місто в цілому, – каже Козак. – Але позаду нас – цивільні люди, тому ми не збираємося пропускати противника. Я, буває, проходжу повз магазин, а там діти років по 10, гуляють собі, бігають як ні в чому не бувало, і мені стає трошки моторошно».

Поки розмовляємо з Козаком, до нас приходить боєць на псевдо Гроза.

– А покажи руки, – просить командир.

Гроза показує мозолисті від лопати та кирки долоні.

– Побут – це другорядне. Головне – якомога глибше закопатися, адже так у мене буде більше шансів вивести хлопців живими.

Гроза повертається на свою позицію. Він відбув п’яту хвилю мобілізації, встиг з’їздити до Польщі, повернутися додому та знову укласти контракт із ЗСУ.

«У Польщі більше почуваєшся українцем, ніж тут, – ділиться хлопець. – Там багато про нас знають, переживають, допомагають людям, які приїжджають з України. Але це – моя батьківщина, я ж не вибирав, де народитися. Коли прийшов з АТО, було важко спілкуватися з однолітками. Я, хлопчина з Миколаївщини, перейшов на українську мову, почав читати більше української літератури. І зараз я знову тут. Чому? Тому що обов’язок кожної людини – захищати свою батьківщину. У нас в бригаді більшість хлопців з Миколаївщини, але яка різниця, хто звідки? Нам не можна сваритися, ми зараз у такій ситуації, коли маємо усвідомити: ми всі – українці».  

Після спілкування з ним ми повертаємося до напівзруйнованого будинку, де живуть бійці. На плечі одного з них сидить маленьке кошеня, під ногами крутяться собаки. Тут традиційно дбають про чотирилапих.

Дорога назад – тими самими хащами та розбитими моторошними будинками та закинутими подвір’ями. Мабуть, колись тут жили щасливі люди. Козак показує ще більш зруйновані будівлі вдалині, згорілу автівку, яка з часом перетворилася на гору рудого брухту та міни, які нещодавно зібрали тут інженери бригади. Місцями задля власної безпеки треба йти якомога ближче до «зеленки», інколи – бігти.

Ми сідаємо в машину, щоб повернутися у безпеку, Козак йде назад. У найближчі місяці ця місцевість – його дім.

P.S

Через тиждень після мого відрядження до Мар’їнки бригада втратила першого за час цієї ротації побратима – 32-річного Євгена Чумаченка, якого вдома чекали дружина та двоє дітей. Ще за якийсь час на фронті оголосили про «повне та всеосяжне припинення вогню». Лише лінивий не зробив прогнозів щодо того, чим воно закінчиться. І тільки у Мар’їнці, як, власне, на всій передовій, українські воїни, як і шість років тому, готові до найгіршого та не бояться жодних загострень.

«Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проект Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.»

Останні новини:


Переглядів: 68

Останні новини