«Ми п’ять років на війні, бо за всіх, хто загинув, потрібно помститися», – бійці 93-ї ОМБр «Холодний Яр»

«Ми п’ять років на війні, бо за всіх, хто загинув, потрібно помститися», – бійці 93-ї ОМБр «Холодний Яр»


«Ми вже безбашені. Але знаємо свою роботу і для чого ми тут», говорить Штурман – командир роти 20-го батальйону 93-ї бригади «Холодний Яр». Невисокий чоловік з іскорками в очах. Зізнається, що рідні помічають сум у погляді, але жартує, сміється і жваво жестикулює руками з першої хвилини знайомства.

У приміщенні, яке вже мало чим нагадує квартиру (хоча і розташоване у відомій авдіївській «дев’ятині»), а більше схоже на типове військове житло з завішаними вікнами і відповідним інтер’єром, ми облаштували радіостудію. Прямі ефіри військового радіо «Армія ФМ» присвячені п’ятій річниці офіційного оголошення антитерористичної операції. І поспілкуватися вирішили з тими, хто у 2014 році пішов на війну і досі тут.

Штурман, справжнє ім’я якого Олег Трофимчук, та Фаберже – Юрій Яницький – на війні з перших днів. Вони обоє з Дніпропетровщини, Кривого Рогу і Нікополя, і практично не розлучаються протягом цих років, служать в одній роті.

Була п’ятниця, 13 число, 7:40 ранку. Я це запам’ятав на все життя

У Фаберже дуже знайоме обличчя, але в розмові ми так і не визначилися, чи могли десь перетинатися. Говорить, що з журналістами не спілкується, бо колись про нього написали перекручену статтю, навіть не поспілкувавшись з ним. До війни Юрій працював машиністом крану, а до цього в міліції. У Штурмана позивний, пов’язаний із його спеціальністю – льотчик.

«Я хотів літати, але пішов добровольцем до 20-го батальйону тоді ще територіальної оборони. Але без неба мені важко. Роки два тому, коли ми були на Ширлані, летіли Су-25, і в мене аж сльози виступили. Хлопці це бачили і підтримали мене. П’ять разів запрошували назад в авіацію, але я відмовився. Ми вже тут, як сім’я, збилися. Я для себе визначив, що не кожен зміг би перелаштуватися з авіації на піхоту. Не кожен піхотинець може стати льотчиком, але кожен льотчик може стати піхотинцем», каже ротний.

Я зізнаюся бійцям, що мене трохи мучить совість, адже доведеться поколупатися в їхніх спогадах. Але наша спільна задача – розповісти про тих, хто береже нам країну вже п’ять років. Показати, що вони не марсіани, не з космосу до нас прилетіли, а звичайні наші співгромадяни, які мали власні справи, але в якийсь момент усе змінилося.

«Ну, щось клацає у голові. За Україну було боляче. Ніхто тоді не знав, що Росія нападе на нас. Те, що Росія віджала Крим, усі знали, але що вона тут робитиме, не розуміли. Просто знали, що треба йти. Батьківщина покликала, ми пішли», пояснює свою мотивацію найзвичайнісінькими словами Фаберже.

«Тоді ми не думали, що будемо справді воювати з Росією. Тоді навіть мої одногрупники з училища, які воюють на тому боці, говорили мені, що я «хунта», а я називав їх «сепаратистами». Вони мені вуха хочуть відрізати досі. А до війни ми дружили сім’ями. Зараз я воюю за Україну, за нашу землю, а вони за Росію», додає Штурман.

На початку ефіру вони сідають поряд – плече до плеча. І одразу стає помітно, що пережита історія – їхня спільна. Я запитую про перший обстріл і перші враження від потрапляння до зони бойових дій, Фаберже нахиляється до Штурмана і тихо каже: «Добропілля». Той йому киває і вони починають згадувати:

«1 червня 2014-го, ми якраз вийшли в Донецьку область, у Добропілля. З нього ми починали свій бойовий шлях. Нас тоді дивувало, що місцеві зустрічали словами: «Ви фашисти, карателі, ми до вас в Дніпропетровськ не приходили, чому ви прийшли до нас?». Багато було негативу. Ми не розуміли людей, а вони обзивали нас і казали, що ми всі скоро здохнемо. Хоча серед місцевих було і багато патріотів, партизанів. Ми з ними досі спілкуємося і разом з першого дня воюємо проти сепаратистів і росіян», згадує Штурман.

