Бути миротворцем. Історія українського військового в Конго

Бути миротворцем. Історія українського військового в Конго


«Після Донбасу там не страшно», – говорить Володимир Фітьо, розповідаючи про свою участь в миротворчій місії. Він – колишній начальник прес-служби 24-ї ОМБр імені Короля Данила. У березні 2018 року Володимир відправився до Демократичної Республіки Конго. Це була восьма ротація українських військових.

«Повернись живим» Володимир Фітьо розповів, як це – бути миротворцем та брати участь у бойових діях у чужій країні.  Це – його історія.

Про підготовку українських миротворців та виліт в Конго  

До миротворчої місії я потрапив у 2018 році, ми відлетіли до Конго в березні. Перед тим, у 2017-му, на частину прийшла телеграма про те, що оголошений конкурс на посади, серед яких була й посада прес-офіцера. Я написав рапорт. Чому? Насправді, це дуже цікавий досвід, тому що в миротворчому контингенті представлено багато країн, ти виконуєш завдання в іншій країні, де зовсім інші бойові дії.  

На базі 16-ої окремої бригади армійської авіації проводилися тритижневі курси, де були зібрані кандидати на всі посади (на кожну претендували 2-4 людини). Ми здавали  заліки з фізичної та психологічної підготовки, проходили медогляд. Далі спеціальна комісія відбирала відповідних кандидатів.

Виліт відбувався з міжнародного аеропорту «Львів», в Конго нас доставляли бортом ефіопських авіаліній. У цей день був мороз, а наш літак – засипаний снігом. Але вилітали ми в піднесеному настрою. Зміна клімату для нас була дуже сильна: з зими ми опинилися у тропіках, де, до того ж, був сезон дощів.

Прилетіли. Маловідома країна, історія, завдання, які ми там маємо виконувати. Хоча ми все це знали в теорії, але освоїти на практиці нам допомагали колеги с попередньої ротації. Там залишається група, яка вводить новеньких у курс справ.

Цікаво перший місяць – два, а потім починається рутина. Для тих, хто ходить в наряд та охороняє табір, для льотчиків, інженерів, які кожного дня виїжджають о 5-6-й ранку та мусять тримати техніку в режимі постійної готовності (що і коли б не трапилося, борт має вилетіти протягом 30 хвилин).

Але все це – великий досвід. Особливо для пілотів, які можуть зробити шалену кількість годин нальотів в різних умовах та ситуаціях. Наприклад, у дев’ятій ротації було багато вилетів та застосувань, тому що саме у той період активізувалися бойовики.

Про бойовиків та Еболу

На превеликий жаль, дехто вважає, що українські військовослужбовці-миротворці – це заробітчани. Насправді це не так. В тих країнах, куди відправляються наші миротворці, є дуже великі ризики. Такі самі, як і на Сході України, тому що там також відбуваються бойові дії. Хоча й фінансова складова також є важливою, тому що зарплата вища за ту, що зараз отримують бійці, які воюють на першій лінії на Донбасі, грубо кажучи на 1,5 тисячі доларів.

Я був у восьмій ротації. Ми прилетіли в Конго тоді, коли в країні готувалися до виборів президента. Там постійно діють незаконні збройні формування, які так само, як і у нас, фінансують східні держави. Вони переходять кордон, нападають на урядові війська, а миротворці здійснюють їхню підтримку, в нашому випадку – повітряну. Там є небезпека захворіти різними тропічними хворобами, типу лихоманки, від яких вакцин, на жаль, немає. Наприклад, наш табір розташований у місті Бені, недалеко від якого був осередок спалаху гарячки Еболи.

Восьма ротація була першою, яка приземлилася у місті Гома, що знаходиться на кордоні з республікою Руанда. Звідти ж ми відлітали і додому.

Володимир – праворуч

Про умови та червоні зони на картах військових

Кожен підрозділ авіаційних сил має свій табір. Це – кемпи, де повністю облаштована інфраструктура, від душів до кондиціонерів, – така вимога ООН. Табір в Конго має розмір 100 на 100 метрів. І на цій площі розміщують все необхідне для життя.

Найближча школа, де навчаються місцеві діти, знаходилася за п’ять метрів від нашого табору, буквально через дорогу. Неподалік також був міжнародний аеропорт «Гома». Ми були розміщені трохи далі від місцевого населення, але за 100 метрів від кордону з Руандою.

Населення в місті, як і в цілому в країні, бідують. Чоловіки практично не працюють: вони або воюють, або нічого не роблять. Хлопець, який прибирав у нашому таборі, отримував 60 доларів на місяць, і це вважається дуже високою зарплатою. Що таке пенсії вони й не знають. Для більшості людей основне завдання – здобути їжу. Звісно, є багатші райони, переважно там, де знаходяться офіси місії, і ти можеш почуватися там у безпеці. А є райони, які на наших картах позначені червоним, і, відповідно, місіонерам заборонено там з’являтися.

Виходити в місто дозволено, але по 3-4 чоловіки. Бідна верства населення налаштована так, що для них ми «музунгу», з їхньої мови – «людина без шкіри». І основна їхня мета – пограбувати «музунгу». Навіть через відкрите вікно службового автомобіля до вас може залізти темна рука, вихопити телефон і втікти. Це – умови їхнього життя.

Біля табору, буває, лунають постріли, тому що в країні неконтрольована кількість зброї. Не можна сказати, що Конго – правова держава. Там люди їздять без прав та номерів, все працює виключно на хабарах. Наприклад, для того, щоб пропустили українську знімальну групу, яка прилетіла в Конго, довелося заплатити хабар митнику в аеропорті. Незважаючи на візи, щеплення, наявну мету приїзду і те, що їх зустрічали і супроводжували українські миротворці, він сказав: «Я вас не пущу» і назвав суму – 500 доларів з людини. І в кінцевому результаті отримав 50 за двох.

