«Мій тато був офіцером, він ходив на кораблях»

«Мій тато був офіцером, він ходив на кораблях»


16 лютого в Україні відзначають День військового журналіста. Але для тих, хто й справді має честь називати себе воєнкором, цей день ніяке не свято. П’ять років тому, 16 лютого 2015-го, під час кривавих боїв за Дебальцеве загинув капітан III рангу ВМС ЗСУ (посмертно), військовий кореспондент Дмитро Лабуткін. Він чимало працював на передовій із цивільними журналістами, а ще збирав фото та відео докази російської присутності на Донбасі. Дмитро мріяв, щоб його матеріали використали під час так званих Мінських зустрічей.

«Розвідник»

Дмитро Лабуткін народився в сім’ї кадрового військового Віталія Лабуткіна у місті Кременець Тернопільської області. Він з дитинства знав – хто такі військові і яке воно – військове життя. Сім’я змінила багато гарнізонів і навіть п’ять років прожила за кордоном

«Дімочка не планував бути військовим, відверто скажу», – каже Віталій Лабуткін. 

Чоловік залюбки погоджується розповісти про сина, і називає його виключно «Дімочка».

«У дитинстві Дімочка був скромненький, тихенький, спокійний. Ми його з мамою називали «розвідник». З нього витягнути якусь інформацію було надто важко. Можливо навіть дещо замкнутий у собі був. А, з іншого боку, він був дуже дружелюбним, мав багато знайомих, друзів. Коли Дімочка вчився у ліцеї, був неформальним лідером. Дуже посидючим був. Якщо складав великі пазли, то міг після школи сісти і сидіти, поки не складе. Донька Іра інакша – вона могла складати і покинути, а Дімочка не таким був. Він був дуже терплячим, нікому поганого слова не говорив, багато всього переварював, переборював», – розповідає батько Дмитра.

Коли довелося обирати професію, Дмитро все-таки вирішив стати військовим. Хлопця й справді цікавила розвідка, але цей факультет переформатовували і переводили у Київ.

«Так подумали, що журналістика в чомусь схожа – аналіз і психологія. Тести здав він чудово, фізично також був розвинений. Вступив. В їх групі було дев’ять військових журналістів. Дімочка вступав у Військовий інститут при Національному університеті «Львівська політехніка». Врешті, його призначили редактором на ТРК «Бриз» у Севастополі. На час анексії Дімочка був у Криму. ТРК знаходилась у самому центрі Севастополя. Він дуже боляче сприймав ті події. Надто, я навіть не можу передати як. Ми дуже тісно спілкувалися з ним, коли анексія почалася. Мама возила онуку Кірочку до нього. «Бризу» як такого там вже не було, а Дімочка там залишався до останнього. Колаборантів було багато, зі штату у 72 людини вийшло тільки дев’ять. Хоча, деякі місцеві там просто залишилися», – продовжує чоловік.

 «Скільки ще він буде нас захищати, діду, ну скільки ще?»

Під час анексії півострова, Дмитро зняв багато матеріалу (зокрема, російських кадрових військових), що підтверджує причетність РФ до окупації Криму. Як і потім з Донбасом, військовий хотів, щоб увесь світ знав, хто насправді напав на Україну.

«Мені по-батьківськи, – каже тато Дмитра, – було тривожно, а  він казав: «Папа, в мене ще є робота». Так само, як і з Дебальцевого у нього було багато матеріалів. На Мінські перемовини, що це український форпост, – все Діма відсилав. В грудні ми ще з мамою їздили до них. Ми до останнього не знали, що він у Дебальцевому. Донька знала, а ми – ні. Він – офіцер, кадровий військовий, поїхав. Тим більше, там вже був його кращий друг Павло Парфенюк. Я сам вираховував, що він був у секторі С. Не допитував, бо знаю, що є якісь таємниці в армії. Коли він давав інтерв’ю ТРК «Україна», було написано «Ольховатка», я по карті подивився, так і зрозумів, що він на Дебальцевському плацдармі. Ми спілкувалися, поки він там був, зв’язок був обмежений, РЕБи російські працювали. Переважно вночі говорили. Дімочка військовий, йому не можна було перечити, бо він вимикав телефон».

Віталій Володимирович говорить, що хоч діти завжди залишаються дітьми для батьків, проте, помічав у синові суттєві зміни. Говорить, що армія та анексія Криму зробили Дмитра мужнішим і навіть дещо жорсткішим.

