“Мій коханий чоловік залишився на “гражданці” і він мене чекає. Сподіваюсь, що дочекається”. Монолог Яни Червоної

“Мій коханий чоловік залишився на “гражданці” і він мене чекає. Сподіваюсь, що дочекається”. Монолог Яни Червоної


2 квітня 2019 року на передовій загинула боєць 46-го окремого штурмового батальйону «Донбас-Україна» Яна Червона. Без мами лишилися двоє дітей. З перших днів війни жінка була волонтеркою й допомагала армії всіма силами. В решті, вирішила стати бійчинею і захищати своїх на фронті.

Ті, хто знав Яну особисто, кажуть, що її енергії стало б на тисячі людей: вона була щирою і запальною у своїй любові до України. За життя Червона стала однією з 25-ти героїнь книги про жінок-воїтельок «Дівчата зрізають коси», яку написала військовий журналіст Євгенія Подобна.

Яна Червона, 46-й окремий штурмовий батальйон «Донбас-Україна» (раніше – 54 ОМБр):

«Спершу, коли почалась війна у 2014 році, я стала волонтером – збирала необхідне і везла на передову своїм підопічним – батальйону «Айдар».  Не було якоїсь одної причини піти в армію. В якийсь момент волонтерство стало мені нецікавим, бо два з половиною роки мого життя були одноманітними. Колись ми приїхали вчергове в «Айдар», розносимо по бліндажам замовлення і один з бійців сказав мені: «Вам, волонтерам, добре, ви приїхали, добу побули, відпочили і поїхали. А ми тут – день в день і нам важко». І я захотіла дізнатись наскільки це важко – зовсім чи таки мені це під силу. Спершу я, звісно, дуже хотіла потрапити у свій рідний «Айдар». Але ті посади, які мені там запропонували, мене не зацікавили, бо вони були надто «жіночими». Може вони так хотіли мене вберегти і це був вияв турботи, може вони просто не бачили мене бійцем, я не знаю… Моя подруга в той час йшла служити в 54 бригаду і я попросила її взяти мене з собою. І в цьому підрозділі в мене вже була можливість вибрати посаду і роботу, якої я хотіла навчитись. Так я опинилась у першому батальйоні 54-ї окремої механізованої  бригади. Потім так склалось, що ми разом з побратимами перейшли в батальйон «Донбас».

З моменту мого приходу в армію в мене не було жодних обмежень по службі через стать – ніхто не забороняв мені займатись тим, чим я хочу. Я, в свою чергу, ніколи не говорила, що «я ж дівчинка» і не піду на мороз чи на пост вночі, ми з дівчатами виконували всі обов’язки рядового солдата, старалась воювати на рівні з усіма. Я дуже хотіла навчатися на оператора-навідника БМП (бойова машина піхоти). Але спершу мене призначили санітаром-стрілком (це – найпростіша посада), але з умовою, що я навчатимусь на навідника. Машина, на якій я мала вчитись, була в ремонті і я чекала, доки її полагодять. Якось так сталось, що в один момент я взяла в руки кулемет і зрозуміла, що це моє і я хочу стати кулеметником. Це було випадково, в моєму житті взагалі багато чого відбувається саме випадково, та чи не щоразу це стає поштовхом, аби я досягла того, чого хочу. Зараз міняються лише типи кулеметів. Але вчитись потрібно постійно, освоювати нову зброю – це цікаво і лишнім на війні ніколи не буде, тож, можливо, колись повернусь до ідеї навчатись на БМП.

Моя служба почалась на Світлодарській дузі. Я потрапила туди в вересні 2016 року. Мене багато чого пов’язує з цими місцями. Там я знайшла друзів, знайшла побратимів, здобула свій перший військовий досвід, навчилась тому, що вмію. Тут я зустріла людей, з якими навряд би ми перетнулись в мирному житті. Попри те, що це вже була окопна війна, нас постійно обстрілювали всім, чим тільки можна – з кулеметів, мінометів, артилерія працювала постійно. Але в мене так склалось, що я більше бачила обстрілів коли ще була волонтером. І, хоча зараз їх інтенсивність не така, як на початку війни, але менш небезпечно від того нам не стало. Разом з хорошими спогадами зі Світлодарки багато спогадів і дуже болючих. Я тут знайшла друзів і тут їх втратила.

