Крук, Бандера і Махно. Як троє побратимів вдруге воюють пліч-о-пліч

Крук, Бандера і Махно. Як троє побратимів вдруге воюють пліч-о-пліч


Вони пішли воювати за Україну ще в 2014 році, взяли до рук зброю, щоб зупинити російську агресію і повернути тимчасово окуповані ворогом землі. Тоді «Айдар» був одним із найвідоміших та одним із найбоєздатніших батальйонів. Потім хтось вирішив перепочити, хтось пішов до іншого підрозділу. Та нещодавно троє побратимів, які пліч-о-пліч воювали у 2014 році, повернулися до рідного «Айдару» і знову захищають Україну разом.

Юрій з Луганщини

«Постріли починаються десь із 17-ї й аж до ранку. І вдень бувають простріли», – розповідає Юрій про ситуацію десь неподалік тимчасово окупованої Горлівки.

Часом навіть чути, як російські окупанти кричать. «Здавайся», – кричать, або «Давай пєрєміріє», – сміється Юрій.

Каже, ворогу не можна вірити. Переконався в цьому за роки війни. Навіть коли українські вояки дають перемир’я, противник перший його порушує. «Буває, заходять ніби підковою і самі стріляють у свій бік, а потім пишуть їхні пропагандисти: «ЗСУ перші відкрили вогонь», нібито десь у якийсь будинок влучили, бабусю якусь поранили. Нічого нам оце робити, як по мирних стріляти. По мирних вони самі стріляють, ми ж захищаємо цивільних», – говорить Юрій.

Він народився і жив у Старобільську. «Я звідти, звідки починався «Айдар», – гордо каже. – У підрозділі від самого початку».

Його псевдо – Крук. Чоловік пригадує, як починалась війна. «Зняли прапор, почалися ці заворушення, кричали про референдум. Я не міг дивитися спокійно, як це все було. Брав участь у звільненні Щастя, потім пішли Червоний Яр, Хрящувате. Воювали-воювали. Коли ми були в Хрящуватому, нам телефонували люди з Луганська і просили швидше зайти в місто, казали, нам залишився один ривок, «Давайте, хлопці». А потім мав заїхати так званий гумконвой із Росії, ми сказали, що нічого не пропустимо. А наступного дня як почали бомбити нас!» – розповідає Крук.

Потім він зробив перерву, а рік тому повернувся до рідного підрозділу. «Я сказав собі, що не зніму форму до перемоги, – усміхається. – Я не один повернувся. Чимало людей знову прийшли в «Айдар», коли оголосили воєнний стан, бо знали, що знову може бути важко, що ніхто замість них цю роботу не зробить, бо ми дуже хочемо закінчити війну, яку не починали», – говорить Юрій.

Наприкінці розмови армієць каже: «Україна є, була і буде. Була ще тоді, коли росіян не було. Україна буде найкращою країною».

Петро з Рівненщини

«Я поїхав на війну з Майдану в травні 2014 року», – каже Петро.

Його позивним можна лякати росіян. Псевдо чоловіка – Бандера.

Петро говорить мало, доволі тихо, він ніби соромиться. Чоловікові 51. Із них – понад три на війні, вдома відпочивав два роки. «У 2014 ми штурмували, звільняли населені пункти, зараз війна окопна, відрізняється. Але я повернувся, бо треба захищати Україну».

Петро працював будівельником. Після нашого інтерв’ю візьме в руки лопату і почне копати окоп. Це теж своєрідне будівництво. «Копати треба, бо треба вижити. Це наша безпека. Ці окопи рятують наші життя. Зараз листя осиплеться, і ми будемо як на долоні. Тому й копаємо», – говорить Бандера.

Шанці тут глибокі, на висоту дорослого чоловіка, в’ються степом, як гадюки. Петро не бачив справжнього степу, допоки не приїхав на Донбас. «Я не знав навіть про існування таких міст, як Щастя. А тепер Донбас знаю краще, ніж рідну область, – усміхається. – Мені тут дуже подобається, природа гарна. Це ж українська земля, все наше».

Вдома на Бандеру чекає літня мама, дуже хвилюється за нього. Та у сина є важлива причина, яка його тут тримає. «Україна тримає, треба захищати її. Правильно?» – чи то питає, чи то стверджує Петро.

Юрій з Харківщини

Іще один Юрій – із Харківщини. «Миру немає», – каже про ситуацію.

Він теж узяв до рук зброю у 2014 році. Перед цим був у Самообороні, а відтак, пішов на фронт.

«Перший мій бій був у липні 2014 року за Червоний Яр. Це було фактично під Луганськом. Ми заходили туди двічі, вперше без втрат, а потім Збройні сили його не втримали, і під час другого заходу у нас уже були великі втрати. Там тоді і танки працювали, й артилерія, усі види зброї. Але ми таки втрималися, окопалися і з часом пішли. «Айдар» – це штурмовий батальйон, він відбиває населені пункти і передає їх піхоті», – розповідає Юрій.

У липні на фронті оголосили чергове перемир’я, цього разу безстрокове. Втім, воно не протрималося довго. «Я пам’ятаю ще перше перемир’я у вересні чотирнадцятого. Зараз фактично те саме. Не було тиші ні тоді, ні тепер. Провокація на провокації. Без відповіді, буває, просто не можна», – говорить Юрій.

У серпні 2015 року він повернувся додому, займався громадською діяльністю, а цьогоріч повернувся до рідного батальйону. «Кожен із нас має сюди приходити, бо війна не закінчилась. І якщо деякі мої побратими не можуть цього зробити внаслідок сильних поранень, то я можу, тому що потрібно доводити діло до кінця», – пояснює боєць.

Його псевдо – Махно. Отримав його ще… в Криму. Працював у Ялті в 2009 році. «На вулиці сидів козак і грав на бандурі, я йду, а в мене тоді ще довше волосся було, а він зупиняє мене і каже: «Хлопче, ти дуже схожий на батька Махна», – пригадує Юрій.

Він захоплюється історією, читає історичну літературу. «У мене був час почитати про епоху козацтва, про події столітньої давнини. І я порівнюю той час із нинішнім. І часи дуже схожі. Свого часу у козаків були «зимники», які готували їжу і жили для війська. У наш час цим займаються волонтери. Без них було б зовсім важко», – каже Махно. І насамкінець додає: «Усе буде Україна!».

Фото Анастасії Федченко та Тетяни Зьоми


Переглядів: 99

Останні новини