«Мама, ти – сталь»

«Мама, ти – сталь»


8 листопада 2014 року жителі Краматорська Сталіна і Віктор Чубенки поховали свого молодшого сина Степана. Його, 16-річного голкіпера місцевої футбольної команди «Авангард», бойовики батальйону «Керч» так званої «ДНР» жорстоко вбили ще в липні, але тіло хлопця знайшли тільки восени.

Сталіна особисто займалася пошуками сина, їздила на окуповану територію і була присутня на ексгумації. Вона, мама-сталь, зробила неможливе: домоглася, щоб Стьопу шукали по обидві сторони війни, і все-таки дізналася імена тих, хто знущався над ним і потім убив.

Магадан, Російська РФСР, 1974 рік

Широка площа біля Центрального універмагу заповнена перехожими. Вони нагадують косяк дрібної риби – такі ж однакові, сірі, здається, всі рухаються в одному напрямку. На розі ЦУМу, там, де зараз вулиця Горького, круглолиця світлокоса дівчинка років п’яти ось-ось втілить свою мрію.

– Тату, ти бачив лялечку? Давай купимо її!

– А ти обіцяєш поводитися добре?

– Обіцяю завжди, так!

Бортмеханік цивільної авіації В’ячеслав Михайлович ніколи не вмів відмовляти доньці. І цього разу теж не відмовив – через 15 хвилин дивна лялька з пластиковим помаранчевими волоссям уже була в руках його коханої дівчинки. Тато і дочка щасливі. Вони не підозрюють, що через довгих 40 років їх підкосить страшна трагедія і спробує розділити війна.

Краматорськ, Україна, 2018 рік

«У нас у сім’ї завжди було прийнято допомагати не тільки один одному, а й усім, хто потребує. Мама була бухгалтером і часто брала на роботу моїх ляльок – щоб гралися діти прибиральниці, яка не могла собі тоді їх дозволити», – розповідає Сталіна Чубенко.

Вона, та сама дівчинка зі світлим волоссям, у свої 49 років досі згадує дивну ляльку. Каже, її та ще м’якого зайчика, якого тато привіз із відрядження, мама жодного разу не давала іншим дітям. «Ці скарби, – посміхається Сталіна, – були тільки моїми. Зайчик, до речі, аж до 90-х жив у будинку батьків».

Ім’я, яке завжди викликає інтерес у нових знайомих, Сталіні теж подарував тато. Він жив у Росії, помер кілька місяців тому, і тепер жінка з сумом згадує, як батько говорив: «Напишуть на паркані: «Катя – дура», і незрозуміло, яка Катя. А ось напишуть: «Сталіна – дура», і відразу зрозуміло, яка». А потім завжди додавав: «Так що живи і поводься так, щоб ніхто про тебе не писав дурниць на паркані».

Жінка каже, що багато хто пов’язує її ім’я зі Сталіним, адже вони обоє народилися в грудні. Але особисто їй більше подобається паралель зі сталлю. Рідні так і кажуть: «Мама, ти – сталь».

«У 2014 році, на самому початку війни на Донбасі, я часто бувала в Дебальцевому Донецької області. Напевно, найбільше мене там вражали бараки з убиральнями на вулиці. Здавалося, люди не можуть бути щасливими в такій глушині. Думала, що більше ніде в Україні немає таких гнітючих спальних районів. У всьому була не права».

Зі Сталіною та її чоловіком Віктором Чубенком ми розмовляємо приблизно в такому ж колишньому бараку – двоповерховому будинку на кілька квартир. Віктор народився тут і виріс, сюди він привів дружину, тут з’явилися двоє його синів, тут вони з родиною були по-справжньому щасливими.

«Ми, – ділиться Сталіна, – познайомилися з Вітею у 1992 році. Він невдало покатався на мотоциклі – впав, потрапив до лікарні. Я на той момент вже виїхала з Магадана і жила з батьками в Ростовській області, працювала шкільним учителем. Того літа приїхала до Слов’янська погостювати у подруги. Вона ж і запропонувала відвідати знайомого хлопця – відтоді ми з Вітею практично нерозлучні».

Жінка заварює міцну каву в глиняних горнятках і розставляє на невеликому столику тарілочки з налисниками. Це виходить у неї дуже легко і по-домашньому – зовсім немає відчуття, що в гостях. Якщо чесно, я навіть не знаю, як описати словами всю привітність, доброту і щирість цих людей. Ось, дивишся на них, жуєш налисник і так відразу не скажеш, що насправді Сталіна і Віктор вже ніколи не будуть тими щасливими Сталею і Вітею з 92-го.