Найстрашнішими днями для мене був грудень 2016 року. Тоді був тиждень, коли я дивилась в дзеркало і сама себе не впізнавала. Я зрозуміла, що за кілька днів я постаріла. В той день загинули одразу п’ятеро моїх побратимів. В той день в нас була операція, ми мали взяти «ліс». Я спершу сиділа на раціях, але, і коли моя зміна закінчилась, залишилась. Ми всі майже добу постійно були на раціях, чули весь ефір, все, що тоді відбувалось… Єдине про що шкодую – треба було тоді записати усі ті перемовини. Всі хлопці були за те, щоб йти туди, але вони говорили і про недосконалість плану. Звісно, на війні немає нічого ідеального, але подібні операції мають дуже ретельно плануватися. Ніхто, звісно, не знав, що так вийде і вже нічого, нажаль, не зміниш. Особливо страшно було почути перше: «В нас 200-й». Саме я приймала цей сигнал. Потім друге повідомлення: «В нас 200-й». Ми не знали навіть хто саме загинув, група тоді розбилась і хлопці втратили одне одного з виду. Потім ще одне таке повідомлення. І я сиділа і не знала, кого вже немає в живих, а хто повернувся в бліндаж. Єдине ім’я, яке ми на той момент знали – це Микита Яровий («Шайтан») – командир нашої роти. А далі в «ефірі» повідомлення були уривчасті, з криками, взагалі неможливо було зрозуміти, що там відбувається.  Серед них був Андрій Байбуз (позивний «Ефа»), він воював разом з дружиною – Вікою. Я не забуду ніколи той момент, коли ми вже знали, що він загинув, а Віка ще не знала. І ми всі ховали очі. Бо вона все ще чекала його, що ось він повернеться. А ми вже знали, і сказати ніхто нічого не міг. І коли хтось, не пам’ятаю навіть хто це був, сказав про смерть її чоловіка, вона заплакала, але продовжила працювати – в той момент вона саме сиділа на раціях. Ми хотіли її підмінити, але вона сама не дозволила і дочергувала свою зміну.

Яна Червона. Фото з особистого архіву героїні

В той день крім «Ефи» і «Шайтана» загинули ще «Санич», «Сім’янин», «Гюрза». Істерик не було. Усі ці смерті я плакала, але як це виразити правильно… спокійно плакала. Біль за ними був і є, от навіть зараз згадую, і всередині знову ниє і коле. Та попри все ми всі плакали спокійно. І працювали. Горе було велике і спільне, але від роботи не відмовлявся ніхто. Можливо, це якась така захисна реакція.  Якби це сталось на  «гражданці», можливо, реакція була б інша. Приїжджали до нас з іншої роти хлопці, щось розповідали, жартували – і ти починаєш посміхатись, навіть сміятись, відволікаєшся. А за кілька хвилин у бліндажі проходиш повз ліжко (чи правильніше сказати, мабуть, нари), де спали хлопці, бачиш їхні речі, їхню зброю і знову починаєш плакати. Нам волонтери привезли якось три жилетки. Одну носила я, другу – постійно носив «Сім’янин». Моя здебільшого просто лежала, я її якось майже не носила, а коли загинув «Сім’янин», я збирала його речі. Взяла його жилетку і не могла змусити себе покласти її в мішок. От не могла і все. Просто сиділа і тримала її в руках – жилетку мого друга, якого вже немає. Це було дуже боляче. Потім все ж склали, відправили і я зрозуміла, що свою жилетку, таку саму, я вже точно ніколи не одягну. Я не те, що її носити, я навіть дивитись на неї не могла. Після цих хлопців у нас був ще один загиблий брат – «Крук» – наймолодший з нас. Його друг тоді так кричав… Він навіть не кричав, він вив просто, як звір, я вперше чула, щоб чоловік так кричав. Це було страшно – і за вбитого «Крука», і бачити цей біль людини, яка втратила кращого друга.

