Перейти до головного вмісту

Європа повинна робити більше: огляд аналітики

Українські бійці боронять місто Бахмут Донецької області. Фото: 93-тя окрема механізована бригада «Холодний яр»

Західні воєнні експерти пишуть про те, що потрібно Україні для перемоги, з якими труднощами стикатиметься західна допомога в майбутньому, яке значення мають окремі види озброєнь для цієї війни та міжнародної стабільності загалом.

Аналітик RUSI Джек Ветлінг для порталу War on the Rocks виклав свої міркування після року війни в Україні. Попри те, що українська оборона перевершила всі найсміливіші довоєнні очікування — війна триває, і немає чіткого бачення, як закінчиться. Але російські невдачі дають західним партнерам України можливість привести її до успішного завершення, якщо вони продовжать скоординовану воєнну і дипломатичну стратегію. 

Нестача живої сили у противника дала змогу Україні здійснити успішні контрнаступи восени. Зараз росія перебуває в низькій точці своєї військової спроможності — підрозділи з мобілізованих погано підготовлені, припаси вичерпуються. Тому останній російський наступ почався поспіхом, без достатньої кількості військ. Питання полягає в тому, чи буде Україна змушена задіювати свої резерви, щоб зупинити його — що, в свою чергу, підірве її контрнаступальні спроможності. Росія укріпила оборонні рубежі на окупованих територіях, і українська армія потребуватиме планування концентрованого прориву і великих резервів. У випадку невдачі війна затягнеться, а росія може розширити воєнно-промислове співробітництво з Китаєм, готуючи нові підрозділи. 

Уже в травні було зрозуміло, що Україна потребує значної кількості боєприпасів. Але рішення про нарощення виробництва в Європі та США прийняли лише в кінці 2022 року

Є і сприятливіший сценарій. У ньому росія виснажує армію в наступах, втрачаючи людей і техніку, і створюються умови для звільнення територій. Ще однією умовою цього сценарію є продовження стабільної підготовки українських військових на Заході та постачання техніки і боєприпасів. Аналіз війни в Україні часто хитається між катастрофізмом та ейфорією. Дається взнаки також слабкість середньострокового планування на Заході. Уже в травні було зрозуміло, що Україна потребує значної кількості боєприпасів, але рішення про нарощення виробництва в Європі та США прийняли лише в кінці 2022 року. Так само Захід втратив близько трьох місяців і вирішив значно розширити допомогу Україні бронетехнікою лише в січні 2023-го. 

Навіть якщо Україна звільнить усі свої території, війна може не завершитись

Важливо також виробити спільну переговорну позицію, що ускладнюється різними поглядами на Заході на питання закінчення війни. Навіть якщо Україна звільнить усі свої території, війна може не завершитись. Росія може вирішити, що як не окупує країну, то позбавить її миру. І продовжуватиме завдавати ракетних ударів, блокувати порти, вести підривні кампанії. Це означатиме, що українське небо залишиться закритим для цивільної авіації, інвестиції майже не надходитимуть і Україна буде повністю залежна від західних партнерів. Це лише один зі сценаріїв. Наразі росія демонструє бажання воювати далі, пропонуючи лише капітуляцію. 

Партнери України залишаються єдиними в питаннях воєнної підтримки, але не мають спільного політичного бачення. Його вироблення має стати головним завданням.

Військова техніка США прямує в Україну. Її сфотографували в лютому у німецькому порту Бремерхафен. На транспортному судні Arc Integrity армія Сполучених Штатів доставила 60 бойових машин піхоти Bradley та 280 одиниць іншої техніки, написало видання Nordsee Zeitung. Фото: Твіттер Avia.Pro

Водночас експерт CSIS Макс Бергманн пише про ймовірні труднощі подальшої американської допомоги Україні

У Республіканській партії, яка має більшість у Палаті представників, є відносно невелика, але активна група противників допомоги Україні. Це ускладнюватиме виділення нових пакетів підтримки. Це не означатиме, що адміністрація Байдена взагалі не зможе цього робити, але вона повинна бути готовою пробивати бюрократичні бар’єри, креативно працювати з Конгресом і шукати обхідні шляхи. 

