«Мій рекорд – 29 чоловік за один день в умовах обстрілів»

«Мій рекорд – 29 чоловік за один день в умовах обстрілів»


Про київського стоматолога Святослава Прохорова мені розповіли військові, яких він лікував. Асистент кафедри ортопедичної стоматології НМУ ім. О.О. Богомольця був мобілізований в армію наприкінці 2014 року. Служив у 25-й окремій Дніпропетровській повітряно-десантній бригаді. Створив чотири пересувні стоматологічні кабінети, оснащені новим сучасним обладнанням, для бригад ДШВ, один стаціонарний для десантників 81-ї бригади та два кабінети – для 10-ї ОГШБр та 3-го полку спецназу. А після служби продовжує лікувати зуби військовослужбовцям, їздить на полігони і привчає інтернів до роботи з військовими.

Зі Святославом ми зустрілися в Києві, поблизу медичного університету.

«Бачите, до 185 років університету над головним входом зробили банер у цифрах і обличчях. Там і Амосов, і Павлов, і Боткін. І я туди потрапив. Якраз демобілізувався, і ректор сказала, що потрібна моя фотографія у військовій формі. Дуже цим пишаюся», – розповідає Святослав.

Він із захопленням розповідає про свою роботу і про військових не лише десантно-штурмових військ, а й про всю українську армію. Показує фотографії – з якими зубами і проблемами приходять бійці і з якими йдуть після лікування. До того ж лікар зазначає, що не має так багато часу на лікування кожного воїна, бо вони – нестандартні пацієнти – сьогодні на одному місці, завтра на іншому. На війні лікування має бути дієвим і швидким.

Про те, як потрапив на війну, про роботу на фронті в екстремальних умовах та високу відзнаку від Героїв України Святослав Прохоров розповів «Повернись живим».

Тоді я був головним стоматологом ВДВ, а зараз позаштатний головний стоматолог ДШВ

На війні стоматологи дуже потрібні, адже там на зуби впливають умови проживання: постійна зміна температури, погана вода. Самі хлопці говорять, що зуби просто починають сипатися. Коли почалося перше перемир’я, у базовому таборі на Дніпропетровщині основними були пацієнти стоматологічного профілю. Щодня по 10 хлопців везли до 66-го госпіталю. Вони там цілими днями сиділи, їх не лікували, надвечір їх привозили назад. Там був лише один стоматолог. Поранені, які лягали в госпіталь, з ночі займали черги. Це була основна проблема. Після цього народилася ідея – поставити стоматологічну установку в кузов ГАЗ-66 і привезти в базовий табір, а згодом – створити кабінети для десантників. Я служив 1,5 роки, ніяк не міг звільнитися через ці кабінети. Ми їх зробили чотири. Перший з’явився у мене в 25-й бригаді, потім зробили для 80-ки, потім для 95-ки і 79-ки. Я сам десантник, займався тільки десантниками, лікував тільки десантників. Зараз уже всіх лікую. І останній бригаді зробили кабінет, коли я вже демобілізувався і викладав в університеті. В Святогірську для 81-ї бригади стаціонарний кабінет поставили. Я сам собі надіслав з Києва посилку з інструментами, привіз стоматологічне крісло, Ігор Ященко (волонтер, який також безкоштовно лікує зуби військовим, також має чотири стоматологічні кабінети в ООС) подарував установку. В цей кабінет я досі їжджу працювати.

У Тернополі ми зробили для 3-го полку спецназу з Кропивницького з морського контейнера стоматологічний кабінет. Там на заводі «Галіт»  цей контейнер зсередини обшили, встановили нову стоматологічну установку. Командир полку дав причеп і сказав, що він буде постійно з цим кабінетом. Ми приварили контейнер на причеп, забрали його і «Уралом» тягнули з Тернополя до Кропивницького. Там є молодий стоматолог, направлений з військово-медичної академії. А потім потягли в свій базовий табір у Донецьку область.

Також я свого студента-інтерна відправляю до 10-ї ОГШБр. У них стоматологічний кабінет є. Зараз я йому надсилаю необхідні фотополімерні матеріали, профайли (голочки, нерви видаляти). Він каже, проходить інтернатуру, а працювати не дають, попросився в ООС, і я його відправляю в Кримське. Бригади змінюватимуться, а він усіх лікуватиме.

Також у Широкиному стоїть волонтерський кабінет на колесах, туди можна приїхати і працювати. А загалом, у наших кабінетах є все: крісла, машинки, фотополімерні лампи, анестетики, шприци, голки спеціальні. Я це все сам купував.

