“Держава не може бути в повній мірі готовою до війни, проте до повномасштабного зіткнення з рф ми 8 років не готувалися”: директор “Повернись живим” Тарас Чмут про те, як починалася й змінювалася російсько-українська війна
“Для мене перемога – це повернення Криму й Донбасу, відновлення нашої територіальної цілісності будь-яким шляхом, в тому числі й збройним”.
Вже 2 місяці Україна відбиває повномасштабне російське вторгнення: зусиллями українських воїнів, які знищують ворога на передньому краї, волонтерських організацій, які на хвилі народного піднесення розгорнулися з небувалим масштабом й сьогодні забезпечують військо усім необхідним, як у перші дні війни у 2014 році та народу, який обʼєднався, щоб дати окупантам бій.
24 лютого 2022 року підвело певну межу під російсько-українською війною на Сході й вивело збройне протистояння з рф на новий ріень, проте це все ще та війна, що почалася з окупацією Криму, а згодом продовжилася атакою кремлівських військ на Донбасі. Й поки Україна та її захисники бʼєються з ворогом на всіх фронтах, розпочався 9 рік цієї боротьби.
Тарас Чмут – людина, яка досліджувала мілітарну тематику ще до 2014 року й бачила війну з рф з різних середовищ: як аналітик, як солдат, й як директор Фонду компетентної допомоги армії “Повернись живим” . У цьому бліц-інтервʼю ми спробуємо підбити короткі проміжні підсумки восьмирічного військового протистояння з росією, спираючись на його знання та досвід.
Що собою являли Збройні Сили України станом на лютий 2014 року: якою була чисельність армії, оснащення і підготовка?
На кінець 2013 року чисельність української армії була 165,5 тисяч осіб, з яких 129 тисяч – військовослужбовці. Десь з 2010 року відбувався черговий етап трансформації Збройних Сил, який полягав в тому, щоб зробити армію меншою – десь біля 120 тисяч осіб, але гляхом скорочення її переозброїти. Частково це відбувалося, частково відбувалося формальне скорочення без переозброєння.
Відповідно, на початок 2014 року абсолютна більшість техніки й озброєння, 99% – були радянськими, які багато років не проходили ремонту, модернізації й технічно були в не дуже боєздатному стані.
Якщо ми говоримо про ці 8 років, то змінилося дуже багато чого: техніка почала ремонтуватися, можернізовуватися, була закуплена значна кількість нового озброєння, отримано допомогу від партнерів, що дозволило суттєво псилити потенціал ЗСУ, як кількісний, так і якісний.
Чи була готова армія зразка початку 2014 року відбивати російську агресію у тому вигляді, якою ми її отримали в Криму та на Донбасі?
Очевидно, що ні. Ми всі це розуміємо, але ми відбивали її й воювали, як могли. Стан армії був низький. Зараз рівень боєздатності високий. На той період часу Збройні Сили не були “обкатані” війною.
Які підрозділи й частини українського війська були найбільш боєздатними на період початку війни з рф?
На той період часу більшість уваги приділялося полкам спеціального призначення: 3-й, 8-й, 73-й центри, Високомобільним десантним військам (ВДВ), першим батальйонам механізованих бригад, оскільки це були, так звані, “контрактні батальйони” й це ті батальйонно-тактичні групи, які першими розгорнулися.
Чим був оснащенний військовослужбовець цих частин і підрозділів, яке в нього було забезпечення?
Все було радянським або пострадянським, концептуально нового – нічого. Бронежилетів не було, шоломи –сталеві СШ-68, автомат АК-74, ніж-багнет, фляга, речовий мішок, лопата, підсумок під 4 магазини з масльонкою і пеналом – все радянське. Трохи краща ситуація з забезпеченням була в полках спеціального призначення, у ВДВ, але виключно за рахунок міжнародних навчань, де можна було щось поміняти, або за рахунок того, що купували самі.
Всі ці проблеми лягли на плечі волонтерів, які з перших тижнів війни включилися в забезпеченням.