Спікер Палати представників від республіканців може не поставити на порядок денний виділення додаткових коштів Україні. Тоді в адміністрації Байдена є шість шляхів продовжити допомогу

Україна потребуватиме американської зброї — або для продовження цієї війни, або для зміцнення оборони після неї. До цього моменту вся допомога йшла через спеціальні рішення Конгресу про виділення додаткових коштів. Від цього підходу не страждали ні інші статті бюджету, ні безпекові витрати в Індійсько-Тихоокеанському регіоні, ні витрати на закупівлю зброї. Але в майбутньому спікер Палати представників від республіканців може не поставити на порядок денний виділення додаткових коштів для України — тоді в адміністрації Байдена є 6 шляхів продовжувати допомогу. 

По-перше, Байден може далі користуватись правом «президентського вилучення» зброї із запасів армії, але не виділяти кошти на їх поповнення. По-друге, допомога Україні може йти напряму із воєнного бюджету США, який становить $817 млрд: зрештою так це відбувається в європейських країнах. По-третє, адміністрація може виділяти кошти для України з інших програм безпекової підтримки Держдепу чи Міністерства оборони, як от для Ізраїлю чи країн Європи. По-четверте, Байден може просто попросити Конгрес виділити більше грошей для програм безпекової підтримки загалом, а не конкретно для України, що дасть більше простору для маневру. По-п’яте, США можуть виділити позику для безпекової допомоги Україні, як зробили для Іраку під час боротьби з Ісламською державою в 2014-2015 роках. Зрештою, адміністрація Байдена може застосувати програму «Надлишкової оборонної продукції» — заявляючи необхідну для України техніку як «надлишкову» і передаючи її через механізми Держдепу. 

Усі названі шляхи далекі від ідеалу, їх втілення може наштовхнутись на бюрократичний спротив, критику з боку армії чи політичних опонентів, спричинити бюджетні дефіцити або тимчасове зниження боєздатності американських збройних сил. Найімовірніше, США не зможуть зберігати у 2024 році рівень підтримки, який надають зараз. Тому варто перестати запевняти Європу, що нічого не зміниться, а прямо комунікувати, що можливі обмеження. 

Європа має сконцентруватися на власному переозброєнні і поповненні українських втрат одночасно

Залишається відкритим питання, чи зможе Європа заповнити нестачу, беручи до уваги виснаження її запасів на сьогодні і недостатню швидкість переходу ОПК на воєнні рейки. Тому Євросоюз має сконцентруватися на власному переозброєнні і поповненні українських втрат одночасно. Його члени повинні спільно закуповувати техніку для України, використовуючи для цього, наприклад, механізми Європейського фонду миру. Ні США, ні ЄС наразі не готові до підтримки України у затяжній війні, і тому вони повинні планувати на 2024-25 рік, роблячи Україну пріоритетом. 

Західна допомога визначає можливість виживання України і посилає меседж світовій спільноті про силу Заходу. Для її  довгострокової підтримки лідери повинні діяти зараз. 

Про європейську підтримку України, а зокрема про технічні виклики «танкової коаліції» пише група дослідників Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) на чолі з Густавом Гресселем. 

У січні Німеччина розблокувала постачання танків Leopard 2 Україні. Європейські країни на чолі з нею і Польщею прагнуть швидко оснастити принаймні два українських батальйони – це 62 машини. Поки цей процес іде повільно, бо найактивніші прихильники танкової коаліції не мають достатньо «Леопардів», а країни з великою кількістю танків не поспішають називати конкретне число для передачі Україні. І все ж німецькі танки залишаються єдиним варіантом, адже вони наявні у досить великій кількості, і їх виробництво продовжується, на відміну від британських «Челенджерів» чи французьких «Леклерків». 

Німеччина, Польща і Словаччина повинні працювати над створенням логістичних і ремонтних хабів поблизу українського кордону

Але передача танків не є одноразовою акцією — вона вимагає продуманої стратегії підтримки на коротку, середню і довгу перспективу. По-перше, коаліція з передачі танків, боєприпасів, запчастин і навчання має бути розширена. Німеччина може компенсувати передані танки за рахунок власних запасів або через викуп, наприклад, у Швейцарії. Німеччина, Польща і Словаччина повинні працювати над створенням логістичних і ремонтних хабів поблизу українського кордону, які після закінчення війни можна перемістити в Україну для обслуговування «Леопардів» та іншої техніки. 

KMW і Rheinmetall можуть почати співпрацю з Укроборонпромом для навчання українських спеціалістів для ремонту, обслуговування і модернізації німецьких танків

Німецькі компанії KMW і Rheinmetall можуть почати співпрацю з Укроборонпромом для навчання українських спеціалістів для ремонту, обслуговування і модернізації німецьких танків.  Німеччина та Іспанія мають також працювати над відновленням старих Leopard 2, які обидві країни мають у великій кількості на зберіганні. 