Чим більше я чув про війну, тим більше мене туди тягнуло

До військових я не мав жодного відношення. Строкову службу відбував ще в радянській армії. Коли почалась війна, навіть не дуже уявляв, що там відбувається. Хоча в мене друзі були, які воювали. Я їх не бачив, лише іноді телефонували. Вони казали, що там жах. І мене потрошки почало тягнути на цю війну.

Мій друг спецпризначенець розповідав про купу поранених, втрати. А тяжкопоранені або залишаються інвалідами, або помирають. Він говорив, що в них також є важкопоранені.  На початку війни була дуже слабка військова медицина. Точніше, її не було. Я почав хвилюватися, що лікарів немає, поранені гинуть, бо ніхто не може нормально надати першу медичну допомогу. Почав дивитися репортажі про війну, часто телефонувати своїм знайомим, які були там. Виявилося, що весь час мені надходили повістки за місцем прописки, але батько викидав їх і мені не показував. А потім повістка прийшла за місцем роботи. На той час я психологічно був готовий. Але воєнкому сказав, що в мене є певні справи, пацієнти, яких потрібно долікувати. А він каже: «Які зуби, там люди гинуть». Після цих слів, наступного ранку, я уже приїхав до військкомату. Спочатку потрапив до 51-ї бригади. Прийшов, а там нікого немає. Це був січень 2015 року, їх розформовували. На той момент у них було 82 зниклих безвісти. А мене до них направили в медроту ординатором приймально-сортувального відділення.

Я через це зателефонував воєнкому. Він мене терміново повернув назад. Сказав, що надійшла директива – відправити всіх медиків до Макарова, де нас навчатимуть за стандартами НАТО надавати медичну допомогу. 360 лікарів з усієї України: хірурги, анестезіологи, стоматологи (нас 50 осіб було), гінекологи, проктологи, пульмонологи – навчальний центр для лікарів усіх профілів. Ми там займалися місяць, і звідти я потрапив до 25-ї бригади.

Максимально за день в екстремальних умовах я прийняв 29 бійців

Мені виділили кабінет у якомусь розваленому санаторії. Я почав з того, що відмив його, затягнув вікна плівкою і почав працювати. Сам собі з Києва надсилав необхідні речі, Ігор Ященко мені багато чим допоміг. Усе, що треба для лікування і для видалення зубів, у мене було. Лише протезуванням не займався, бо для цього потрібна лабораторія.

Перед початком роботи попросив у комбата зробити оголошення. Вийшов і запитав у хлопців: «Підніміть руки, в кого минулої доби болів зуб?». 10 людей підняли руки, і ще 3 тих, у кого позаминулої ночі болів. Оці 13 хлопців і стали першими пацієнтами.

Періодично, звичайно, потрапляли в екстремальні умови роботи. Бували на авдіївській промзоні. На нашій машині заїхати не можна було, бо вона велика і не броньована. То ми їхали з розвідниками. Взяв з собою бокс, стерильні лотки, в мене була електрична машинка, завели генератор, поставили лавку, солдата посадили на стілець, головою об стінку обперли і я видаляв зуби. Там стояв наш гаубичний батальйон, постійно були сильні обстріли, а хлопців не відправляли до лікарні, бо в тих умовах кожен боєць був важливим. Хлопці з’їли все знеболювальне, випробовували всі народні методи. В деяких вже напухли щоки. Нам дуже швидко треба було вилікувати майже 60 бійців. Майже весь час, поки ми там були, навколо вибухали снаряди. Один впав в кількох сотнях метрів від нас. Саме там я поставив своєрідний рекорд, прийнявши за день 29 бійців. Працювали з десятої ранку до півночі. І ось тоді я подумав: у Києві за день приймав п’ять осіб і почувався втомленим, а тут виявилося, що запас міцності у мене просто невичерпний.

Був пацієнт із травмою голови, двічі свідомість втрачав під час видалення зуба мудрості

До війни я таких зубів не бачив. У мене є багато знімків різних прикладів. Напрацьовую колосальний досвід. Але ми тут тільки лікуємо, видаляємо нерви, зуби, пломбуємо. Протезуванням не займаємося.