«Уперше в Добропіллі ми потрапили під гради, додає Фаберже. Це був не бій, нас просто накрили. Дехто відпочивав, хтось на постах був. Я тоді вибіг в одних трусах і берцях…».

«Зате з автоматом, сміється з нього Штурман. І вже серйозно додає: «Це була п’ятниця, 13 число, 7:40 ранку. Я це запам’ятав на все життя».

Усі знали, що позаду нас стоять наші сім’ї

Я ще перед ефіром попередила хлопців, що хочу запитати про перший бій, чи пам’ятають його. Вони усміхнулися якимись сумними усмішками. Штурман сказав, що насправді, ці дні вже не забути, але спогади для них болючі.

Фаберже почав говорити першим. Його перші 300-ті зі взводу були якраз після першого бойового зіткнення.

«Ми тоді були в Пісках. Тільки вивантажилися, ще ніхто толком не розумів нічого, не вмів, у всіх же цивільні спеціальності. Не рахуючи кількох міліціонерів у взводі. І раптом почався мінометний обстріл. Усі бігли, ховалися, стрибали під машини. Якраз після цього обстрілу всі і зрозуміли, що це не іграшки, а війна. У Пісках у нас були перші 300-ті. З мого взводу, з нашої роти. Легкі 300-ті, але це були перші люди, які отримали поранення в бойових діях».

«А я тоді був у Мар’їнці-Красногорівці, додає Штурман. Якраз 1 серпня зачистили Красногорівку з батальйоном «Донбас» і правосєками. А зранку, 2 серпня, нас почали атакувати. Але ми дали гарну відсіч, навіть знищили їм мінометний розрахунок. У нас теж було троє 300-х. У Красногорівці на дев’ятиповерхівці сиділа їхня 40-річна корегувальниця Рапіра. Якщо вона досі жива, то хай краще здохне. Вона тоді була вагітною, але, коли ми бігли полем, корегувала по нам мінометні прильоти. Вони чітко били».

Недосвідчена українська армія навіть у 2014 році не панікувала. Всі розуміли, що потрібно діяти, всі стріляли.

«Усі знали, що потрібно стояти до кінця і бити ворога до останнього. Всі знали, що позаду нас стоять наші сім’ї. Було дуже важко, коли почалися перші бої, сержанти, навчили і командувати, і людей зберігати. На війні насправді вчишся дуже швидко», майже одночасно говорять військові.

З українським прапором пройшов увесь полон

22 січня 2015 року почалися активні бої за Червоний Партизан. На одному з блок-постів Фаберже разом з іншими бійцями відбивали атаку росіян.

«О 10 ранку почався бій – мінометний і артилерійський обстріл. Близько години нас обстрілювали, потім почала заходити піхота. У нас взвод складався десь з 24 людей. У мене був телефон, яким я постійно зв’язувався зі Штурманом і доповідав про обстановку на нашому блок-пості. Ми перекривали три дороги, а вони почали заходити з трьох боків. Спочатку пішла піхота, але їм не вдавалося зайти, тому що ми давали гарну відсіч. А потім пішли танки – три зайшло з трьох боків. Вийшло так, що одні наші хлопці трохи відійшли, інші не встигли, ще одні відтягнулися в будинок. Сєпари сказали: «Або ви здаєтеся, або ми підірвемо цей будинок». Танк під’їхав, навів дуло… Варіантів жодних – зі стрілецькою зброєю проти танка не попреш. Я подзвонив Штурману, сказав, що ми в оточені і вимкнув телефон…».

«І зв’язок зник… перебиває його ротний. – Вийшло так, що я трохи не встиг. Мене тримали на штабі, я не розумів чому. Коли Юра подзвонив і сказав, що їм гаплик, я поїхав на 3-й взвод, який стояв перед Горлівкою у Новоселівці 1. Зібрав хлопців. Потім мені сказали, що я оголив фронт. Я туди погнав беху, БРДМ… Але якби трохи швидше, можливо, ми б відбилися. Якби на хвилин 30 раніше…».

