Перейти до головного вмісту

«Два дні після обміну взагалі не спали. Боялися прокинутися у Донецьку»

Серед сусідів по палаті Сергій Алексун виділяється — надзвичайно худий, блідий, має  делікатні руки музиканта. Маріуполець ніс службу в оркестрі 12-ої бригади оперативного призначення Національної гвардії України. У столичному Інституті ортопедії він відновлюється після чергової операції — лікує отриману на «Азовсталі» травму. На території оточеного росіянами заводу провів 74 дні.

Про бої за рідне місто і півтора місяця полону у Донецьку розповідає на одному диханні, зрідка відволікаючись на прооперовану ногу: 

«Ми всі стали на захист свого Маріуполя, неважливо хто ким був. По бойовому розрахунку наш оркестр перебував на позиціях охорони штабу, і ще 19 лютого нас перевели на казарменний режим. Тобто ми розуміли: щось наближається. 

Десь о третій чи четвертій ночі 24 лютого нас розбудили і дали команду повної бойової готовності. Ми екіпірувалися, але до кінця не розуміли, що робити далі. Прямо вночі прибував весь склад частини. Була певна паніка, але контрольована. А далі нам почали ставити задачі і все ввійшло у свій ритм. 

А за кілька годин у місто почали летіти перші снаряди, стало моторошно. Чим ближче прилітало, тим більше було не по собі. Згодом і це стало звичним. 

Батьки і слухати не хотіли про евакуацію. Переживали, що розкрадуть все у домі. Згодом будинок згорів

Мої дружина з сином виїхали 25 лютого ще потягом, а батьки зараз намагаються вибратися. Десь 27 лютого нас всіх відпустили до сімей — заспокоїти і відправити їх в евакуацію з міста. Батьки і слухати нічого не хотіли, переживали, що розкрадуть все у домі. Сперечатися з ними було марно. Згодом будинок згорів. Вони тоді були в погребі, трохи в стороні. Це їх і врятувало. 

Брат дружини був зі мною на «Азовсталі». Слава богу, у нього поранень не було, але він і досі у полоні. До теракту в Оленівці він був живий (29 липня від влаштованого росіянами вибуху в одному з бараків виправної колонії у селищі Оленівка на окупованій частині Донеччини загинули понад 50 військовополонених, ще 73 — були поранені. Такі цифри озвучують самі ж окупанти.— Ред.). Зараз, здається, також. Але де він — ми не знаємо.

У перших числах березня отримали наказ про евакуацію із частини, але ніхто не сказав куди. Ми просто взяли необхідні речі і завантажилися в автобуси. Їхали вночі, світла вже не було у місті і куди саме рухаємось не розуміли. А коли вже зупинилися, здогадалися, що ми на одному із заводів Маріуполя. Десь із третього березня весь час ми були на Азовсталі.

Азовсталь

Спершу до нас, музикантів, ставилися поблажливо. Ми допомагали вантажити боєприпаси, переносили хоч кілька ящиків, хоч ЗІЛ чи КрАЗ. А далі нас почали залучати на спостережні пункти і ми несли службу з усіма. 

Між двома плитами опинилися три людини. Один хлопець загинув на місці, а двох  живих довго не могли дістати

Одного нашого хлопця там втратили у  результаті авіабомбардування поряд із нашим сховищем. Обвалилася плита, між двома опинилися три людини. Один хлопець загинув на місці, а двох  живих довго не могли дістати. Бо у бомбосховищі завалило обидва виходи. З одного боку йшла операція, аби дістати хлопців з-під завалів, з іншого – намагалися звільнити прохід. Бо потім же людей треба було доставити в шпиталь. Застосовували навіть вибухівку. Але розчистили. Дістали. В обох були переломи двох ніг. Шукали транспорт, тоді вже було важко з ним. У результаті хлопців відвезли у шпиталь на «Азовсталі». Згодом вони померли від втрати крові. 

Працівники заводу, які були з нами в цих же бункерах, ставили мітки і корегували ворожий вогонь 

Все було б не так погано, якби не стільки прихильників «русского мира» серед самих працівників заводу, які були з нами в цих же бункерах. Вони ставили мітки і корегували ворожий вогонь по техніці, по наших пунктах дислокації, по складах із боєприпасами й продовольством. 

Я отримав поранення 24 квітня. Вирішили за час великоднього перемир’я дістати продукти першої необхідності — питну воду. Ми виходили маленькими групами. В одній із цих вечірніх вилазок брав участь і я. 

Ми відійшли від бункеру метрів 400-500 і потрапили під артобстріл. 

