«Екіпаж подумки попрощався з рідними». Спогади матроса тральщика «Черкаси»

«Екіпаж подумки попрощався з рідними». Спогади матроса тральщика «Черкаси»


Аркадій Петрович втомився і був на нервах – він виїхав з Харкова вночі і проїхав понад 700 кілометрів. Йому дали ключі від квартири сина, яку той орендував, він приготував обід. Замість того щоб лягти спати, Аркадій Петрович знову поїхав на берег.

…Сутеніло. А в кількохстах метрів від берега горіло море. За всім цим спостерігали журналісти. Вони і розповіли Аркадію Петровичу, що це росіяни захоплюють останній український корабель у Чорному морі – морський тральщик «Черкаси». З берега безпорадно спостерігали за яскравими спалахами пострілів і розривів вибухових пакетів. Аркадій Петрович висипав у руку жменю таблеток валер’янки. Там, на тральщику, був його 20-річний син Владислав…

…Минуло три роки. Березень 2017-го. З Владом ми зв’язалися не з першого разу. Він якраз воював на Донбасі. Коли все ж вдалося виділити півгодини для розмови, він сказав мені: «За морем дуже скучаємо, звичайно. Я сподіваюся, що коли ми відвоюємо Луганськ і Донецьк, повернемо і Крим. Я почав цю війну в Криму і маю намір її там і закінчити»…

…Березень 2019 року. Влад рідко виходить на зв’язок. Зараз він проходить підготовку в одному з навчальних центрів і збирається змінювати військову спеціальність. Удома військовий був близько року – відновлювався після поранення. У серпні 2017 року під Мар’їнкою вибухнув міномет. Двоє військових загинули, п’ятеро – отримали поранення. Один із них – Владислав Гедюн. – Рідні відмовляли, але я все одно повертаюся до армії, – каже Влад. – І я вже не старший матрос, а молодший сержант.

Влад Гедюн. Фото з особистого архіву

«Командир сказав дружині, що не залишить нас»

– Влад, минуло п’ять років з тих подій, коли за долею екіпажу морського тральщика «Черкаси» стежила вся країна. Це був останній український корабель у Криму, який тримав оборону. Що з тих подій вам пригадується досі?

– Мені запам’ятався момент, коли наш командир бойової частини Олександр Вікторович сказав дружині: «Я не піду. На кого я залишу хлопців?», і залишився з нами. За це я його поважатиму до кінця днів. Досі вважаю його командиром. Ще у нас був фельдшер. Він посварився з сім’єю, дружина просила, щоб він перейшов на бік росіян. Ми брали на борт журналістів, і він сказав на камеру: «Вибач, але я не можу зрадити своїх. Не хочу, щоб у спину моїм дітям кричали, що їх батько – зрадник». Він був з нами до кінця (і цим нас дуже підбадьорив), потім вийшов на територію України, звільнився і повернувся додому в Крим. Але присягу не зрадив і, наскільки мені відомо, на бік росіян потім теж не перейшов.

– Коли батько привіз вас додому, до Харкова, ви були з прапором ВМС України, який вивезли з собою. Які тоді були відчуття? – Ми раділи, що повернулися додому, можна було розслабитися після цього місяця напруги. Ми вважали і вважаємо своєю перемогою те, що не здалися і вистояли до кінця. До речі, батько вивіз не тільки мене, а й ще п’ятьох моїх товаришів по службі. Коли нас зупинили для огляду в Джанкої «зелені чоловічки», і ми стали виходити з машини «Ніссан», то вони були в шоці (сміється).