Хто командував ЗСУ зразка початку 2014 року? Ким були ці люди й як їх рішення впливали на хід ведення війни з росією.
Здебільшого, це були люди, які не мали бойового досвіду і в кращому випадку мали досвід участі у миротворчих місіях та операціях. Після початку війни ці офіцери та генерали здобували ці знання й досвід ціною помилок – це нормально.
Система підготовки військ зазнала відчутних змін за роки війни з РФ?
Однозначно, все змінилося. Ключова відмінність армії 2022 року від армії 2014 року – це психологічна готовність воювати. Воюють люди, воює не техніка, відповідно за 8 років війни армія отримала цілу плеяду людей, командирів: від командирів відділення до головнокомандувача, які пройшли війну на різних щаблях, для яких вона є нормальною буденною справою. Вони психологічно готові до цього, вони навчені й знають що і як робити.
Це – круто. Це те, що дозволило нам за цей місяць перемогти росію, назвемо це так. Тому що у нас ця готовність була, а в них – ні. Це перший момент.
Другий – ми дуже наростили бойову підготовку. До неї є дуже багато питань, вона не ідеальна, але її стало значно більше і це теж позитивно вплинуло.
Ще одна важлива річ – західні інструктори й курси, які дозволили посилити бойовий практичний досвід АТО/ООС теоретичним і практичним досвідом армій країн НАТО.
Як змінювався за 8 років характер війни з росією, які головні її етапи ми можемо виділити?
Перший період – це весна 2014 року: фаза висування й розгортання Збройних Сил. Потім ми перейшли до активного етапу Антитерористичної операції зі звільненням територій. В липні-серпні 2014 року вона призупинилася через виснаження ЗСУ, внаслідок втручання батальйонних і ротних тактичних груп регулярних військ рф. Українські війська перейшли до активної оборони, почали відступати на різних ділянках фронту до підписання перших Мінських домовленостей.
На наступному етапі відбулася операція в довкола Дебальцевого, внаслідок якої ми втратили частину територій і підписали другий “Мінськ”. Після цього лінія фронту більшою чи меншою мірою залишалася сталою, наші та російські війська перейшли до активної позиційної війни з застосуванням артилерії, снайперів, але без якогось суттєвого просування жодної зі сторін. Так тривало до 24 лютого 2022 року – початку повномасштабного російського вторгнення.
Як ти можеш охарактеризувати характер бойових дій зараз?
Це повномасштабна війна рф та України, з застосуванням усіх видів озброєння, окрім ядерного. Вона має більш маневрений характер, зосереджена на Півночі, Сході та Півдні України й ведеться на в повітрі, на суші і в морі.
Розкажи, як змінилася тактика застосування того чи іншого виду озброєння та військових спеціальностей, до прикладу: артилерії, БПЛА, снайперів і тд?
Вона змінилася, це правда. За рахунок переоснащення, волонтерської допомоги, внеску партнерів й закупівель держави. Зʼявилася автоматизація на рівні планшетів з “Кропивою”, ГРК “Armor”. Виникла аеророзвідка, для проведення розвідки та коригування.
Видозмінилася тактика застосування артилерії: замість нанесення вогневого ураження батареями – 6 гармат, як в книжці, стоять і працюють до роботи 1-2 гармат окремо, з різних позицій, з “перекатами”, з нанесенням вогневого ураження та знову “перекатом”. Тобто ми бачимо, що тактика видозмінилася.
Зі снайперами та сама історія, за викюбченням того, що зʼявилося величезна кількість нової снайперської зброї, якої в 2014 році взагалі не було. Снайпінг в Україні дуже розвинувся і сьогодні це одна з найактивніших компонент у нас в армії.
Як виглядала співпраця з міжнародними партнерами у військовій сфері до 2014 року: що отримували Збройні Сили з-за кордону?
Ця співпраця була, ми отримували якусь дуже мінімальну допомогу. З початком війни це вийшло на зовсім інші масштаби: і в фінансовому вираженні й в фактичному. Та техніка й озброєння, яку ми почали отримувати, впливала й продовжує впливати на ведення бойових дій.