В моїх «айдарівців» була дуже правильна традиція: коли хтось помирав, після моргу, експертиз, усіх цих процедур тіло, за можливості, привозили в батальйон і давали можливість попрощатись з побратимом. Ясна річ, увесь «опорник» не міг приїхати разом і водночас, по черзі приходили. А у нашій, на той момент, бригаді ми змогли попрощатися тільки з «Круком» і то лише тому, що ми евакуйовували його тіло. А з тими хлопцями, що загинули 18 грудня, ми не те що не попрощались – жодну людину з нашої роти не відпустили на похорони. Це неправильно, коли побратими не прощаються з тими, з ким пліч-о-пліч воювали. Це була одна з крапель чому, власне, я вирішила змінювати підрозділ, хоча причин було багато.

Бійців нашої роти, які вирішили піти з 54-ї бригади, забрали в батальйон «Донбас-Україна». Потрапивши сюди, ми поїхали в сектор «М» (Маріупольський – авт.), але побратими не дадуть збрехати – я завжди хотіла повернутись на Світлодарську дугу. Сюди тягнуло, як додому, як в рідні місця. Зараз я воюю на дузі не в тому ж місці, але бачу ті позиції, де загинули мої друзі, і з якими в мене так багато пов’язує. Спершу в складі «Донбасу» ми поїхали в Чермалик. Це був найспокійніший сектор, де особисто мені доводилося бувати. Обстрілів там майже не було. Здавалось, що ми просто стоїмо і охороняємо поля. Там ми пробули місяця з три. А потім я потрапила в нещодавно зайняте нашими військами село Травневе.

Тут складно. Місцеві ще ставляться до нас з недовірою, хоча є ті, що дуже нам раді, що і морально підтримували військових, і пригощали домашніми пиріжками. Більшість місцевих – це пенсіонери. Село саме досить забите – без магазину, без школи, без садочка – сіре і бідне. Ці люди, вони насправді нічого в житті і не бачили хорошого. До того, як армія зайняла село, вони постійно ходили в окуповану Горлівку, торгували там молоком, яйцями, курами, міняли російські рублі на гривні. А тепер це все перекрили їм. Часом виникає думка, що багатьом мешканцям села вже пофіг: Україна чи Росія. З іншого боку зрозуміло, що вони зовсім нещодавно з військовими, вони ще звикають до нас, і зрозуміло, що декого обурює, що в них за городами – лінія фронту і окопи. З іншого боку, раніше і я не любила Україну. Чесно в цьому зізнаюсь. В мене не було вишиванки, вінка і слів гімну я не знала. Українську мову і літературу я знаю добре, це був мій улюблений предмет. Але українською я практично не спілкувалась. А зараз я намагаюсь з дітьми говорити українською, зі своїми друзями, з побратимами. Це вийшло якось саме по собі. Потім у мене з’явилась перша вишиванка, потім друга, потім сукня з домотканого полотна. Потім вінки, потім дітям почала купувати. І от така усвідомлена любов до нашого, рідного прокинулась вже під час Майдану. Це сколихнуло, змусило задуматись і зрозуміти, як ти любиш свою країну. Одна жінка мені зізналась, що хотіла йти на референдум, але чоловік зупинив, сказав, мовляв, дивись у що це перетворюється. І зараз вона каже, що не шкодує, що вона за Україну, хоча спершу була за референдум. Тут є бабусі, які, здається, і за межі села толком нікуди не виїжджали і не усвідомлюють, яка вона – Україна. Роботи не було, хтось розповідав, що працював на очисних спорудах. І мені цих людей щиро жаль, бо їм немає між чим вибирати, хорошого вони не бачили ні від кого.