Я розумію, які це болючі спогади, тому слухаю мовчки.

«У нас тоді і загиблі були. Мого взводного розстріляли беззбройного. Йому сказали здаватися і нас відпустять. Він сказав, що ми не залишимо зброю. Йому перебили артерію автоматною чергою, і за три хвилини він стік кров’ю. Трьох людей розстріляла снайперша – жінка. Під стінкою, беззбройних. Альберту – пряме влучання в серце, Ромі – легеню пробили, Сергію перебили ноги, він почав кричати, що йому боляче, і по ньому пройшлися автоматною чергою та влучили в око», розповідають військові, ніби уточнюючи один в одного моменти загибелі побратимів.

Десять уцілілих воїнів тоді потрапили в полон. Їх привезли в Донецьк, до будівлі колишньої СБУ.

«Наш Фінік зумів пронести з собою телефон туди, де ми сиділи. Він у рукавицю його сховав. Ми повідомляли Штурману, хто вижив, який у нас стан. І дружинам писали смски. Всі 43 дні пропрацював цей телефон. Він його вмикав і вимикав», розповів про полон Фаберже.

«Я з собою через весь полон проніс український прапор. Сховав його і вийшов з ним. І за це отримав Народного героя. До війни я ніколи не замислювався про вагомість українського прапору. Але раніше в армії, якщо губили прапор – розформовували підрозділ…», додав він.

Постараємося вижити і побачити нашу перемогу

Я вирішила трохи змінити тему розмови, щоб уже зовсім не занурювати військових у важкі спогади. Вони п’ять років на війні – чи помічають зміни в армії, і що їх взагалі тримає у війську після всього пережитого. Тим більше, сам Штурман кілька разів, щоправда, з усмішкою, наголошував на тому, що вони мають багато контузій, і війна вплинула не лише на здоров’я, а й на моральний стан. А Фаберже навіть зауважив, що домашні йому вказують на негативні зміни в характері, мовляв, став нетерпимим і нервовим.

«Ідейні ми», говорить він, пояснюючи своє перебування в армії.

А командир роти додає: «Можливо, нас тут тримає помста за всіх пацанів. За всіх, хто загинув, потрібно помститися. А можливо, щоб це все скоріше закінчити, добити останнього російського покидька, який прийшов на нашу землю. Ми тут, доки все це не завершимо. Постараємося вижити і побачити нашу перемогу».

Вони в один голос розповідають про нове покоління військових, яке приходить в армію, і про те, як діляться з ними своїм досвідом.

«Коли це все починалося, у нас було три броніка на взвод. А зараз у кожного є бронежилет, каски, чим відповісти ворогу. І справді змінилася армія, настрій хлопців. Ми в них бачимо себе 2014 року. Такі ж були безбашені. Але вчимо, що головне – зберегти пацанів. Вчимо десь на небезпеку не наражатися, пояснюємо, що десь відсидіти треба, а потім насипати, щоб з’явився ефект того, що «замочив того козла», говорить з усмішкою Штурман.

«З роками ж усі стали досвідченішими. На війні головне – життя людини», коротко підсумував Фаберже.

Коли завершилися ефіри, ми вийшли на вулицю на перекур. Хлопці вже збиралися їхати, повдягали броніки. З того боку, де їхні позиції, почулося два вибухи.

«Починається, сказав Штурман, Зараз навалим козлам!».

Пожартувавши ще кілька хвилин про власну безбашеність і різні бойові ситуації, про те, як з гумором вони відбивають атаки росіян,  про нагороди, які неодноразово пропонували ротному, але він відмовлявся, бо всі заслуги спільні з хлопцями, про те, що він засидівся на посаді командира роти, військові поїхали туди, де гримить війна. А ми – в Костянтинівку – на поїзд до безтурботного Києва.

Всі фото: Олександр Галкін.


Переглядів: 57

Останні новини