Генерал-лейтенант Хомчак: «Вони розстрілювали машини з пораненими, їм було все одно»

Генерал-лейтенант Хомчак: «Вони розстрілювали машини з пораненими, їм було все одно»


Новий начальник Генштабу – головнокомандувач ЗСУ генерал-лейтенант Руслан Хомчак в інтерв’ю «Повернись живим» розповів про інформаційну війну, допуск журналістів на передову, про жителя Донбасу, який його вразив, і про російських військових, які були гарантією збереження життів наших армійців під час виходу з Іловайська.

Ви на посаді вже більше місяця. Зазвичай люди ставлять собі на новій роботі мету, до якої будуть йти. Чи є у вас хоча б приблизний план дій на посаді?

У мене є точний план. За той час, який мені буде відведений виконувати обов’язки на цій посаді, я хочу зробити максимально все, щоб укріпити армію, щоб її наростити і приблизити до рівня передових армій світу. Скільки б я не був, а я не буду (начальником Генштабу. – Авт.) вічно, але у нас розрив між передовими арміями світу не три і не п’ять років.

Можете навести конкретний приклад цього розриву? Наприклад, у передових арміях світу ось, що вже є, а ми все ще використовуємо…

Конкретних прикладів багато. Починаючи від озброєння, бойових машин, літаків, які у нас є і ще не модернізовані навіть, не те, що нові. Від Військово-морських сил, яких у нас рештки залишилися… А щоб збудувати один корабель, потрібен не місяць і не рік – потрібні роки. І він (корабель. – Авт.) потрібен не один. Плюс навчити ще на ньому персонал, все решта. Це дуже довгий процес, але всі рішення мають бути прийняті.

Звичайно, має бути фінансування, тому що армія без грошей не може… Волонтери свою місію виконали, без держави вони тоді (у 2014 році. – Авт.) забезпечили армію, утримали. Волонтерам за їхній подвиг низький уклін. Сьогодні я би хотів, щоб волонтери, які дійсно щирі і сьогодні допомагають армії, трошки скорегували свою роботу. Щоб вони допомогли знайти прогалини, які є. Не виконували функцію держави в особі командирів, начальників і служб забезпечення. А допомогли ту прогалину знайти і ліквідувати, допомогли зробити так, щоб усе працювало. У нас дуже багато попереду хорошого, у нас ще роботи і роботи.

Нещодавно було повідомлення, що начальника Генерального штабу планують включити до Мінських перемовин.

Була така думка, але її вже змінили.

А ви б хотіли особисто взяти участь у Мінському процесі?

Жодним чином. Я беру участь у підготовці, коли ми обговорюємо питання перед тим, як делегація їде туди. Президент запрошує, ми спілкуємося і висловлюємо свої думки. Була думка включити мене до процесу, так, тому що президент шукає людей, яким би він довіряв, щоб вони донесли і зробили, але потім він переглянув ті запитання, обставини змінилися. Я не переговорник. Після п’яти років війни і всього решта… Я міг (бути переговорником. – Авт.) у 14-му році.

Так трапилося, що зі мною з Іловайська вийшов Береза. Потім, коли вже перші бої почалися і ми підбирали поранених, забрали і Тетерука, який пізніше став народним депутатом. Мої офіцери, які зі мною йшли… Юра Мельник, зараз генерал, начальник Бронетанкового управління (управління в структурі Озброєння ЗСУ. – Авт.), а тоді був полковником. Ми не обирали, кого підбирати. На війні, тим більше, коли швидкоплинний бій іде, там немає часу вибирати, думати. Але ми вийшли. Ми сьогодні всі контактуємо між собою у переважній більшості. Ми даємо оцінку тим подіям.