Побутові питання для мене на війні – це дрібниці. Так, не курорт, але було б бажання – нічого страшного немає облаштувати собі нормальні умови. На Світлодарці ми мали душ, в ньому була буржуйка, тож можна було і в холоди помитись. Але була проблемка – цей душ постійно прострілювався. Я не розумію оцих вимог, що у жінок має бути окремий бліндаж, хоча були ті, хто його вимагали. Я проти цього. В нас бліндаж був на 25 чоловік, і там жило 2-3 дівчинки, а інші були хлопчики. І нікому нічого не заважало. Інакше це треба розділяти армії на жіночу і чоловічу. І який тоді сенс брати жінок в армію? Ми не отримаємо поваги і не будемо сприйматись на рівні з чоловіками, якщо будемо постійно вимагати для себе чогось особливого – окремого житла, окремих палаток на полігоні, особливих умов служби. Бо цю повагу чоловіків дуже складно заслужити. Що б не робила жінка, як би не виконувала добре свої завдання, небагато чоловіків скажуть, що пишаються нею, що вона молодець. Зараз вже легше, але все ж чоловіки ще сприймають армію, як свою територію, на яку проникли ми – чужинці. І якщо з нашим перебуванням в військах і на передовій вже більш-менш звиклись, то коли жінка хоче командувати взводом, бути кулеметником, водити БМП – це все ще важко сприймається. Пам’ятаю, як я вперше сказала, що хочу постріляти з кулемету. З мене сміялись всі і говорили: «Не займай, дівчинко, кулемет, бо зламаєш». Нашій армії ще потрібен час, щоб остаточно звикнути, до того, що віднині жінки теж її частина. Звісно, є дівчата, які з різних міркувань ідуть у військо, але і серед чоловіків теж – мотивація буває різною. Є жінки, які дійсно хочуть воювати, які знайшли себе в цій професії. Є ті, хто хочуть влаштувати своє особисте життя в армії. І я таких не засуджую, бо в армії є дуже достойні чоловіки, бо кращі пішли воювати або в ЗСУ, або в добровольчі батальйони. І багатьом хотілося б бачити їх своїми чоловіками. До нас побратими ставляться, як до сестер. Я ж на чоловіків тут дивлюсь, як на дітей. Навіть не як на братів, а як до підопічних. Я називала «Айдар», яким опікалась як волонтер,  дітьми, навіть тих, кому було за 50 років.  А вони сміялись кожен раз, що «Мама наша приїхала». Загравати серед побратимів ніхто навіть не намагається, бо знають, що в мене є коханий. Іноді я, звісно, заздрю, тим жінкам, які служать разом зі своїми чоловіками і потім разом щасливі йдуть на «дємбєль». Мій коханий чоловік залишився на «гражданці» і він мене чекає. Сподіваюсь, що дочекається.

Рідні неоднозначно сприйняли моє рішення піти в армію. Мама дуже негативно. Зараз вона зареєструвалась в Фейсбуці, бачить всі мої пости з передової і тепер їй спокійніше. А мої діти, звісно, болісно переживають розрив з мамою, і я за ними сумую дуже сильно. Заспокоюю себе тим, що я мама, якій буде про що потім дітям розповісти і життєвий досвід, який варто передати. Колись я розповім їм про хороших і мужніх людей, багатьох з яких уже немає вживих,  і про важливі для країни події. З іншого боку, звісно, це погано, що я не бачу їх, а вони мене, місяцями. Після повернення я спробую наверстати втрачене за час моєї відсутності. Якби не було війни, я б, мабуть, була звичайною мамою, яка водить дітей в школу, вчить з ними уроки і готує їм їсти. Але так сталось, і я не шкодую, що пішла в армію, бо отримала тут колосальний і унікальний досвід.

Я не знаю, що буде далі, я не знаю навіть, що буде завтра. Моє життя може кардинально помінятись кожну секунду. Але мені цікаво спостерігати, як змінюється армія зсередини. Бо те, що я застала, приїхавши вперше в «Айдар» в 2014-му і те, яке військо зараз – це абсолютно різні речі. Я ніколи не знала ким я хочу бути і чим займатись. Я і вчитись не пішла лише тому, що не знала, на кого мені вступати. А в армії я чи не вперше відчула себе на своєму місці – це та професія, яка мені подобається, якої мені хочеться вчитись і вдосконалюватись».


Переглядів: 46

Останні новини