Танк Leopard 2A4, який Канада передає Україні, прибув до Польщі. Фото опублікувала 6 лютого міністерка оборони Канади Аніта Ананд

По-друге, німецька оборонна промисловість буде відігравати ключову роль у підтримці українських «Леопардів» e довгостроковій перспективі. Уряд повинен заохочувати промисловість відновлювати і розширювати виробничі потужності, які скоротили після закінчення Холодної війни. Дещо промисловість може зробити сама, але для стабільного розширення потрібні довгострокові контракти. 

По-третє, потрібно зробити замовлення на нові «Леопарди». Замість модернізації старіших версій танків, їх варто передати Україні, а натомість прискорити виробництво останньої версії 2А7 – сьогодні воно триває 3 роки, зі спроможністю 2 танки в місяць. Звісно, майбутні покупці німецьких танків можуть побоюватись як німецької ненадійності, так і по-різному оцінювати майбутнє танків на полі бою. Попри це, європейський запит на танки буде значним, не кажучи вже про Україну після війни, а «Леопарди» навряд чи швидко застаріють. 

Передача західних танків Україні означає, що все більший фокус лягає не на політичні рішення, а на виклики управління військовою логістикою і ОПК. Це надзвичайний виклик, який може подолати лише українська рішучість і європейська співпраця.

Наступні три матеріали присвячені окремим типам озброєння, які використовують у війні в Україні. 

У першому з них директор зі стратегії Інституту міжнародних та стратегічних досліджень (IISS) Вільям Альберке оцінює роль російських нестратегічних ракет

Росія застосувала майже весь спектр своїх ракетних озброєнь проти України — балістичні ракети наземного і повітряного базування «Іскандер» та «Кинжал», крилаті ракети повітряного базування Х-101/55/555, наземного базування «Іскандер-К» і морського базування «Калібр» та «Онікс». Часто застосування цих ракет було неефективним через неадекватне планування, недостатню розвідку і неможливість уражати рухомі цілі. Росія покладалася на іноземні компоненти, що в умовах санкцій ускладнює відновлення запасів ракет і призведе до обмеження їх використання. 

Особливості застосування ракет в Україні також мають великий вплив на світову режим контролю ракетних технологій. По-перше, росія перепрофілювала зенітні С-300 та протикорабельні Х-22, Х-32, Бастіон для нанесення ударів по наземних цілях. У майбутньому це ускладнить зусилля із контролю за озброєннями, адже буде важче диференціювати спроможності чи платформу запуску тієї чи іншої ракети. 

Росія порушила дух і букву режиму контролю за ракетними технологіями, відкрито передавши Білорусі «Іскандери» з дальністю більше 300 кілометрів

По-друге, росія широко розробляє і застосовує ракети подвійного призначення – які можуть нести ядерну або конвенційну боєголовку. Тому пропозиції в майбутніх переговорах про скорочення озброєнь концентруватись на ядерних ракетах і оминати конвенційні мають все менше сенсу через поширення ракет подвійного призначення і їх доктринальну важливість для росії, Китаю, Індії, Пакистану і КНДР. Також не мають сенсу пропозиції «доброї волі» росії впровадити мораторій на розміщення в ОТРК «Іскандер» у Західному військовому окрузі. У війні в Україні ми побачили, що для росії не становить жодних проблем при потребі перекинути їх із інших військових округів протягом короткого часу. Тому подібна одностороння російська обіцянка була б нічого не варта. Зрештою, росія порушила дух і букву режиму контролю за ракетними технологіями, відкрито передавши Білорусі «Іскандери» з дальністю більше 300 км, а не їх експортний варіант, як це раніше робилось для Вірменії та Алжиру. Водночас вона прийняла рішення закуповувати іранські балістичні ракети малої та середньої дальності й ударні дрони, чим нанесла потужний удар по міжнародному режиму контролю. 

Росія буде все більше підривати свою надійність у дотриманні міжнародних зобов’язань. Це ускладнить будь-які майбутні переговори із контролю за ракетними технологіями.

Міноборони Білорусі повідомило 1 лютого про початок експлуатації російського ракетного комплексу «Іскандер» 

Інший матеріал Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI), присвячений можливостям України у боротьбі з російськими підводними човнами

Україна досить успішно обмежила діяльність російського надводного флоту у Чорному морі з початку війни, використовуючи протикорабельні ракети. Але росія володіє підводними човнами типу «Варшавянка», які можуть загрожувати маршрутам логістики — хоч досі їх застосовували лише як платформи для запуску «Калібрів». Налагодження протичовнової боротьби за західними стандартами — довгий і дорогий процес. Тому Україні варто подумати, що можна зробити зараз.

