Давід Пластер, американський ветеран і український патріот: «Я вірю, що одна людина може змінити світ»

Давід Пластер, американський ветеран і український патріот: «Я вірю, що одна людина може змінити світ»


Освітні й екологічні проекти, проекти для дітей і ветеранів – слова «краще майбутнє» у його виконанні набувають цілком конкретних і видимих обрисів. Офіціантка, що підходить обслуговувати наш столик, не розуміє англійської, і Давід одразу ж запрошує її на безкоштовні курси англійської – тут же, на Борщагівці. Спілкуючись із ним, мимоволі стає соромно за власні тисяча і одне «не можу».

Давід Пластер – американський військовий медик і український волонтер, санінструктор у Національній гвардії, директор громадської організації «Anomaly», ініціатор низки соціальних та ветеранських проектів і платформ.

У межах проекту «Аномалія Tac-Med» на обладнання українських військових він вклав 150000 доларів (з особистих коштів) і навчив понад 10000 військовослужбовців, багато з яких зараз навчають інших. Завдяки йому Національна гвардія навчається за стандартами ТССС. Вільний доступ до вивчення англійської став можливий завдяки проекту Open Source English – на сьогодні понад 20000 українців, включно з військовими, ветеранами і їхніми родинами, уже пройшли навчання, також було розроблено чотири посібники, орієнтовані на україномовних учнів. Окремий проект – табір для дітей ветеранів і поліції – Давід каже, що прагне налагодити стосунки між поліцією і ветеранами. Табір англомовний, включає екологічні проекти. Екологією також опікується проект Love UA – всеукраїнський альянс за зелене майбутнє. А проект Drinking Bros Ukraine, що об’єднав понад 3000 активних ветеранів України, орієнтований на реінтеграцію ветеранів у суспільство.

Мене запросили до України багато років тому. Я зустрічав багато українців, військових і представників діаспори. Мені завжди було цікаво зрозуміти, чому Америка конфліктувала з Радянським Союзом. Тож я досліджував Радянський Союз у молодості, намагався зрозуміти конфлікт, побачити, що відбувалося в 1990-х, можливо, що станеться в майбутньому. Після військової служби я не хотів бути у військовому оточенні. Хотілося чогось абсолютно іншого. Це був гарний шанс, я вирішив – чому б ні?  Я прибув до «Жулян», була ніч, я вийшов із літака і… Тут не розуміли англійської, але тут не було війни, божевільних політиків, кризи… І в мене було відчуття, наче приходиш після важкого дня додому і нарешті можеш розслабитися. Це звучить дивно, але я почувався комфортно в Україні з першої миті перебування.

Я уперше приїхав до цієї країни 2012 року, для мене дуже важливим був образ країни, яку я бачив. Друзі розповіли, що більшість українців не бачили навіть України! Як же ж вони можуть складати свою думку про інші частини країни? Якщо я не був десь, я не знаю людей з тієї місцевості. Я побачив, що стереотипи про Схід і Захід не є правдивими, окрім того, що у Полтаві найкраща українська, а також найкраще сало – це все правда! (сміється)

Я передбачав, що буде революція, що буде війна після неї і ветеранська криза. Мені було боляче усвідомлювати, що в Америці є стільки коштів, стільки ресурсів, але при цьому вона щодня втрачає 20–22 ветеранів через самогубства внаслідок ПТСР та інші фактори. Багато інших факторів! Але принаймні там є гроші вирішувати такі проблеми.

Коли трапився Майдан, я намагався допомогти людям врятувати життя. Для мене час Майдану був дуже тяжким. У мене була маска, були друзі, я був упевнений у власній залученості, я допомагав людям. Я казав, що я поляк. Я говорив уже українською і в найтяжчі часи Майдану представлявся польським хлопцем Михайлом. Я вирішив, що це краще, аніж представлятися американцем, аби не підживлювати стереотип про американців, які «організували» Майдан. Я навчав людей основам медицини катастроф, як накладати бандаж, тампонувати рани, роздавав аптечки.

Це було дійсно тяжко. Я втрачав друзів – я відчуваю насправді, що втратив частину себе… В Америці декларується демократія, але… коли уряд іде вбивати людей… можливо, деякі з них були провокаторами, але ж проти людей вийшли стрілки. Це ж був цілковитий тоталітаризм, це була війна!