Селище Горбачево-Михайлівка, Донецька область, Україна, липень 2014 року

У Донецьку і навколо міста почали з’являтися блокпости. На них чергують і оглядають машини люди у військовій формі – переважно місцеві, але серед них є і «заїжджі гості» – без розпізнавальних знаків, особливо ввічливі. До кінця незрозуміло, чим це все закінчиться, але ревіння турбін винищувачів у небі і гусеничної техніки в полях вже нікого не дивує. На вулиці дуже спекотно і волого. Повітря важке, збите. Якщо гуляти вдень, здається, що кров ось-ось закипить. Уночі легше, але теж нічим дихати.

На одному з нових блокпостів під Донецьком, у районі селища Горбачево-Михайлівка, утворилася невелика черга з машин. Люди в формі оглядають багажники, перевіряють паспорти і одним лише своїм виглядом лякають розгублених пасажирів транзитних маршруток.

«Хто тут за старшого?» – рішуче запитує одного з чергових на блокпості жінка середніх років.

На ній легкий лляний одяг. Кучеряве світле волосся зачесане назад, очі широко відкриті. «Хто, питаю, тут головний? Мене з Донецька прислали. Я – мама Степана Чубенка. Є дані, що його заарештували тут кілька днів тому. Стьопі всього 16 років, він іще дитина! Віддайте його негайно! Де, скажіть, мій син?!» – вимагає вона.

Черговий витріщається вниз, притискає до себе автомат і крізь зуби цідить: «Старший зараз підійде. Стійте тут».

Наш Стьопа

Степан Чубенко поспішав жити. У свої 16 років хлопець, здається, встигав усе: футбол, театральний гурток, греко-римська боротьба, КВН, навчання, друзі, монтаж відео, допомога місцевому дитячому будинку «Антошка». Він виріс на Донбасі в російськомовній родині, але народився вже в незалежній Україні і останнім часом часто говорив: «Я – Стьопа, я – українець».

У його кімнаті в колишньому бараку в Краматорську вже кілька років нічого не змінюється: підліткове ліжко-полуторка, письмовий стіл, книги і плакати. «Степан, – каже його мама Сталіна, – попросив спочатку повісити один плакат. Ми дозволили. За ним з’явився другий, третій і, врешті, заклеєною виявилася майже вся стіна».

Коли до Краматорська навесні 2014-го зайшли бойовики і проголосили «Донецьку народну республіку», Степан разом із друзями-футбольними фанатами почали партизанити. Вони просто залишалися в місті, зривали прапори сепаратистів, роздавали патріотичні листівки, писали «Краматорськ – це Україна» і пробиралися до наших військових на блокпости неподалік, щоб принести воду і їжу.

«Одного разу, – розповідає тато хлопця Віктор Чубенко, – Стьопа вирішив піти погуляти в толстовці з написом «Слава Україні!». Я зупинив його, кажу, мовляв, що це ти задумав, померти хочеш? А він так глянув на мене й емоційно відповів: «Ну, батьку, це ж усе неправильно! Це несправедливо! Що ж усі мовчать?!».

Через кілька місяців партизанства в окупації Степан прийняв складне для себе рішення виїхати з Краматорська до Києва. Батьки відразу вмовляли синів виїхати, але вони обидва відмовлялися. Коли ж місцеві сепаратисти стали показувати на Стьопу пальцем, вибору більше не залишалося.

5 липня 2014 року бойовики залишили Краматорськ. Українські військові взяли місто майже без бою, деякі навіть запевняють, що без жодного пострілу, тому цей епізод неоголошеної війни, як і звільнення сусіднього Слов’янська, злі язики називають «договорняком». Але чотири роки тому Степану, як і зараз його батькам, було начхати, хто і з ким домовлявся – головне, щоб росіяни і ті, хто їх підтримує, поїхали, головне, щоб в Україні був мир.

Через кілька тижнів після звільнення Стьопа вирішив повернутися до рідного міста. Щоправда, батькам про поїздку не сказав – хотів зробити сюрприз. Дивно, але тоді прямих потягів з Києва до Краматорська не було: вони продовжували йти до уже окупованого Донецька, а далі ще 100 км потрібно було добиратися маршруткою. І Степан поїхав – через Донецьк і селище Горбачево-Михайлівка, де потім зник.