Я вдячний своєму водію, який був за кермом мікроавтобуса, тому що, якби не він – нас би теж вже не було. Коли ми звернули на польову дорогу, виходить російський десантник: праворуч – двометрова кукурудза, вже серпень місяць, ліворуч – соняшники. І польова дорога. Зверху виходить російський гранатометник і з гранатомету робить постріл по нам. От ми їдемо… А я ніколи не був з того боку, куди стріляють. Я завжди, все життя, був в армії – тут, де стріляють. А тут у тебе летить граната з гранатомету. І все видно прекрасно. І ти сидиш, хоч і броньоване скло, але гранатомети танки підбивають, і ти розумієш, що вже все. Сказати, що у мене пробігло усе життя перед очима – не пробігало нічого. У мене в голові крутилося: «Що зробити? Ось, дві стіни… Я не водій, я сиджу біля водія». І водій в останній момент зважив усе і звернув у соняхи, які він збивав потім, як траву. Але нічого, ми об’їхали. Так він врятував життя і мені, і тим, кого ми зустрічали по дорозі. Я йому вдячний.

Чи було на війні щось таке, що вас по-справжньому вразило? Суто по-людськи. Звісно, все вражає, але зараз проілюструю зі свого власного досвіду. Я, на жаль, бачила і загиблих, і поранених. У 2015 році був один важкопоранений хлопець. Його евакуювали, а перед цим кілька дужих армійців не могли його втримати – рвався назад у бій, до своїх. Хлопець, на жаль, потім помер. Але цей епізод я запам’ятала на все життя. А що вразило вас? Можливо, й у негативному сенсі теж.

Мене, наприклад, вразило моє безсилля під Іловайськом. Що я не можу допомогти пораненим. Ми їм допомагаємо, але я не можу евакуювати їх туди, за межу оточення. Це мене болісно вражало. Вражало, що у себе, в своїй державі, я опинився у таких умовах, що поранені повинні помирати через те, що я безсилий евакуювати їх на (мирну. – Авт.) територію.

Під Іловайськом мене вразив ще один факт. Я був на командному пункті, у посадці. Чую якісь крики, виходжу на дорогу: зі сторони Іловайська йде дядько років під 60. В руках у нього сумка і велосипед. Там тоді були різні хлопці, чую одразу крики: «Сєпар!». Я кажу: «Стоп. До мене його». Питаю, чи є документи? – Є. Дістає пакет, а там всі документи зібрані, починаючи від метрики і закінчуючи всіма можливими посвідченнями і навіть медаллю якоюсь, що йому давали як працівнику. «Куди ви йдете?» – питаю. Відповідає, що в його хату в Іловайську влучив снаряд, хати немає, а жінка ще до війни поїхала до подруги у Ростов і не повернулася. Я, каже, йду до дружини.

Де Іловайськ, де Ростов. І він оце з велосипедом йде шукати жінку. Я кажу: «Ясно». Відкриваю паспорт – уродженець Вінницької області. Питаю: «А давно ви живете в Іловайську?». Чоловік каже, що з молодості, як поїхав працювати, потім одружився, діти…

–  Хто діти?

– Два сини.

Одразу всі навколо мене стоять, війна ж йде, він з того боку прийшов, то це або козачок засланий, або ще щось. Питаю, а сини де? Служать на тій стороні, з бойовиками? Він каже: «Ні, старший син у мене має інвалідність з дитинства, він живе зі своєю дружиною у Харцизьку».

– А молодший?

– Він в армії служить…

– В якій армії?!

– В Україні…

– І ким служить?

– Якимось ракетчиком…

– Яким ракетчиком? Де?

– Я не знаю, яка військова частина…

Почав далі його розпитувати: чи були на присязі, як туди їхали. Чоловік розповів маршрут, яким вони якось їхали до сина. І я розумію, що ми виходимо на місто Кременчук, де стояв реактивний полк, що був у моєму підпорядкуванні. Тут же набираю командира полка:

– У тебе є такий-то солдатик? Строківець.

  • Є!
  • А звідки ти так одразу знаєш?
  • А він у мене дуже класний водій пускової установки «Смерч», класний солдат і класна людина!
  • Через скільки можеш його на зв’язок знайти?
  • 10 хвилин.