«Діма казав: «Папа, вір мені, що я тобі говорю, а не слухай ті медіа». Тоді було зрозуміло, що таке Дебальцеве, я в розвідці служив – швидко зрозумів, що й до чого, хоча і з Павлом говорив, він теж мовчав, як партизан. Я переживав, як батько. Але не було відчуття, що щось станеться. Дімочка 16 лютого загинув, коли виходив зі спецпризначенцями, а ми востаннє говорили з ним 13-го. Це ж був перший день того уявного перемир’я. Дімочка з хлопцями з Кіровограда пішов, потрапили у колотнечу і загинув».

Сьогодні Віталій Лабуткін переконаний: головне, щоб наші люди не забували, що відбувалося і відбувається. Чоловік з дружиною живе на Тернопільщині, на канікулах з Одеси забирають доньку Дмитра, онуку Кіру. Дівчинка росте, зараз їй 9 років, і вона все більше розуміє про свого тата.

«Кірочка каже: «Мой папа был офицером, ходил на кораблях». Поки була маленька, на могилу не хотіла приходити, а зараз росте, трохи змінюється. Запитувала: «Сколько он будет нас защищать, деда, ну сколько еще?». Буде дорослішати і тоді зрозуміє геть усе», – розповідає чоловік.

У 2019-му було 10 років, як назавжди 28-річний Дмитро закінчив ВИШ. Частина його одногрупників приїхала під Тернопіль. Вони сходили на Дмитрову могилу, а потім подарували його батькам каску з підписами, з якої, за звичаєм, після випуску пили шампанське.

«Ми вірили, що він живий»

Між тим, самим одногрупникам Дмитро видавався не таким закритим, як батькам. Їх було дев’ять – військових журналістів. Жоден з них не зрадив присязі  і залишається достойним офіцером ЗСУ. Дмитро – єдиний з групи, хто загинув на війні, але він завжди присутній в розмовах серед університетських друзів. А ще він є на чисельних особистих фото та відео з часу навчання.

«Мені здається, що дитинство  в нього було таке, яке описують в книжках і про яке знімають фільми – з розбитими колінами, футболом, розбитими вікнами в сусідів, з дитячими заморочками. Бо з нього виріс нормальний звичайний хлопець, компанійський парубок. Коли ми почали вчитися разом, він одразу увійшов в колектив, з ним було не важко знайти контакт і спільну мову. Від нього завжди можна було очікувати на допомогу і підтримку. Навіть після екзаменів міг просто винести шпаргалку, просто поділитися, бо треба було підтримувати один одного», –  розповідає одногрупник Дмитра, офіцер ЗСУ Сергій Жуковський.

На початку 2015 року Дмитро перебував в секторі С, де найгарячішою точкою АТО тоді було місто Дебальцеве.

«Я тоді, – каже Сергій, – теж був на ротації у штабі в Краматорську. Ми також виїжджали, знімали, відслідковували. Тоді найбільше загострення було у Дебальцевому. Коли створили центр, ми вирішили, що на постійній основі  там повинен бути хтось один – Діма там був на своїй ротації».

Українські військові отримали наказ вийти з міста. Дмитро планував написати черговий репортаж про обстріли росіян, диверсійні групи. Але цей репортаж виявився останнім. Близько дев’ятої ранку українська група потрапила у засідку… А потім з’явилося відео від терористів з розстріляним українським БТРом.

«Ми побачили відео – БТР і біля нього документи. Таке саме посвідчення офіцера, яке було на відео, і у мене, бо у нас вони у всіх однакові, написані одним почерком, бо кадрова служба одна. Я знав точно, що це його документи, але не повірив. Було нелогічно – якщо показуєте документи, показуйте і докази. Доказів не було. За кілька днів був масштабний обмін полоненими, мене відправили туди працювати. Я очікував, що він звідти вийде. Але він не вийшов. Звичайно, ми вірили, що він живий, що бойовики вирішили його тримати в полоні – військовий журналіст, можливо якусь інформацію з нього хотіли витягнути. Але потім таки зрозуміли, що Діма загинув», – пригадує Жуковський.

Капітан ІІІ рангу (посмертно) Дмитро Лабуткін уже після загибелі був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня та відзнакою «За військову доблесть». У липні 2016 року йому присвоєно почесне звання «Народний Герой України».

Через п’ять років після загибелі військового журналіста, його одногрупники в один голос кажуть: «Якби кожен ставився до виконання своїх завдань, як Діма, то все у нас було би значно простіше».

Фото з Facebook-сторінки Віталія Лабуткіна


Переглядів: 155

Останні новини