Операція «Хатіко»: як українські морпіхи звільнили село, щоб вирватися з оточення
Українські морські піхотинці діють сміливо, впевнено та цілком несподівано для ворога. В певні моменти, коли здається, що все пропало — такий підхід рятує життя.
Цю історію нам розповів снайпер однієї з бригад морської піхоти, яка зараз відбиває наші землі на Півдні. Розмова відбулася просто на позиціях морпіхів, коли ми привезли їм снайперське обладнання, придбане завдяки вашим внескам.
…Влітку, на початку українського контрнаступу, лінія фронту могла змінюватися за лічені години. Одного разу групи морпіхів та десантників, які висувалися на позиції, потрапили в засідку, а потім в оточення. Ворог, готуючи пастку для українських воїнів, був впевнений, що не лишив їм жодного шансу. Він дуже помилявся.
«Покличте сюди наших «Хатіко»! — гукає командир підрозділу, стоячи на подвір’ї покинутої промислової зони. Спершу до нього підбігає вівчарка, зазирає в очі, потім невимушено лягає поруч у пилюку. За хвилину підходять двоє молодих бійців-снайперів з гвинтівкою, прицілом і новою триногою, які вони, очевидно, саме лаштували до неї.
«Розкажіть, як ви нас тоді чекали в селі Ч…», — каже командир, махаючи рукою приблизно в той бік, звідки чути глухі «виходи» артилерії.
Морпіхи під перехресним вогнем зі зброєю вистрибували з машин, відкочувалися вбік і ховалися в «зеленці»
… Того ранку рота висунулася на раніше визначені позиції неподалік межі Миколаївщини та Херсонщини. Але все пішло не за планом.
«Розвідники повернулися і доповіли, що нас оточують»
«Через три години розвідники повернулися і доповіли, що нас оточують: ворог приховано обійшов нас з боків, — пригадує снайпер. — Вирішуємо прориватися. Виїхали назад… Як виявилося — просто на засідку, яку влаштував ворог. Наша автівка була в голові колони, тому росіяни поцілили її першою. Ми встигли з неї десантуватися».
Морпіхи до такого розвитку подій були готові: під перехресним вогнем вони зі зброєю та боєкомплектом вистрибували з машин, відкочувалися вбік і ховалися в «зеленці». Ворог продовжував вогонь, підпалюючи вже порожній транспорт.
«Наша група фактично відтягнула вогонь на себе і допомогла більшості врятуватися»
«Ми прийняли бій, зібравши в посадці всіх, хто вцілів. Решта колони розділилася та змогла прорватися іншими дорогами, а ще вивезти всіх поранених. Наша група фактично відтягнула вогонь на себе і допомогла більшості врятуватися. Але тепер ми мали подбати про себе самі», — снайпер робить паузу, ніби для того, щоб погладити пса коло його ніг.
«Ми намагалися знайти безпечний проміжок, щоб вночі всіх вивести»
Для групи з понад 20 бійців (морських піхотинців та кількох десантників з іншого підрозділу) почався один з найважчих днів у їхньому житті.
Вони пересувалися низькорослими посадками. Росіяни, на щастя, вже стріляли навмання, бо не були певні, чи вийшов хтось із засідки живим. Так вийшли на ту околицю села, з якої все почалося. Розосередилися і дочекалися сутінків.
Наші співрозмовники-снайпери взяли на себе розвідку:
«Ми намагалися знайти безпечний проміжок, щоб вночі всіх вивести. Але виявили, що навколо, на дистанції 3 кілометри, у росіян було в кожній посадці по одній БМП (бойовій машині піхоти) та щонайменше по взводу особового складу. Ворог взяв нас в оточення досить професійно».
Ситуація виглядала безвихідною. Але — не для морських піхотинців! Вони вирішили йти в атаку: захопити і зачистити село, закріпитися в ньому і далі при нагоді прориватися до своїх або дочекатися підмоги.
«За ніч ми зачистили село і організували в ньому кругову оборону»
«Офіцерів у групі не лишилося. Але серед нас були сержанти з досвідом АТО, які взяли відповідальність на себе і говорили нам, як діяти. Вночі ми закріпилися в ближчому селі Ч… . Це зовсім невеличкий населений пункт, до кілометра в діаметрі, з якого втекли майже всі місцеві мешканці. Ворог також не чекав, що ми вдаримо сюди. За ніч ми зачистили село і організували в ньому кругову оборону».
Ворог контролював усе навколо, але за 6 днів не зміг вибити із села 24 українських бійців
Село — це криниці з водою та погреби, де лишилося дещо з продуктів. Це напівзруйновані крайні хати, які стали укріпленнями та вогневими точками для кулеметників та снайперів.
Ворог мав багатократну перевагу і контролював усе навколо, але за 6 днів не зміг вибити із села 24 українських бійців.
За цей час їхня бригада підготувала все для прориву з оточення.
Зустрічний удар і порятунок «Хатіко»
Снайпер підходить до кінця розповіді:
«Ми намагалися повідомити командуванню, де саме ми є. Але радіозв’язок «поклали». Зрештою, один з нас виліз на вишку ЛЕП і впіймав мобільний сигнал. Ми доповіли командиру підрозділу про ситуацію. Так, знали, що нас прослуховують. Тому говорили так, що зрозуміти міг лише наш командир. Ворог нічого б з нашої розмови не вихопив.
Ми хотіли дати ворогу бій, щоб допомогти побратимам, які нас витягуватимуть звідти. Всі хлопці були до цього готові, при зброї, ніхто не давав задню. На шостий день наш командир прийшов з підмогою і нас деблокували».
До своїх повернулося 23 бійці, один загинув за шість днів оборони села Ч…
До своїх повернулося 23 бійці, один загинув за шість днів оборони села Ч… . Але ворог так і не зміг зайти у спорожнілий населений пункт: ЗСУ тримали його під вогневим контролем. А потім морпіхи продовжили наступ, і село опинилося в тилу українських сил. Наших співрозмовників ми періодично бачимо на відео зі звільнених сіл та містечок Херсонщини.
Між собою бійці називають цю операцію «Хатіко». Можливо, за асоціацією з собакою командира, який визволяв своїх хлопців з оточення. А може тому, що морпіхи у здавалося б безнадійній ситуації чекали на своїх, продовжували боротьбу та не втрачали надії.
Автор тексту та фото: Євген Солонина.