Діти війни. Хто допомагає малечі біля лінії вогню?

Діти війни. Хто допомагає малечі біля лінії вогню?


Їх давно не лякають обстріли, а коли горить школа, вони переймаються, що з нею згоріли заготовлені на іспити «шпори». У них формується своє уявлення про війну і світ загалом, при цьому їх хвилює те саме, що й більшість дітей на планеті: проблеми дорослішання, перше кохання, пошук себе тощо. Діти прифронтових населених пунктів – це окремий світ. Хто опікується ними, творить для них дива і допомагає у самоусвідомленні, читайте далі.

Засоби самозахисту: книги і вишивка

До війни Максим Потапчук мав власний бізнес – бюро перекладів у Донецьку. Те, що сталося далі, згадує з показною легковажністю: «Коли почалася війна, я переїхав із Донецька одразу в реанімацію, у Київ… Так, було поранено – то таке… Моя вишиванка повністю була знищена, вся в кровяці. І чомусь мене надихнула ця вишиванка. Мабуть вишивання – це інструмент, за допомогою якого можна швидко навчити не тільки мистецтву, а й опанувати історію України. Адже сама вишивка – це і є історія України. Коли долікувався, переїхав на Донеччину, але не в Донецьк, а в Краматорськ. Бо в Донецьку в «чорних списках» (сміється – Ред.).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Говорити з людьми» як елемент війни

Він почав гуртувати дітей і навчати їх вишивці. Знаходив приміщення, де можна збиратися безкоштовно, майстрів, готових вчити на волонтерських засадах. Так з’явилися «Вишиті мрії»: «Коли перший гурт зібрався, прийшло багато дітей, батьки десь там на припічках, у коридорі. Я вийшов і кажу: Що ви там сидите? Заходьте, тут тепло, є чай, є смаколики!».

Хоча задумувалися «Мрії» насамперед для дітей, почали ходити усі: «Гуртували волонтерів, почали комунікацію між переселенцями, між місцевими, і військові приходили з нами вишивали, і вчителі!.. Хто тільки не приходив! Така дружна була атмосфера! У дітей – своя «толока», у дорослих – своя, потім чаювання, печиво. Замість години, як планували, було таке, що і по п’ять годин, і по сім займалися!».

Вишивають діти здебільшого закладки для книжок, маленькі рушники, чобітки для Святого Миколая під Новий рік. Результати цієї творчості Максим реалізує на ярмарках, аби малеча мала з того символічний прибуток. Хоча по секрету зізнається: часто купує їх сам і дарує друзям: «Зараз перенаситилося інформаційне поле, у кожного вдома за ці роки уже, мабуть, по 35 дитячих виробів. Хто хотів за ці шість років – долучилися, хоч ангелика якогось купили».

Настя продавала вишиті закладки і браслети з бісеру, аби зібрати на укулеле. «Люди почули, що ми продаємо якісь закладки – що там продавати?! – сміється Максим. – Взяли дві на пам’ять, нову гітару привезли!». У Золотому вишивальники збиралися у волонтерській хаті-мазанці, шили чобітки. Серед дітей були близнюки, які жили з матір’ю і не мали взуття. «Зима вже, а вони в кедах літніх… – згадує волонтер. – Лишили десь штук 12 чобітків, влаштували міні-аукціон – то самі купили, то люди купили, то друзі мої «майданівці» допомогли. В результаті купили по дві пари взуття кожному, та ще й рукавиці, шкарпетки…».

Максим очолює дві ГО – «Лібері Лібераті» і «Пластуни. Краматорськ», та підтримує низку читацьких ініціатив. «Книжкові шпаківні» – проєкт письменниці Євгенії Пірог – великі мистецькі шпаківні, де замість птахів «живуть» книжки. Ініціатива «Тату, почитай!» покликана популяризувати читання батьків для дітей. «Просто проєкт-щастя якесь! – ділиться Максим. – Ми його в Авдіївці реалізували. «Тато, почитай!» навчає татусів та й взагалі чоловіків – дідусів, дядьків – читати дітям. Щоб жінки відпочивали. З мого, наприклад, оточення ніхто раніше не читав книги своїм дітям. Робили опитування – на Донеччині й Луганщині дітям читає близько 20% чоловіків». На зустрічах у межах проєкту батьків заохочували до процесу, а дітей навчали вимагати від них читання.

У межах проєкту «Восьминіг» зусиллями небайдужих шкільні бібліотеки поповнюють новою якісною літературою. Волонтер розповідає: «Є багато бібліотекарів, які знаходять можливості, нові книги. А є такі, де максимум Загребельний і Шевченко. Їх також потрібно залучати, працювати з ними». За деякі книги бібліотечні жреці і жриці ледь не сваряться.

Потапчук згадує, як возив дев’ятикласників із Красногорівки до Маріуполя. «А куди хочете?» – питав він їх. – «У книгарню!». «Тю! Там море, фонтани, театр…». «Нє, ми в книгарню хочемо!». «А чому саме в книгарню?». «Ми були маленькими, нас у Донецьк возили, в цирк, а потім година часу лишилася – завели до книгарні. Максим, ти не розумієш, який це запах! Хочемо цей запах!». Домовився з Національним музеєм історії України, найшли меценатів, дали можливість, щоб кожна дитина вибрала собі на 300 грн книжок. Один хлопець «не вписався» – взяв «Аеропорт» Лойка й ще щось – вийшло 350 грн. Максим доплатив: «Він такий щасливий! Кажу: «А вдома що тобі за цю книгу скажуть?». А вдома у нього «ватне» середовище. «Я, – каже, – покажу вдома!». Пізніше школярів довелося ще й боронити, бо вчителі намагалися «видурити» в них подаровані книжки на користь бібліотеки.