Про знищення табору бойовиків та бої в джунглях

Ротація тривала сім місяців. За цей час наші військові зробили багато перельотів, переважно з транспортного забезпечення – гелікоптери Мі-8 здійснювали передислокацію піхотних підрозділів військових індійської, пакистанської, малайзійської і танзанської армій. Також Мі-24 здійснювали повітряне прикриття. Була також операція, в якій я брав участь, по знищенню табору бойовиків. Вони організувалися неподалік міста Бені, напали на урядові війська, а потім прорвали оборону і напали на табір місії – обстріляли зі стрілкового озброєння, зачепили й житлові намети. Напад був відбитий, і командування місії прийняло рішення знищити табір бойовиків з подальшою висадкою десанту та зачисткою району.

Дякувати богу, на даний момент бойовики в тій місцевості не мають протиповітряних засобів боротьби, тих самих ПРЗК. Район надзвичайно важкий, тому що це – джунглі, де важко щось чи когось розгледіти. В переважній більшості там йде боротьба за контроль над шахтами колтану – це елемент, який необхідний для виготовлення літієвих батарей. Та ж сама Руанда, яка межує з Конго, не має своїх залежів колтану, але є першою в світі по її експорту. Ці країни фінансують терористів, повстанців, як вони їх називають «ребели». Вони приходять і починають (звісно, за гроші) боротьбу за шахту. Урядові війська контролю не мають, через це й було введено миротворчий контингент.

Мандат є досить обмеженим і не передбачає вибиття терористів, в основному миротворці надають підтримку урядовим військам, коли відбувається напад на них чи акт агресії. Тоді підіймаються гелікоптери двох контингентів – українського (Мі-24 та Мі-8) та південноафриканського (Oryx та Rooivalk).

Про ставлення до українців та роботу ЗМІ

Я обіймав посаду помічника командира 18-го окремого вертолітного загону по роботі зі ЗМІ. У мої обов’язки входило висвітлення діяльності української миротворчої місії: яку роботу виконують наші військові, з чим стикається місія, які має проблеми та завдання. На той час порушувалося питання введення миротворців на Схід України, тому основним своїм завданням я вбачав показати українському народові та світовій спільноті: українські миротворці виконують завдання у ДР Конго, виконували в Ліберії, ми допомагаємо, і нам також необхідна допомога. Крім того, знімалися сюжети для українських телеканалів про наші операції, вилети, щоденну роботу.

ЗМІ в Конго зараз на рівні наших на початку 90-х років. Це франкомовна країна, де дивляться французькі канали. І їм цікаві українські миротворці, цікава наша культура. Вони дуже добре до нас ставляться через те, що у нас до місцевого населення трошки інакше ставлення. Наші військові завжди допомагають дітям, намагаються бути максимально позитивними. Через це нас дуже високо цінують і в місії ООН. Так, командуючий сил місії ООН віддавав перевагу польотам українськими гелікоптерами і, відповідно, з українськими миротворцями.

Про те, де страшніше воювати

Після Сходу там не страшно. Відчувалася наша перевага в силі, все-таки у нас бойова авіація. Навіть, коли була операція по зачистці табору, це сприймалося так: ну, постріляли, пересіли в інший пасажирський гелікоптер, взяли урядові війська, ті висадилися, покружляла повітряна підтримка, взяли в полон трьох чи чотирьох бойовиків, яких потім передадуть місії ООН, вона відпровадить їх до країни, звідки ті родом, а через місяць їм стане скучно і вони повернуться в Конго. Після Сходу, коли по тобі стріляють з важкої артилерії, можуть вистрілити з ПТУРа, коли ти їдеш по невідомій дорозі, це – зовсім інакше. А в Конго немає важкої артилерії.

Єдине, в чому плюс, – на Сході України є чітка лінія розмежування. А там ти не знаєш, звідки вилізуть бойовики, бо навіть аеророзвідка в джунглях дає мало результатів. Але для того є піхота, патрулі, а також діє система блокпостів.

Про те, що відчуває військовий на сьомому місяці ротації

Звичайно, ти сумуєш за домом, за рідними. Коли ти на Сході, то можеш в будь-який момент зателефонувати додому. Якщо якась проблема – взяти відпуску за сімейними обставинами, 1200 кілометрів це не така вже й велика відстань. А там ти відірваний від батьківщини, знаходишся в обмеженому просторі і розумієш, що твоя територія – 100 на 100 метрів та аеропорт, де стоять гелікоптери.

В цифрах

Українські військові беруть участь у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки під керівництвом ООН, НАТО і в складі спільних миротворчих сил з 1992 року.

Участь у миротворчих місіях за цей час взяли близько 44 тисяч українських військових.

Загалом 55 військовослужбовців загинули.

Зараз Україна бере участь у 8 міжнародних операціях.

347 військовослужбовців ЗСУ виконують завдання під проводом ООН, НАТО: 250 – вертолітний загін у Демократичній Республіці Конго, 40 – інженерний підрозділ у Косово,  57 – представники українського національного персоналу виконують завдання у ДР Конго, Косово, у Республіці Південний Судан, в Аб’єй, на Кіпрі, в Ісламській Республіці Афганістан, а також у зоні безпеки Придністровського регіону Республіки Молдова.

Фото з особистого архіву Володимира Фітьо


Переглядів: 70

Останні новини