Треба було тоді бачити обличчя чоловіка. Він думав, що я жартую. Буквально хвилин через п’ять телефонує мені командир полка, дає того солдатика. Я кажу, що передаю телефон його батьку. Чоловік взяв мобільний телефон, відійшов убік. Розмовляв, може, хвилини дві або три. Повертається весь у сльозах.

  • Може, ви передумаєте їхати до Ростова? Може, до сина поїдете?
  • Та як я туди доберуся… Ви що! Я грошей не маю!
  • Ви тільки приміть рішення. І завтра будете біля сина.
  • Серйозно?
  • Цілком.

Тут якраз їхав джип батальйону «Дніпро»: я зупинив його, домовився, щоб підкинули чоловіка до Дніпра. Також домовився, щоб уже звідти його відправили до Кременчука. Набрав командира полка, попросив, щоб йому допомогли, дали якісь умови, вдягли.

І ось ми підходимо до того, що ж, власне, мене вразило. Син і батько зустрілися. Син не страждає, що у нього батько на окупованій території. Батько без розлуки із сином… Уявіть собі. Стати на місце цієї родини – не хотів би і ворогу побажати. Проходить час. Я вже вийшов з Іловайська, згадав ту історію, телефоную командиру полка: «Як там? Чим батько займається?». А він, каже, два тижні пожив, побув, оклигав і… поїхав до Ростова шукати дружину. Залишив сина в армії і поїхав. Оце мене вразило. Я подумав: «Ти ж поїхав в нікуди».

Багато загалом історій. Скільки років війна – стільки й історій. Залежить від настрою – що згадаєш.

Чи намагалася з вами якось контактувати та сторона?

Зі мною особисто – ні.

А з близьким оточенням? Хоч якісь контакти взагалі були? Військові ж часто розповідають про дзвінки, SMS-повідомлення від бойовиків.

Ні. Жодних. У мене особисто жодних контактів із тією стороною не було.

Які докази, що проти нас воює російська армія, ви бачили особисто?

Які докази я бачив? Коли нас оточували (під Іловайськом. – Авт.), ми вели бої. Я десять російських десантників відправив до Києва. Які ще потрібні докази? 51 бригада взяла їх у полон. Потім гарантією нашого виходу були двоє російських десантників, яких шукали самі росіяни, – Ільмітов і Ахметов (йдеться про Руслана Ахметова та Арсенія Ільмітова, десантників 31-ї окремої десантно-штурмової бригади з Ульянівська. – Авт.). Не знаю, чому вони їм були так важливі, але, коли їх взяли, кажу: «Сюди їх». І доповідаю, що ми ще взяли двох у полон. Питають, чи відправляти їх до Києва. Я сказав: «Ні, я їх до Києва не відправлю». Вони були цікаві тій стороні, а отже, були гарантією, щоб ми могли про щось говорити під час виходу.

Ільмітов та Ахметов

Плюс у нас був поранений сержант (росіянин. – Авт.), ми розбили розвідувальний дозор російський. Надали йому допомогу, тому що на війні так не може бути, щоб противнику не надати допомогу. Сержант був обгорілий, але загинув разом із нашими пораненими під час виходу з оточення. Вони розстрілювали машини з пораненими, їм було все одно. Як звірі ставилися. Але ті двоє (Ільмітов і Ахметов. – Авт.) вижили. Вони, я бачив, що показували росіяни, досі служать в армії РФ.

Зараз дуже активно обговорюють роль жінок в армії та гендерну рівність, зокрема, бойові посади для жінок-військовослужбовців. Більшість офіцерів, з якими я говорила саме про бойові посади, кажуть: «Швидше ні, аніж так». Що ви думаєте про гендерну рівність?