Різні були випадки і пацієнти. Дуже багато було видалень, клінічних випадків. Був пацієнт, наприклад, з одними коренями замість зубів. Корені – це джерело хронічної  інфекцій. А часу призначати лікування і ходити щодня немає – сьогодні він є, завтра не буде. Ці корені в будь-якому випадку потрібно видаляти, бо коли холодно і сиро все починає сипатися, піднімається температура, з’являється гній. Я видаляв усе за раз, потім зашивав. На гражданці він уже ставитиме імплантати.

Був поранений в обличчя, з пошкодженою щелепою, оком. У нього був знімний протез, який не тримався, він із ним мучився.

Був хлопець, який потрапив у полон. Сєпари подумали, що він помер, і кинули його в машину з 200-ми, і коли з машини викидали, то кинули його вниз головою. У нього травма черепа. Ми йому зуб мудрості видаляли, бо йому боліло дуже, опухло все. Поки ми видаляли, він двічі втрачав свідомість.

Був снайпер один. Вони виходили на 2–3 дні. І в нього зуб болів страшенно. Найнебезпечніше, це коли снайпер йде на завдання і коли повертається, бо його можуть побачити, може підірватися на розтяжці. А в нього нерв відкритий у зубі був. Він уже ні про що не думав – ні про завдання, ні про сєпарів. В аптечці було знеболювальне – він його все випив, але воно не допомагало вже. Я йому зробив укол, видалив цей зуб, він до мене притулився і каже: «Так добре. Нічого не болить. Док, ти не уявляєш, що я пережив за ці два дні».

Я і сєпарам надавав допомогу. За воєнними правилами, полоненого потрібно лікувати, годувати, йому потрібно створювати умови. Я з ними говорив, але вони були дуже налякані і лише хотіли, щоб їх не розстріляли. В одного щелепа була зламана, в іншого нога…

Тільки за час служби я допоміг понад 1200 бійців. А після служби вже і не рахував.

Мої інтерни так працюють, що потім самі собою пишаються

Я досі їжджу на фронт, працюю у кабінеті в Святогорську. Але все ж частіше буваю на полігоні в Житомирі. Президент асоціації стоматологів України в штабі полігона поставив дві стоматологічні установки. Спочатку я туди їздив сам. Потім почав брати з собою інтернів, клінічних ординаторів. Вони дуже просяться працювати з військовими.

Інтернів я так налаштовую, що в цих поїздках потрібно не просто працювати, а пахати. О 8:30 у нас починався робочий день, о 10:00 приїжджали в намети, без обіду, до ночі. О 22:00 поверталися в палатки, і вони просто вирубалися. В Києві вже запитав: «Ну як?». А вони кажуть: «Ми так собою пишаємося, навіть не уявляли, що можемо так працювати, військових лікувати. Ми тепер у свої сили повірили».

Сам я їжджу за власний рахунок, на свята, або коли у мене відпустка. Дружина жодного разу нічого проти не сказала. Але зараз у мене маленька дитина, хочеться з сім’єю побути. Думаю, долучитися до ПДМШ і офіційно від них їздити у відрядження.

Заслужений лікар України?

Коли я демобілізувався, Михайло Забродський, командувач ДШВ, порушив клопотання про присвоєння мені звання «Заслужений лікар України». На той час я вже повернувся до університету. За процедурою, наша вчена рада університету повинна розглянути мою справу. Я виступив з промовою. І наша вчена рада одноголосно проголосувала про присвоєння мені почесного звання, ректор це підписала і відповідні документи відправили до МОЗ. Далі документ має підписати міністр охорони здоров’я і надіслати його до Адміністрації президента. А вже після цього на День медичного працівника відбувається присвоєння почесного звання.

У міністерстві документи рік пролежали, потім надійшла відповідь, що міністр розглянула і вирішили: звання «Заслужений лікар» недоцільно. Мені навіть говорили, що для цього потрібно дати гроші… Але я категорично відмовився.

Мій друг Редут, командир 3-го окремого полку спеціального призначення ССО, запропонував написати звернення до президента. Але згодом вирішили писати до прем’єр-міністра. І це звернення підписали Ігор Герасименко – командир 5-ї БТгр, Олександр Порхун – комбат 13-го батальйону 95-ї бригади і Олександр Трепак – командир 3-го полку спецназу. Три Герої України підписали. Врешті, Гройсман взяв це питання на контроль. Через місяць у МОЗ підписали клопотання. Але на День медичного працівника мені нічого не вручили. Редут дуже наполегливий у цьому питанні, збирається писати клопотання до нового президента.


Переглядів: 60

Останні новини