– Давайте повернемося до самого початку цих подій. Березень 2014 року, анексія Криму. Ви взагалі могли припустити, що ваш тральщик з боєм будуть захоплювати росіяни? – На той момент ми очікували чого завгодно. Хлопці, я так думаю, подумки попрощалися зі своїми рідними. На нас була наведена зброя, на виході з моря вже стояв ракетний катер – цього було досить, щоб морського тральщика «Черкаси» разом з екіпажем не стало після  натиснення однієї кнопки. Ми були готові до всього, але у нас був патріотизм. На самому початку ми проводили бойові тренування, потім чекали команд. Тоді в штабі Військово-морських сил військові почали переходити на бік Росії, відповідно, і команди були різні: виходимо в море, повертаємося. Одного разу, наприклад, нам дали команду повертатися на базу, але коли ми почали підходити, побачили, що над нею вивішено російський прапор. І екіпаж відмовився туди йти. Стали на якір на озері Донузлав і почали тримати бойове чергування. Там же знищили секретну документацію та апаратуру. Ми постійно вели спостереження і ходили по озеру Донузлав, щоб нас не захопили.

– Ваш батько спостерігав за захопленням тральщика з берега. Це було в ніч з 25 на 26 березня. Що тоді відбувалося у вас?

– До нашого тральщика підійшло чотири швидкохідних катери військово-морського спецназу Росії. Ми маневрували озером, відбивалися, як могли. Обмазали весь корабель гудроном, оливою. Вся палуба і борти були слизькими, це ми зробили, щоб росіяни не могли швидко бігти в спорядженні, забиратися на палубу.

– У вас була зброя?

– На той момент усю нашу зброю було сховано, закрито під замком, навіть з артустановок був витягнутий БК. Відкривати вогонь першими нам заборонили. А росіяни стріляли, але не по нам, а повз. А ще на самому початку подій нам видавали палиці, лопати, щоб ми могли відбиватися, якщо буде напад на нас з боку цивільних. Під час захоплення тральщика після чергового вибуху вибухопакета у нас відмовило рульове управління, а до того відмовило запасне управління кермом. Машину довелося зупинити. Надійшла команда всім закритися у відсіках. Російський спецназ висадився на корабель і почав штурм: зламували броню на головному посту управління кораблем, де перебували командир, помічник, і у відсіках, де були задраєні ми.

– Що було потім?

– Наш командир провів переговори з командиром росіян і попросив, щоб вони не чіпали екіпаж. Тому ніхто з нас не постраждав. На буксирі нас притягли на базу. Український прапор не спускали, поки не зійшов останній член екіпажу. Коли ми вже сходили з захопленого корабля, командир росіян нас всіх просив залишитися, говорив, що йому потрібні хлопці, які стоять до кінця і не зраджують присягу. Ніхто не погодився. Всі, хто хотів перейти на бік РФ, перейшов раніше. У нас таких було до 20 осіб. Як склалася їхня доля, я не знаю: не спілкувався з ними ні тоді, ні зараз.

Видео: Бімба / YouTube

– За цей місяць, який ви стояли в Донузлаві, ви намагалися прорватися?

– Звичайно. Щоб перегородити нам вихід у море, росіяни затопили крейсер «Очаків», а поруч із ним – невеликий водолазний катер. Ми хотіли спочатку провести операцію і дати вийти «Генічеську»: пропонували висадити на борт міцних хлопців, нас, ми були готові навіть битися, якщо будуть таранити. Але нам відмовили, а вранці тральщик захопили. І через кілька днів ми спробували прорватися. Але нас почав таранити російський буксир, зіштовхувати нас на мілину. Я тоді стояв на носі корабля, коли сталося зіткнення, і поливав з пожежного рукава головний командний пункт, звідки керують кораблем. «Зелені чоловічки», як вони себе тоді називали, ховалися, були з переляканими очима. І тоді ми побачили, що не такі вже й страшні ці російські спецназівці.

– Про оборону тральщика «Черкаси» зняли фільм. Він вийде в прокат цієї осені. З вами консультувалися сценаристи?

– Так, зі мною зв’язувалися, але я якраз був на службі, тому спілкувалися мало. А ось мій товариш по службі і друг Олександр Гутник провів два місяці зі сценаристом. Допомагав, підказував. Тому що навіть військово-морська мова вона особлива. Наприклад, чашку моряки називають «трамбони», а «полупол» – це палуба.


Переглядів: 111

Останні новини