У випадку замороження конфлікту росія може сконцентруватись на перешкоджанні українському експорту. Наприклад, розмістити морські міни на торговельних маршрутах

Хоча сухопутна кампанія є безумовним пріоритетом, у випадку замороження конфлікту росія може сконцентруватись на перешкоджанні українському експорту. Вона може це зробити насправді, просто вийшовши із зернової угоди, і тоді страхові платежі злетять вгору. Але є і альтернативні сценарії. По-перше, вона може застосувати підводні човни для прихованого торпедного удару по цивільному судну, або просто таємно розмістити морські міни на торговельних маршрутах, заперечуючи свою вину. 

По-друге, підводні човни є носіями «Калібрів», які і далі можуть використовувати проти ключових об’єктів української економіки. Тому субмарини — це питання, яке український флот має вирішити. Західні платформи протичовнової боротьби занадто дорогі і їх не так багато, щоб їх могли передати Україні. В будь-якому разі, їх буде складно обслуговувати, застосовувати і захищати від російських ударів. Тому Україна повинна сконцентруватись на ефективному вирішенні проблеми, а саме на запобіганні виконанню субмаринами корисних завдань. Можна припустити, що субмарини можуть перешкоджати судноплавству близько до українських територіальних вод, тобто на півночі Чорного моря. Це уже створює проблеми, адже середня глибина там менша за оптимальну для підводних човнів, що створює ризик зіткнень і виявлення. Можна також застосувати міни дистанційної активації, щоб ще більше обмежити маршрути субмарин. 

Україна може використовувати морські безпілотники із сонаром — деякі насправді озброєні, а деякі лише з імітатором пуску глибинного заряду. Відповідальний капітан підводного човна не зможе ігнорувати ці сигнали. Також, якщо Україна матиме хоча б кілька протичовнових гелікоптерів, це може повністю змінити оцінку ризиків для російських субмарин. 

У короткостроковій перспективі українською стратегією має бути постійне турбування і виснаження російських підводників.

Ще один військовий експерт RUSI написав про реактивні системи залпового вогню в Україні і їх вплив на тотальність поля бою. 

Рідко яка зброя може повністю змінити картинку поля бою — зазвичай для цього потрібен комплекс озброєнь, рішень та технологій. В Україні винятком стали системи HIMARS та MLRS, які завдавали ударів майже на всю глибину російських позицій, не даючи їм концентрувати живу силу, техніку та артилерію, ускладнюючи управління. 

Дальність у 70 км захищає ці системи від російського артилерійського вогню і дає можливість наносити ураження логістичним центрам у тилу там, куди не дістає українська ствольна артилерія. Точність дає змогу економити боєприпаси і швидко покидати вогневу позицію, збільшуючи шанси на виживання системи. Цьому сприяє також неспроможність росіян швидко виявляти рухомі цілі за лінією фронту і небажання авіації заходити на оперативну глибину через загрозу від української ППО. Проте, дальність системи не давала б переваг, якби не точне цілевказання, яке Україна забезпечує шляхом розвідки на місцях, супутникового спостереження і обміном даними із західними партнерами, які підтверджують координати цілей для РСЗО. 

Головний урок для західних країн у застосуванні HIMARS — максимально зменшити час цілевказання для швидкого ураження ключових точок противника

Іншою причиною успіху HIMARS є певний стиль ведення війни з боку росії, в якому вона покладається у логістиці на залізниці, формує великі склади боєприпасів, які важко швидко перемістити, і рідко змінює місце розташування командних пунктів. У росії є свої РСЗО, які теоретично також мали б завдавати точних ударів на оперативну глибину – «Ураган», «Смерч», модернізована система «Торнадо-С» і навіть ОТРК «Іскандер». Але росія має значний часовий розрив між виявленням цілі і нанесенням ураження, тому що не може підтримувати діяльність своїх розвідувальних дронів у глибині української території протягом тривалого часу для виявлення цілей. Це головний урок для західних країн у застосуванні HIMARS — максимально зменшити час цілевказання для швидкого ураження ключових точок противника. 

Отже, ключовим моментом є те, що системи нанесення високоточних ударів великої дальності в поєднанні з інноваційними та звичайними засобами розвідки можуть вирішальним чином вплинути на хід конфлікту в цілому.