Усе відбулося швидко: за 10 метрів від себе побачив яскравий спалах, відчув біль у нозі, впав, побачив кровотечу. Хлопці мене відтягнули від місця обстрілу, надали першу допомогу і транспортували на шпиталь. Там отримав посильну хірургічну допомогу. Від болю непритомнів, мені давали знеболююче, якусь анестезію — тоді це все ще трохи було. 

Коли прийшов до тями, нога була загіпсована. Виявилося, в мене роздроблений тазостегновий суглоб.

Частина медиків були з Маріупольського військового госпіталю, інша — привезені вертольотом із Дніпра у вже окуповане місто

На території Азовсталі було два шпиталі. Той, де мене оперували, називався «Залізяка». Частина персоналу — лікарі і медсестри з Маріупольського військового госпіталю, інша — привезені вертольотом із Дніпра у вже окуповане місто.

Полон

16 травня ми всі на Азовсталі отримали наказ скласти зброю. Тоді нас почали переміщати на окуповану територію: 50 поранених, які не могли ходити, і 200 людей, які перенесли їх в автобуси. 

Суглоб мені видалили повністю, бо він почав гнити

Ми переночували в Новоазовську. Говорили, що тут нас повинні були і залишити, але щось у них змінилося. 17 травня нас, поранених, перевезли в Донецьк у міську лікарню №15.

Там суглоб мені видалили повністю, бо він почав гнити, був високий ризик сепсису. Після операції мені й справді стало краще.

У Донецьку ми були аж по 29 червня, поки нас не обміняли.

В тій лікарні більшість медперсоналу ставилася до нас по-людськи. Не знущалися, навіть допомагали, зайвий шматок хліба давали, домашню їжу. Здається, нічого надприродного, проте в тих умовах — це надзвичайно. Харчування було триразове, але порції маленькі і їсти хотілося постійно. А ми поранені і вже недоїдали до того. 

Але до азовців медики ставились геть інакше. Їх боялися. 

Охоронці там — це мобілізована місцева молодь, наприклад. Когось вихопили з університету, когось зі строкової служби перевели, декого навіть на вулиці схопили. Вони казали, що аполітичні. Мовляв, забрали, значить так треба. А хто старші, там важче — совок головного мозку, промитого повністю! Приходили і розказували, що зараз звільнять нас від фашистів. Таким немає сенсу пояснювати щось — там броня непробивна. 

Обмін

Було кілька спроб обмінів. Один раз хлопців навіть завантажили у машини, чоловік 40-50. Хто лежали біля вікна, бачили, як швидкі з нашими від’їхали. Але вже хвилин за 15 повернулися. Нам сказали, що Україна відмовилася забирати їх. Нам часто говорили, що ми не потрібні нашій країні, вона нас не хоче забирати і за нас ніхто не переживає. Але ми знали, що це все неправда, що робота ведеться і про нас пам’ятають. Хоч і зв’язку із зовнішнім світом не було. 

На обмін пішов молодший склад: від солдатів до сержантів. Офіцерів вони не відпустили

Щоразу людей у списках на обмін більшало. Перший був десь із 20 чоловік. А в день обміну — під сотню людей. І ще стільки ж десь залишилося, в основному азовці. На обмін пішов молодший склад: від солдатів до сержантів. Офіцерів вони не відпустили. 

Я до останнього не вірив, що мене обміняють. Навіть вже у Запоріжжі боявся, що це просто мене вирубило, що зараз відкрию очі знову в Донецьку. Перші два дні ми з хлопцями взагалі не спали, боялися прокинутися знову там.

86 днів із 24 лютого у Маріуполі тривав опір українських захисників окупації росіянами. У середині квітня відрізані від основних сил ЗСУ вони відійшли на територію металургійного комбінату «Азовсталь», але відмовилися здатися. 

Ворожа авіація бомбардувала комбінат надважкими бомбами, щоб зруйнувати споруди та дістатися підземних сховищ, в яких перебували військові і цивільні мешканці міста. Лише у ніч проти 28 квітня росіяни завдали 50 авіаударів, повідомляв заступник командира полку «Азов» Святослав Паламар.

Із 16 по 21 травня бійці українських сил залишили позиції на Азовсталі на виконання наказу вищого керівництва України. Тоді, за даними британської розвідки, вийшли близько 1700 захисників. 

29 червня під час обміну військовополоненими з окупованих територій повернули 144 воїна, із них 95 — оборонці Азовсталі.

Творимо історію разом! ПІДТРИМАйТе БФ “ПОВЕРНИСЬ ЖИВИМ”

ПІДТРИМАТИ