На Майдані було дві категорії людей. Одні намагалися підтримати революцію, інші – контролювати. Одні намагалися надихнути, підтримати людей, інші – робити політику. Різні особистості виходили на сцену, казали, слухайте мене! Я казав їм: це нова революція. І вона не про вас. Вона про кожного, хто тут, хто вийшов за краще майбутнє. Можливо, вони навіть не побачать того кращого майбутнього, але вони вірять у те, що воно варте того, аби ризикнути життям. Люди не стояли на Майдані за слова, люди стояли, бо дійсно вірили в краще. Тож закрийте свої роти, і просто підтримайте їх зараз! Замість намагання виглядати друзями «селебреті».  Хай ваші сторінки Фейсбук або Інстаграм виглядатимуть менш круто, ви можете навчитися дечому в українців. Людяності, справжній демократії…

Звісно, я не казав, хто я насправді. Як у «Грі престолів» – весь час різні маски, різні обличчя… Це ніколи не було про мене. Це був час повної втрати себе, розчинення. Я не був Давідом, я був Мішею. Хлопець із банданою, хлопець у масці Гая Фокса, але ніколи не Давід. Давід ніколи не був на Майдані. Давід живе у селі, Давід – фермер, він не боєць, не має відношення до революції.

Дехто з іноземців приїжджав на Майдан як турист, робив фото у стилі «я на Майдані, я допомагаю українцям! Я крутий!» – то й що з того? Що ти відчуваєш від цього? Я був там у потрібний момент, я робив те, що вважав правильним. Відчував людей, купував їм їжу, цигарки, ліки, практикував їхню ламану англійську… Дехто казав: «О, я маю друзів-українців», почуваючись експертами у Фейсбуці… Який друг із України?! Чи ти приїхав сюди? Якщо ти експерт щодо України і не робиш чогось для соціальної допомоги, для розвитку, якщо приїздиш тільки для того, щоб одружитися з українською жінкою, то це не є справжнім внеском у суспільство. Я ненавиджу такий мотив, усі, хто приїжджають в Україну заради жінок – божевільні! Будь-що робити виключно через жінок – це безумство! Або ж заради чоловіків – тут ідеться не про стать.

Але якщо ти хочеш допомогти людям, ти маєш іти далі. Ми робимо багато для допомоги людям, але, допомагаючи їм, я допомагаю собі. Багато хто каже, що я роблю неможливі проекти. Я кажу: немає нічого неможливого! Ти робиш, і тепер це можливо. Зміни повсякчас – це можливо!

Після Майдану на хвилі патріотизму та соціальної активності з’явилося оце «Гей, я можу це зробити!». Волонтерство, багато ресурсів… Багато коштів, наданих діаспорою і волонтерами, були вкрадені. Ніхто не знає, скільки. Навіть діаспора розуміє, що, можливо, іноді понад 80% того, що вони надали, було вкрадено і пізніше продано. Однак вони все одно допомагають, і ті 20% допомоги досягають мети. Я думаю, Україна виглядає дуже інакшою зараз.

Поза справжнім патріотизмом з’явилося явище, яке називають «вишиватники». «Я розмовляю українською!», «У мене є вишиванка!», «Слава Україні» кожні п’ять хвилин. Хлопці, цим не вимірюється поняття «бути українцем». Неважливо, якою мовою, важливо, що ви кажете, і що ви робите. Будьте терплячими, наступне покоління говоритиме українською. Не треба карати людей за те, що вони говорять російською. Не треба карати, якщо говорять іспанською, китайською чи англійською. «Вишиватники» – це дуже деструктивно для України.

Якщо ви хочете до Європи, то з самою лише українською вас туди не візьмуть. «Англійська веде до Європи, російська – до…». Якщо ви хочете європейське майбутнє, ви маєте вчити англійську. Українська може бути першою мовою – це прекрасно. Зробіть її першою мовою, захищайте її! Україну, українську мову, українську культуру, українську історію. Зберігайте її, будь ласка. Але більшість російськомовних людей в Україні не проти України. Чи ви підійдете до російськомовного військового і скажете, що він не правий лише тому, що говорить російською?!

Це нормально, що люди змінюються, переживши певні події. ПТСР – це насправді нормальна реакція на ненормальну ситуацію. Вони бачили, як гинуть люди. Вони бачили забагато… Це змінює. Немає жодної карти, яка би показала напевно: якщо ти почнеш тут, то ти прийдеш сюди. Це буває по-різному. Дехто, переживши щось подібне, скаже: «Хм, ну гаразд. Вівторок». Дехто переживає це значно важче.