«Де у тітки город?»

«Нам, – розповідає Сталіна, – зателефонували 24 липня. Сказали, що Стьопу заарештували в «ДНР» кілька днів тому. Людина представилася ополченцем. Я запитала, за що затримали сина, – мені не відповіли».

Забирати хлопця з-під арешту до Донецька поїхали мама і тітка. Чоловіків з місцевою пропискою тоді зупиняли на блокпостах і примусово записували до  армії сепаратистів: Сталіна боялася за чоловіка, тож шукати Степана поїхали дві жінки. Батько хлопця приїхав пізніше, і з ним стало значно легше обходити сусідні села.

«Мене переповнювали злість і відчай, але я вірила, що Стьопа живий. Спочатку було незрозуміло, де саме його заарештували і за що, тому ми насамперед поїхали до Донецька. Там дивом потрапили до будівлі колишньої СБУ, таким же дивом і завдяки моєму російському громадянству вийшли на командира бойовиків Захарченка. Мене посилали з одного кабінету в інший, то до однієї людини, то до іншої. Захарченко особисто дав розпорядження знайти Степана. А потім з’ясувалося, що після арешту його перевезли в район селища Горбачево-Михайлівка», – каже Сталіна.

Поки жінка правдами і неправдами змушувала сепаратистів шукати сина в «ДНР», Віктор підганяв слідчих у Краматорську. Незважаючи на активізацію бойових дій, Сталіна продовжувала їздити на непідконтрольну територію. Тоді, каже, не було страху померти – був страх не знайти сина. Вона ходила нестерпною спекою з його фотографією у руках, стукала у дворища в Горбачево-Михайлівці і питала, чи не бачив хто-небудь її хлопчика.

Бойовики не озвучували жодних чітких даних про Степана. Під час першого приїзду на блокпост біля селища сепаратисти заявили мамі, що про 16-річного школяра Чубенка нічого не знають. З третьої спроби люди зі зброєю, під тиском своїх же ватажків, зізналися, що заарештували Стьопу через жовто-блакитну стрічку на рюкзаку і шарфа ФК «Карпати». Крім цього, підліток-патріот міг, наприклад, крикнути «Донецьк – це Україна!» або нагрубити бойовикам. Але про це, на жаль, ніхто точно не знає – усі живі свідки затримання Степана досі не розповідають подробиць.

«Мені сказали, що сина після арешту нібито відправили копати окопи. Далі, за словами бойовиків, його планували відпустити, але під час чергового обстрілу Стьопа скористався ситуацією і втік у невідомому напрямку, більше його не бачили», – ділиться Сталіна.

Про те, що мама і тато шукають Степана по обидві сторони війни, знали і в Києві, і в Донецьку. На окупованій частині країни навіть почали повноцінне розслідування. Десь через півтора місяця пошуків один із найманців, свідок трагедії, вирішив очистити совість і добровільно зізнався: «Ніякої втечі не було. Хлопця вбили. Де тіло, не скажу – цього просто ніхто не знає».

«І при всьому цьому, – каже Віктор Чубенко, – були люди, які хотіли нажитися на нашому горі. Ти навіть уявити собі не можеш, скільки разів серед ночі або вдень нам телефонували шахраї зі словами: «Ваш син у нас, його свобода коштує грошей, приїжджайте, якщо хочете побачити його живим». З одного боку, такі дзвінки давали надію. З іншого – продовжували вбивати нас зсередини. Коли давали поговорити з нашим нібито сином, ми запитували, де у тітки город або яке прізвисько в однієї з учительок. Правильні відповіді знав тільки Степан, шахраї гарячкували і припиняли телефонувати».

П’ять пострілів

Стьопу Чубенка шукали близько 100 днів. Спочатку шукали живим, потім – мертвим. Після того, як бойовики «ДНР» проговорилися, що хлопця вбили невдовзі після затримання, батьки Степана буквально перерили все навколо злощасного блокпоста. Тіло хлопця знайшли самі бойовики – восени один із найманців погодився показати, де його товариші зробили поховання.

Сталіні Чубенко зателефонували з Донецька в перших числах жовтня, повідомили, що проводитимуть ексгумацію і скажуть, коли можна буде приїхати за тілом. «Мама-сталь» відповіла, що забере сина особисто і відразу виїхала на блокпост.