Як змінювався і чи змінювався запит на допомогу від країн НАТО та інших держав партнерів з роками війни?
Ми просили й просимо умовно все, але це не означає, що нам воно треба чи ми його отримаємо. Перші ЗРК Patriot ми попросили у 2014 році, наприклад. Це я зараз умовно кажу, на словах.
Якщо говорити про початок війни, то тоді Україна просила в партнерів багато засобів захисту, медицину, їжу, авто, бронетехніку – багато всього, але ми не зверталися по надання нам авіації, боєприпасів, бо в нас ще більш-менш були цілі радянські запаси, які ми вводили в стрій. Зараз всі ці запаси вичерпані, або знищені й сьогодні ми просимо засоби ППО, авіацію, артилерію, танки, протитанкові комплекси.
Проблема в тому, що за всі ці 8 років війни ми багато всього відновили, але в той самий час багато втратили й резерву подекуди вже немає. За рахунок диверсійної роботи на складах та арсеналах, бойових дій та підготовки вичерпалася значна частина боєприпасів: якісь просто закінчилися або закінчуються, тому зараз є стратегічно велика проблема це все компенсувати.
Власне наш ворог теж розвивав свої Збройні Сили, проводив переозброєння. З яким супротивником ми зіткнулися в 2014 році й як він змінювався з роками війни?
Російська армія активно переозброювалася з 2008 року, після окупації частини території Грузії. Кожного року вони отримують якусь кількість нової техніки та озброєння, можливо не найкращого, але його багато й воно нове.
Техніку й озброєння росіяни “обкатували” в Україні, в Сирії, в Лівії, інших країнах, куди вони її активно продавали й де активно експлуатували. Це доволі багато всього й фактично більшість одиниць нові.
Чи зробили в рф якісь висновки своєї кампанії на Донбасі після участі регулярних підрозділів російської армії у боях 2014-2015 років?
Тоді росіяни досягли якоїсь операційної цілі й зупинилися, не було чогось такого, з чого вони могли зробити висновки конкретно для всієї армії рф. В цілому, по війні була якась своя історія, але говорити про чіткі висновки через введення 11 БТГр на кілька тижнів чи місяців не можна.
Якою була реакця країн НАТО чи сусідів України не зі складу Альянсу через війну, яку ми мали з РФ. Чи проводили вони якісь перетворення в своїх Збройних Силах, вивчаючи досвід російсько-української війни?
Вони вивчали, їм однозначно було цікаво, як ми воюємо, що ми використовуємо, яка наша тактика, сильні й слабкі місця. На всіх рівнях вони цим цікавилися. Відповідно партнери намагалися трансформовувати свої Збройні Сили з урахування отриманої інформації.
Зрозуміло, що ті країни, які ближчі до рф: держави Балтії, Польща приділяли цьому питанню значно більше уваги, ніж Західна Європа, для яких російська загроза значно менша.
Чи готувалася Україна на загальнодержавному рівні й на рівні всіх Збройних Сил до повномасштабного вторгнення й чи виявилися ми до нього готові?
Ніколи не можна бути в повній мірі готовим до війни. Держава завжди вступає у війну у тому стані, який є, а не в якому їй хочеться. На жаль, вище політичне керівництво України не вірило в те, що ця війна відбудеться й тому багато часу було втрачено і підготовка не була проведена належним чином.
Якщо говорити в розрізі 8 років, то ми теж не готувалися до війни. Україна готувалася до АТО, ми займалися якимось реформуванням армії, але не підготовкою до повномасштабного вторгнення, яке власне й відбулося.
Які держави ти можеш назвати ключовими партнерами України у безпековій та військові сфері за ці 8 років?
США, Велика Британія, Канада, країни Балтії, Чехія, Польща – це основний перелік. Локально були якісь менші країни й менша допомога.