Усім людям, яких я зустрічав, легше дати раду з будь-якою проблемою, якщо вони почнуть говорити про неї англійською. Це розділяється певним чином – те, що ти відчуваєш українською або російською мовою, яка є рідною, якою ти думаєш, і якщо почати це проговорювати іншою мовою, це матиме терапевтичний ефект. Я – не психолог, але багато людей, які працюють у галузі психічного здоров’я, зауважили, що моє відкриття є революційним. Тому що ПТСР тісно пов’язаний з мовленнєвим процесом. Коли ми вивчаємо іншу мову, які слова ми вчимо насамперед? “Hello”, “Thank you”, “Good buy”, “Fuck you”… Якщо я скажу “Fuck you”, це буде смішно для тебе. Але якщо таке скажуть мені, то я почуватимусь трохи ніяково… Коли ти говориш не рідною мовою, подібні лінгвістичні тренування можуть допомогти подолати ПТСР. Тому що немає негативної асоціації зі сказаним. Тож я почав думати: якщо я не маю негативної асоціації зі словами, то коли я говоритиму про свій життєвий досвід, про негативні моменти, про речі, які завдають болю, які лишаються зі мною, я почуватимуся краще після цього. Я вивчав і російську, і українську, для мене стало терапією говорити суржиком і розповідати про своє життя людям. І тоді я задумався: а як щодо ветеранів і англійської? Адже виникає мовний бар’єр, і чому цей бар’єр має лише блокувати комунікацію? Він також блокує деякі думки, адже ти не несеш емоційної відповідальності. «Я люблю тебе» українською або російською звучить інакше, ніж англійською. Говорячи різними мовами, ти переживаєш різні емоції, тож, можливо, проговорювання болючого досвіду іншою мовою матиме інше емоційне навантаження. Діти також переживають травму. Ми намагаємося зарадити цьому на рівні організації.

На Борщагівці у мене близько 40 учнів. Різні рівні: розмовний клуб по четвергах, а по вівторках – базовий рівень. Ми займаємося у Центрі соціальної служби.

Я вірю в інвестиції у локальний бізнес. Щодня я ходжу до однієї і тієї ж кав’ярні, надихаю сусідів купувати в місцевих. Вони готують дуже гарну каву, тож я ходжу туди щоранку. Звісно, я можу  приготувати каву сам, і це було б дешевше, але я підтримую їх, і я змушую людей практикувати англійську – я приходжу, і ми спілкуємося. Ці люди докладають зусиль, аби зробити довкілля кращим.

Я люблю пиво. Я люблю нормальних людей. Мене часто питають, що я маю на увазі під «бидлом». Це не про конкретну людину, це про менталітет. Коли людина спричиняє багато негативного впливу, але ти можеш змінити цей аспект ментальності. Зокрема, власним прикладом. Можливо, їх це не хвилює, ці зміни заберуть більше часу. Але важливо показати їм правильні речі, це буде на краще. Прибирати сміття на вулицях, не пити алкоголь на дитячих майданчиках, прибирати за собаками.

Люди можуть бути злими, але вони не можуть розізлити мене. Я не шукаю бійки. Я звертаюся до них дуже по-доброму: «Мій любий сусіде, будь ласка, підбери своє сміття!». Або: «Чи не могли б ви сказати, будь ласка, де тут можна викинути сміття?». Вони кажуть: «Там». І я кажу: «Гаразд». І просто піднімаю їхнє сміття. І зазвичай вони розуміють. А після довшої бесіди людина відчуває сором. Одного разу людина спробувала повестися негативно, але його спинили інші, сказавши: «Він має рацію. Підбери своє сміття! Ти неправий!». Тут багато сміття, я знаю… Я живу тут. Мені здається, люди хочуть бути хорошими, проте часто не знаходять шляхів, не знають, як почати… Навіть наркоділери не хочуть, аби їх усі ненавиділи.

Мої друзі працюють зі спортивними проектами. Інші групи в Україні, яким ми довіряємо, займаються фізичною і психологічною реабілітацією. Ми це також підтримуємо. Я теж беру участь у цих проектах разом зі своїми українськими друзями-ветеранами.