«Стьопу вбили дуже жорстоко. Він точно не міг заслужити таке: руки, замотані за спиною скотчем, вибиті зуби, множинні каліцтва і кульові поранення… Всього вистрілили п’ять разів. У голову. Перед тим, як стріляти, обличчя закрили футболкою – мабуть, не могли дивитися йому в очі. А ще зняли кросівки – потім ми побачили їх на фото одного із вже вбитих бойовиків. У мене була очна ставка з одним зі свідків. Він попросив вибачення за те, що не втрутився і не врятував Степана, а ще сказав: «Ваш хлопець дуже добре тримався. Він не плакав і не просив про помилування», – каже Сталіна Чубенко.

Свідок не знав імен убивць, лише їхні позивні: Керч, Жора і Буба. Всі троє – бійці батальйону «Керч» так званої ДНР. Справжні імена тих, хто стріляв у сина, батьки голкіпера молодіжки ФК «Авангард» встановили самі – моніторили ЗМІ бойовиків, відстежували соцмережі, розмовляли з місцевими жителями.

Убивцями Степана Чубенка, як потім підтвердило й українське слідство і розслідування всередині «ДНР», виявилися Вадим Погодін (16.01.1971 р.н., Керч), Юрій Москальов (03.08.1969 р.н., Жора) та Максим Сухомлинов (16.05. 1984 р.н., Буба). У листопаді 2017 року в Україні їх заочно засудили до довічного ув’язнення. Кількома місяцями раніше в Ялті за лінією Інтерполу затримували Погодіна, але його відпустили. За даними українських силовиків, зараз усі троє бойовиків перебувають на території РФ. У ГПУ запевняють, що подали всі необхідні для екстрадиції документи, проте росіяни не поспішають шукати вбивць Чубенка. Якщо Погодін, Москальов і Сухомлинов будуть затримані на території Россі не за лінією Інтерполу, їх, згідно із законами РФ, все одно повинні будуть передати Україні.

Стьопу поховали 8 листопада 2014 року. Батьки досі не знають, коли точно він був убитий: на надгробку, виконаному у формі футбольного поля, написали, що 27 липня, але, можливо, його застрелили пізніше. «Мама-сталь» організувала синові найдостойніше прощання, яке тільки могла: в краматорському Будинку культури з відкритим мікрофоном, сотнями людей і горами квітів. «Я, – ділиться Сталіна Чубенко, – розуміла, що не влаштую синові випускний або весілля, не прийду на хрестини його дітей. Усе, що змогла, – це достойне прощання».

«Або сталь, або алюміній»

У кімнаті Степана Чубенка в колишньому бараку в Краматорську вже кілька років нічого не змінюється: підліткове ліжко-полуторка, письмовий стіл, книги і плакати. Його «мама-сталь» влаштувала тут міні-музей у пам’ять про сина, тільки тепер замість Стьопи на ліжку-полуторці спить його вірний пес Бім.

Журналістам і друзям Степана, які часто заходять у гості, Сталіна показує на старенькому комп’ютері відео з сином: ось Стьопу забирають з пологового будинку, ось він у школі, а ось розповідає вірш… Я ніколи в житті не бачила такого великого сімейного відеоархіву – здається, що голова родини Віктор Чубенко буквально не випускав камери з рук. Сталіна каже: «Можливо, ми підсвідомо відчували, що станеться щось жахливе, тому і знімали Степана за будь-якої нагоди».

Від Сталі з 92-го практично нічого не залишилося: її мама померла ще до початку війни, а тато, В’ячеслав Михайлович, – кілька місяців тому. Сталіна їздила на похорон до Росії, хоча чоловік і боявся, що після всього її можуть затримати просто на кордоні. Обійшлося. З родичами з Ростовської області, як і колись із татом, жінка намагається не говорити про те, що відбувається в Україні: до смерті Стьопи про це ще могли бурхливо сперечатися, а зараз тему війни воліють не зачіпати.

«Я, знаєте, як вважаю: якщо ти любиш когось – люби до кінця, якщо взявся за щось – обов’язково зроби. Я не могла не поїхати попрощатися з татом до РФ, не могла не шукати сина на окупованій території, не можу зараз мовчати, коли вбивці гуляють на свободі, а Москва не поспішає їх заарештовувати і передавати Україні. У моєму житті немає півтонів: ти або тверда сталь, або м’який алюміній».


Переглядів: 79

Останні новини