Максим зізнається: волонтерство – це хвороба, і він намагається передати її дітям, розповідаючи про філантропію і філософію волонтерства. Його «пластуни» ходять колядувати, зокрема до нової поліції, вигадують для них квести з історії Донеччини й усіляко «налагоджують мости».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Від руйнації до життя. Як артефакти війни трансформують в ікони і мистецтво

12-річний Дмитро Ружевич завдяки Максиму і його друзям став першим в Україні приватним бібліотекарем, потрапивши до Книги рекордів України. Він від народження мав інвалідність і пересувався на візку. Власне, візок і поклав початок знайомству і подальшій історії – після того, як родина марно зверталася по допомогу до всіх можливих чиновників, приїхав Максим із військовими та привіз новий візок. Хлопець попросив переказати військовим «Слава Україні! Героям слава!» та зізнався, що мріє стати бібліотекаром. Разом із Женею Пірог цю мрію вирішили втілити. Кинули клич по київських школах, і книги почали надходити. Переконали директорку школи заснувати бібліотеку і навчити оформлювати формуляри. «Заснували бібліотеку – там такий двіж почався! – згадує Максим. – Він, на жаль, помер минулого року. Зараз навіть фестиваль започаткували імені Дмитра Ружевича. Читацький фестиваль для молодих письменників».

Не так Миколай, як його олені

Волонтери мало відрізняються від чарівників. Тим паче, для дітей. Тим паче, для дітей, які живуть на лінії розмежування. «Олені святого Миколая» четвертий рік поспіль роблять адресні подарунки для малечі. Харківські волонтери вигадали простий, як усе геніальне, алгоритм – збирати листи дітлахів із побажаннями і через спільноту у ФБ шукати охочих стати чарівником. «Люди почали «розбирати дітей» і виконувати їхні бажання, – розповідає Інна Ачкасова, менеджерка проєкту «Олені святого Миколая». – А потім наша команда їздила по селам, проводила інтерактивні свята і дарувала дітям подарунки. Щороку відбувається багато див – бажання бувають дуже різні, і це розчулює дорослих, вони згадують, як самі були дітьми і мріяли про гітару, велосипед, ще щось, і дарують це не тільки дівчинці або хлопцю, який живе поряд із війною, а й собі маленькому або маленькій».

Волонтерам довелося стати фахівцями з іграшок. Деякі назви доводиться гуглити, аби зрозуміти, про що йдеться. Цього року у списках побажань були «Ляльки-Лол», піжами «Кігурумі». Завжди у фаворі м’які іграшки та конструктори «Лего», бейплейди, інфініті, трансформери, машинки на пультах. Старші діти просять колонки, навушники чи інші девайси. Іноді просять музичні інструменти. «Цього року сталося диво, знайшлася електрогітара для хлопчика, який мріяв про неї, – розповідає Інна. – Він займається музикою, навчився вже грати на акустичній і попросив електро. А наша знайома волонтерка написала: «А в мене стоїть! Син не грає, а вона стоїть! Нова практично!».

Подарунки надходять «Новою Поштою» до Харкова, «олені» зафарбовують відповідні рядки у своїх списках-таблицях, те, чого бракує, докупляють самі. Коли подарунки зібрано, вирушають у дорогу. «Це адресні подарунки, кожен неповторний, – коментує волонтерка. – Там може бути листівочка від дарувальника. Іноді щось солодке. Ми самі теж закуповуємо солодощі. Бо ми беремо дітей із найвіддаленіших куточків. Там немає магазинів. Наприклад, наступний виїзд – села під Авдіївкою. За цукерками там їхати треба до Авдіївки». Неодмінно беруться додаткові подарунки – для тих дітей, хто прийде на свято, але не надіслав листа.  

«Доброго дня, мене звати Даша, мені 10 років. – Починається один із листів. – Я живу в місті Селідове, але мій справжній дім знаходиться в селищі Піски. Зараз туди не можна, але я вірю, що туди повернуся…». Даша мріє стати фотографкою і просить у святого Миколая фотоапарат. «Оленям» пощастило знайти недорогу «дзеркалку», і дівчинка отримала бажане. Хочеться вірити, що одного дня вона знімкуватиме відродження рідних Пісків.

Нерідко діти просять домашніх тварин – такі бажання чарівники виконують лише зі згоди батьків. «Минулого року ми кошеня везли! – згадує Інна. – Батьки дали «добро». У хлопчика з Камишувахи був улюблений кіт, який помер від старості. Хлопчик дуже сумував, забув, що раніше просив ігрову приставку і написав: «Я дуже-дуже хочу котика!». Він писав щотижня: «А буде мені котик? Ми дуже хочемо з сестрою! І мама згодна!». Коротше, ми в останній день купили котика, такого, як він хотів – і він плакав! І він досі надсилає фото того котика – яким він став красенем!».

Чарівниками стають не лише окремі люди, а й цілі фірми. Під опіку дітей беруть компанії, такі як Mobidel, Київський офіс ЮНІСЕФ, співробітники київського «Сільпо». Book Space допомагає книжками, а Sunoil – пальним.

Фото з ФБ-спільнот відповідних проєктів

(Продовження читайте в наступному матеріалі)


Переглядів: 76

Останні новини