Хотів запитати про розвиток українського ОПК: яких досягнень за 8 років ми досягли у виробництві техніки та озброєння для армії й чи можеш ти назвати успішно реалізовані проєкти, які довели свою ефективність на війні?
Український ОПК змінився, в ньому суттєво зросла частка приватного виробника й його продукції. Зʼявився внутрішній ринок, внутрішнє замовлення, відповідно виникли ніші, яких раніше ніколи не було або вони були “мертві”.
До прикладу, це виробництво безпілотників, легкої бойової броньованої техніки, виробництво засобів захисту й спорядження. Розгорнулося виробництво бронетехніки: бронетранспортерів, спеціальних машин, модернізація танків, виготовлення протитанкових ракетних комплексів.
Українські підприємства почали опановувати нові ніші, яких в нас ніколи не було. Це протикорабельна зброя, коригована “Вільха” під РСЗВ “Смерч”, купа дотичних галузей.
Тобто ОПК однозначно трансформувався й змінився, але при цьому він є доволі примітивним, обмеженим в можливостях й подекуди його вороби хоч і нові, проте концептуально – це розвиток радянських підходів або рішень кінця 80-х років ХХ століття.
Чи в такому випадку продукція українського ОПК конкурентноздатна на світовому ринку й може бути цікавою, наприклад розвиненим державам?
Якісь вироби так, але знову ж – це все складні процеси переговорів, доведення виробів, прийняття їх на озброєння, обслуговування й подальша модернізація.
Якщо ми говоримо про протитанкові засоби, то з точки зору “ціна-якість” – це хороші вироби, але концептуально ми говоримо про Друге+ покоління 80-х років. Для великої масової війни – це непогана зброя, бо вона дешева й її може бути багато.
В той самий час весь світ рухається, в тому числі, до технологічності й я думаю, що ще кілька років й Третє покоління буде дуже дешевим, співмірним по ціні з нашим другим. Тоді постане питання: нащо купувати друге, якщо можна за ті самі гроші придбати третє. Хоча ціна має значення, адже тоді зʼявляється кількість і масовість.
З 2014 року говорилося про те, що армію треба реформовувати, змінювати підходи до підготовки військовослужбовців, закуповувати чи модернізовувати техніку. На якому з цих треків Збройні Сили найбільше просунулися вперед?
Це не зовсім так працює. Ми можемо сказати, що розвиток сержантського корпусу, наприклад, був ефективний і успішний, але в той самий час він не є завершеним і таким, яким мав би бути. Можна сказати, що розвиток снайпінгу в Збройних Силах дуже розвинувся за 8 років, але знову таки – там не все ідеально.
Бойова підготовка збільшилася, покращилася, але вона потребує багато змін і трансформацій.
Кадровий підхід концептуально я б не сказав, що змінився.
Яке місце посідає волонтерський рух у розвитку та розбудові ЗСУ за ці 8 років?
Волонтери закрили на перших етапах багато запитів і питань Збройних Ситл й виграли державі час на розгортання, впорядкування багатьої процесів, в тому числі й закупівель.
Потім цей рух переключився на більш вузькоспеціалізовані й направлені дії, а зараз ми знову повернулися до зразка 2014 року, коли “Повернись живим”, інші люди й організаці вимушені купувати все для всіх й у великих кількостях, тому що держава не готувалася 8 років до війни.
В чому Збройні Сили України сильніші за нашого супротивника? Яка наша перевага над ворогом?
Це бойовий дух і досвід, готовність до тотального спротиву, насиченість військ протитанковими засобами, ПЗРК, засобами звʼязку, тепловізорами, нічною оптикою і безпілотниками різного рівня: від цивільних Mavic до БПЛА більш високого рівня.
Снайпінг у наш теж на більш високому рівні, в росіян він не ок. За цими параметрами ЗСУ переважають ворога.
Якою перемогу у війні з рф бачиш ти?
Для мене це повернення Криму й Донбасу, відновлення нашої територіальної цілісності будь-яким шляхом, в тому числі й збройним.