Я вам щиро хочу сказати, без усіляких політичних чи якихось там бачень. За моєї практики, жінки в армії у багатьох випадках виконують обов’язки набагато добросовісніше, ніж чоловіки. Хоча всілякі бувають випадки. Жіночі колективи специфічні. У них там все жорстко. Якщо чоловіки можуть домовитися, «понять и простить», то жінки не прощають одна одній. Але, якщо ми говоримо про виконання своїх обов’язків, то жінки, у переважній більшості, ставляться набагато добросовісніше. Має бути гендерна рівність. А що таке гендерна рівність? Не має бути чогось такого, на що звертаєш увагу. Скажіть, для нас, для слов’ян, це нормально?

Залежить від того, яка жінка.

Яка б не була. Жінка є жінка, а чоловік є чоловік. Чоловік завжди має зауважувати в жінці щось прекрасне. Тому що це природньо, так має бути. Але я за гендерну рівність. У нас же розвинене суспільство. Якщо жінка хоче йти захищати… І на війні вони не менш хоробрі, ніж чоловіки. Це факт. Ті, хто кажуть вам, що краще ні, ніж так, вони просто не хочуть щось робити, тому що для жінки треба створювати інші умови. Навіть статут пише, ще радянський, що для жінки, коли вона в армії, треба інші метри, інші гігієнічні умови створювати і все решта. Але ми маємо бути вище того. Я за те, щоб були жінки. Я бачив тих жінок. Вони були у добровольчих батальйонах, які були зі мною під Іловайськом. Слухайте, ну, вони чоловікам фору давали. І своєю хоробрістю, і вольовими якостями, і всім. Я цілком за гендерну рівність, але прекрасне все ж треба помічати.

Питання щодо інформаційної війни. Мені це дуже болить. Поки бойовики після зіткнення оперативно дають розгорнуті «матеріали» з вигідною для себе, викривленою, позицією, акредитовані в ООС українські журналісти часто отримують заборону для роботи на місці події, або допуск з’являється за кілька днів чи тижнів, коли це вже неактуально. Що ви будете робити з цією ситуацією? Як зробити так, щоб журналісти отримували допуск?

Ну, дивіться. Це питання вирішувалося до мене керівництвом. І я впевнений, що ви самі бачите: висвітлення тих подій у 2014 році, і у 15-му, і сьогодні воно вже інше. Правда?

Так, правда.

Тобто, йдуть зміни. Над цим працюють. І не тільки я маю щось прийти, змінити, тому що є купа підготовлених офіцерів, яких ви знаєте, які працюють і які теж стараються дати ту інформацію. На жаль, фронт розтягнутий. І не в кожному місці можуть бути журналісти. Ви можете знати, де, не дай Бог, завтра буде ЧП?

Я працюю трошки по-іншому. Я заїжджаю і стараюся більше бути на позиціях, тому що я пишу, а не знімаю. Мені недостатньо півгодини-години, щоб зрозуміти людей. А телебачення працює, наприклад, два через два тижні. Вони перебувають, зокрема, у Костянтинівці, у Бахмуті, десь поблизу. І вони можуть бути на місці день-в-день. І от у них є проблеми з допуском. Тому що офіцери кажуть: «Ну, тут стріляють. Ми вас не пустимо».

На жаль, є, це війна. Розумієте, я не можу вам дати чітку відповідь, що я завтра підпишу документ, і все зміниться. Тут теж є людський фактор. І я на цьому наголошував: я повністю довіряю командирам на місцях і не збираюся їх підміняти. На місці є командир, він розуміє, де у нього загроза, хто повинен бути, а хто не повинен. Командири, напевно, по-різному ставляться. І я не можу наказати всім: «Відкрийтеся, все, тому що до вас зараз їде телебачення». Напевно, тут теж треба трошки розуміти командира, тому що багато було випадків, коли телебачення, я не кажу про поганий намір, знімає, показує, а потім приносить шкоду. Є журналісти, які навчилися розуміти, що це можна, а це не можна. Але ж не всі навчилися. Тому багато командирів перестраховуються. І їх можна зрозуміти, тому що вони сьогодні там, де в будь-який момент можна втратити життя.


Переглядів: 128

Останні новини