Реформи відбуваються у темній кімнаті, під час маленьких зустрічей різних міністрів, без впливу організацій, які працюють по всій країні. Ти працюєш у Києві? Ти можеш робити реформи або ж впливати на них. Але якщо ти працюєш у віддаленій частині Західної чи Східної України, тебе не чують. На базі Міністерства ветеранів ми створили платформу «Дбаємо разом!», де усі можуть комунікувати і чути один одного.

Є відомий український вислів «Моя хата з краю». Якщо тобі подобається така ситуація, то сиди тихо, насолоджуйся. Мені це не подобається, я хочу щось змінити. Якщо тобі не подобається щось, ти говориш про це і щось робиш, якщо ти нічого не кажеш і не робиш, значить, тобі це подобається.  Але ти будеш першим, хто зустріне ворога, тому що ти – не вирішення проблеми, а її частина. Якщо ти не робив, значить, ти не хотів. Іншого шляху немає. Люди кажуть: я всього лише одна людина. Гаразд, чому ти не створиш групу і не працюєш із нею?! Два українця – три гетьмана, так?.. Я – не гетьман, я лише з’єдную людей між собою, провокую дискусії…

Твої ноги завжди болять, поки не зустрінеш людину, яка не має ніг… Це слова Вадима Свириденка (втратив ноги і руки під час боїв за Дебальцеве, працював Уповноваженим Президента з питань реабілітації учасників АТО – ред.). Він займається політикою… Він живе як людина з інвалідністю, турбується про родину… Він вирішив використати можливість стати голосом ветеранів, стати радником Президента. Це чудово! Генерал Ігор Гордійчук щодня живе в болю, але я не зустрічав українця, який би настільки багато посміхався, як він. Справді! Вибачте, але українці не люблять посміхатися. Він активно бере  участь у житті всіх кадетів, надихає їх розвиватися і вдосконалюватися. Зокрема, в англійській мові. Це майбутнє української армії, лідери український військових. Юлія Микитенко була командиркою на передовій. Вона втратила на цій війні чоловіка. У неї відмінна англійська, вона тяжко працює, аби стати хорошим солдатом… Вона вражає! На таких, як вона, тримається армія. Добре було б, якби вона колись стала першою українською генералкою! У неї є для цього здібності і великий бойовий досвід.

Понад 2000 хлопців і дівчат, волонтерів, добровольців, афганських ветеранів, приходять і роблять свою справу. Дехто з них не воює, а скажімо, готує їсти. Але я кажу: роблячи свою роботу, ви служите своїй країні тоді, коли вона цього потребує. Адже ви так само ризикуєте опинитися під вогнем, можете бути вбиті в будь-який момент. Українські воїни дуже вражають!

Мій найяскравіший момент, коли я сидів із хлопцями на передовій, показуючи, як накладати турнікети і бандажі. Це був не формальний курс такмеду ТСCС, але вони знали, що вони мають вивчити ці речі. Усе, що я їм показував, могло врятувати їм життя. Я показував відео, яке українці переклали. Вони дивилися його і розуміли: всі втрачають братів і сестер на фронті. Я казав: «Якщо це працює, якщо це рятує життя, то переходимо до наступного пункту… рятує життя – наступний пункт… Якщо це рятує одне життя, значить, це працює. Ти зробив свою роботу!». Неможливо врятувати всіх. Але ти можеш врятувати одне життя. Часто вони відчувають свою провину через те, що не врятували пораненого, хоча зробили все можливе…

Усе, що я зробив у всіх галузях: 10000 навчених людей на передовій, 20000 тих, кого я навчаю англійській, робота у групах ветеранів для професійного зростання, де люди опановують нові професії, фізична терапія, фасилітація, понад 10000 людей, яким надано психологічну підтримку, участь у спортивних подіях міжнародного рівня для ветеранів. Якщо хтось із них при цьому врятує бодай одне життя – все одно воно вартувало цих грошей, часу, свого життя, що я вклав. Я не знаю, скільки життів я і моя команда врятували. Але я вірю, що одна людина може змінити світ, і кожен зобов’язаний спробувати. Я сміюся, коли мені кажуть, що те, що я роблю, неможливо.  Я готовий показати всім, наскільки це можливо! Я запрошую усіх, хто прочитав ці рядки, приєднуватися до нас. Якщо ти піклуєшся, давай піклуватися разом! Тому що змінювати світ – це непросто. Але кожному варто спробувати.

Фото Олени Максименко та з особистого архіву Давіда Пластера


Переглядів: 65

Останні новини