Лежить звичайний хлопець, а потім дізнаєшся, скільки за його голову дають бойовики – військовий лікар

Лежить звичайний хлопець, а потім дізнаєшся, скільки за його голову дають бойовики – військовий лікар


Він – провідний терапевт Військово-медичного клінічного центру Північного регіону, який частіше називають Харківським госпіталем. За чотири роки війни через руки Юрія Миколайовича пройшли десятки тисяч українських бійців. Найгарячішим, пригадує лікар, стало літо 2014 року.

“У кінці серпня – початку вересня у нас було по кілька гелікоптерів, які привозили поранених. Були такі борти, де внизу лежали 13 загиблих, з деяких тіл тільки фрагменти, а зверху – шестеро поранених прямо на трупах, на постеленому поверх брезенті. В одну з серед, не пам’ятаю якого числа, було, що ми відправили у госпіталі інших міст три санітарних літаки Ан-26 “Vita”, і в кожному по п’ятеро лежачих і семеро сидячих”, – розповідає Юрій Миколайович.

Військовий лікар говорить, коли до госпіталю почали привозити перших поранених, у харківських фахівців не було розгубленості – хірурги і терапевти вправлялись добре. Але медична служба військової ланки, як і багато чого в ЗСУ на той час, була майже зруйнована.

“Були певні проблеми і в кадрах, і в організації. В медротах бригад і медпунктах батальйонів більше, ніж ОРЗ ніколи ніхто не лікував. Не було у військової ланки засобів евакуації з поля бою та далі до медичних закладів. Тоді в Ізюмі (Харківська область) центральну лікарню зробили пунктом, де надавали допомогу пораненим під час боїв за Слов’янськ. Туди везли постраждалих і на КАМАЗах, і на інших вантажівках – на всьому, що могло їздити. У нас, при Центрі, на той час уже був створений та проходив відмобілізування військовий мобільний госпіталь, в якому було мінімум два реанімобілі, що використовувались для евакуації. Усього в медичній службі ЗСУ існувало 4 ВМГ. Нам дуже пощастило, що тоді начальником Харківського госпіталю був полковник Віктор Трохимович Поліщук. Він зумів правильно поставити життя у госпіталі на військовий лад, за участі відповідних фахівців організував надання спеціалізованої медичної допомоги пораненим і постраждалим, вирішував безліч питань, що раніше не виникали і які поставили особливі умови роботи. Ми навіть наладили прийом, облік, та зберігання зброї, бо часто поранений воїн доставлявся гелікоптером практично з поля бою і мав при собі автомат (який іноді використовувався замість іммобілізаційної шини), гранати і патрони”, – пригадує лікар.

На початку бойових дій на Донбасі харківські медики щоденно працювали по 12–14 годин. Потім – короткий сон вдома, або прямо на кушетці в ординаторській, та знову до роботи. Та й зараз, коли б не привозять хворого, фахівців викликають й у їхній вихідний. Лікарі не ремствують, вже звикли до такого ритму.

Юрій Миколайович каже – воїн понад усе. Тому, коли протягом кількох років, пацієнтів виписували, купівля квитків на потяг та супровід до поїзда санітарною машиною також були покладені на плечі працівників госпіталю. В основному, така система діє й зараз. Роботи, каже провідний терапевт, стало більше, а рук – менше. Адже, як у 2014-му, так і зараз, частина лікарів, а це від п’яти до 12 фахівців, знаходиться на ротації у медичних закладах Донбасу – здебільшого у Часовому Ярі, Бахмуті та Попасній.

Часто виїжджає туди й Юрій Миколайович. У 2015 році він першим відкривав таку посаду, як провідний терапевт штабу АТО, а провідним хірургом був полковник Ігор Марцинковський.

“Звісно, ми лікували не тільки військових, а й цивільних, при чому як поранення, так і хвороби. Пам’ятаю, у Часовому Ярі прийшла до мене жіночка, вона сама переселенка. І у неї дитинка років до трьох, у якої така форма екземи, що страшно дивитися. Цю жінку з дитиною з автобусу виганяли, казали, що вони заразні. Дитинка плаче, а жінка у чому виїхала, у тому і є. Я проконсультувався з харківськими та київськими колегами, щось сам знав, волонтери допомогли з рідкісними ліками і дитину вилікували! Коли наступного разу я приїхав у Часів Яр, мене ця жіночка побачила, спитала чи довго я пробуду тут? Через півтори години вона прибігла і принесла коржики. Каже: “Не погребуйте, в мене нічого немає, а це я своїми руками для вас зробила”. І мені ці коржики були, як торт. Дуже смачно”, – пригадує Юрій Миколайович.

Людей, що врізались у пам’ять за роки війни, у лікаря багато. Когось він згадує з гіркотою та злістю, бо пиячили та зловживали наркотиками, а про когось розповідає із захватом.

“Привозять воїна: капітан з Чернівців, невисокого росту, на мадяра схожий. У нього немає руки і на нозі повністю шкіра зі стегна зірвана – величезна рана. І він лежить у реанімації з важкими пораненнями і не скиглить, спокійний такий, відповідає на запитання. Виявляється, він зі своїм підрозділом відбивався від ворога на взводному пункті і у наступ пішли російські танки. І от один з них прорвався і пішов на цього капітана. Він прикинув: буде тікати – з кулемета розстріляють, вправо-вліво – гусеницями задавлять. І коли танк був метрів за 10 від нього, той стрибнув під гусениці. Росіяни це побачили, і давай на ньому крутитися, а у цей час танк підбивають наші десантники. Щоб його витягнути, треба було підкопувати, але впоралися. Так от, з’їздив я у Часів Яр, повернувся й питаю: “А де поранений капітан?”. А мені кажуть – помер у реанімації. Я навіть у своєму Фейсбуці написав, мовляв, яка мужня людина. А через два роки я дізнаюся, що він – Саша Зозуляк – живий! Зараз навіть в “Іграх Нескорених” бере участь. Ось такий справжній воїн! Є Саша Бабченко, він був розвідником, втратив праву ногу і не розгубився, не запив, а зараз живе активним життям, навіть характер у нього кращий став. І таких прикладів у мене дуже багато. Буває, лежить собі у госпіталі звичайний на вид хлопець, а потім ти дізнаєшся, який це професіонал, і скільки за його голову дають бойовики”, – говорить Юрій Миколайович.

На питання, чи важко фізично і морально вже п’ятий рік дивитися на горе, пропускати його крізь себе, він коротко по-військовому відповідає: “Важко, коли несправедливість, коли від цього страждає справа”. Та додає: “Я завжди всім кажу – ми всі працюємо на імідж госпіталю”.

Ми довго говоримо про правильну реабілітацію військових та хвороби, від яких страждають ті, хто вже п’ятий рік, нехтуючи здоров’ям, боронять рідну землю від ворога. І у голові проноситься – нехай би у військових лікарів було якомога менше роботи.

Фото з особистого архіву героя


Переглядів: 72

Останні новини