Ми показали звільнений Донбас, де вижити дуже важко, – Андрій Римарук про фільм «Атлантида»

Ми показали звільнений Донбас, де вижити дуже важко, – Андрій Римарук про фільм «Атлантида»


Він воював з терористами за свій Донбас, а коли регіон звільнили від окупантів, повернувся в рідне місто. Щоб жити, працювати і бути щасливим. Адже саме заради цього він ризикував життям. Але виживати на отруєній «русскім міром» і розтоптаній чоботами бойовиків землі виявилося занадто складно…

Це – сюжет фільму «Атлантида» режисера Валентина Васяновича. Головну роль в ньому зіграв військовий логіст Фонду «Повернись живим» і ветеран війни на Донбасі Андрій Римарук. «Історія соціального хаосу чекає Україну, якщо ми вже зараз не задумаємося над тим, як реінтегрувати окуповані частини Донецької та Луганської областей», – говорить він.

Про те, чи може стати реальністю сюжет «Атлантиди», як знімали фільм, де немає жодного професійного актора, і що новий досвід змінив у його свідомості, Андрій Римарук розповів в інтерв’ю «Повернись живим».

«Я показав їм розбомблений інтернат в Мар’їнці»

– Андрію, ти – не актор, але знявся у фільмі і зіграв у ньому головну роль. Як це вийшло?

– Абсолютно випадково. У мене було завдання – відвезти трьох людей на схід і показати їм певні локації. Цими людьми виявилися продюсер фільму «Дике поле» Володимир Яценко, головний режисер Ярослав Лодигін і головний оператор Сергій Михальчук. Вони стали першими, кого я знаю в кіноіндустрії. Поки ми їхали, познайомилися ближче. Я мав показати їм війну, якою вона є зараз, і попередні локації для зйомок нового фільму. Для цього ми проїхали від Широкиного до Попасної. Я показав їм справжній інтернат в Мар’їнці, яким він повинен бути, – повністю розбомблений. Вони відчули на собі ворожі кулі, трохи побігали з переляканими очима в Авдіївської промзоні, погуляли по Широкиному, де теж було «весело». Так ми доїхали до Світлодарської дуги, а потім повернулися до Києва. Після цього мені дзвонить Яценко і питає: «Ти на кастинг не хочеш сходити?». Я відповідаю: «Де я, а де кастинг?».

– Але все-таки пішов.

– Так. Спочатку на один, потім на інший. На першому було потрібно зіграти істеричний стан, без слів. Це, напевно, було найпростішим (сміється). На другому кастингу я познайомився зі своїм майбутнім партнером по знімальному майданчику Василем Антоняком, відіграли діалог, а через пару днів мені сказали, що мене затвердили на головну роль. Поступово я став цікавитися кіно і тими людьми, які його знімають. Режисерові фільму Валентину Васяновичу (до речі, попередній його фільм «Рівень чорного» був номінантом на «Оскар») вдалося сконцентрувати навколо себе професіоналів. В Україні є три академіка Європейської кіноакадемії, і це – режисер, режисер-постановник і звукорежисер фільму «Атлантида». Коли я про це дізнався, то став більше працювати над собою, швидше входити в роль і намагатися не допускати помилок. І, якщо цей фільм отримає «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю, я, напевно, від щастя пробіжуся по Широкиному в одних трусах й без бронежилета.

– Про що цей фільм?

– Фільм про Донбас після війни і людей, які там живуть. І все крутиться навколо мого героя. Це – повноцінне ігрове художнє кіно. Але воно дуже важке в тому плані, що знімалося на одну камеру. У фільмі немає жодного професійного актора. Всі, хто є в кадрі, в тій чи іншій мірі пов’язані з війною і розуміють, що це таке. Наприклад, Василь Антоняк, який грає друга мого героя, служив в «Айдарі». А ще одна героїня – Людмила Білека – парамедик. Ось таке тріо зіграло в фільмі.

Я вже потім зрозумів, чому. Режисер хотів частково передати досвід і переживання людей, які пройшли війну. На ній вони багато здобули, але ще більше втратили. У них є емоційна планка: тут ми можемо істерити, падати і плакати, а тут – радіти життю. Герой, якого мені довелося зіграти, – повний флегмат, але бувають такі моменти, коли його накриває і планка падає. У нас був сценарій і прописані діалоги, але фінальну версію писали вже безпосередньо актори. Були сцени за участю військових (хоч тема війни і залишається за кадром), й іноді я їх консультував. У деяких моментах під час зйомок ми пропонували робити щось по-іншому, і це схвалював режисер.

– Хто твій герой?

– Він місцевий житель. Коли почалися бойові дії, служив у Збройних силах України, пройшов всю війну. А коли все закінчилося, повернувся зі своїм другом назад. Щоб жити і працювати в рідному місті. І потім починають розгортатися трагічні події, які підштовхують головного героя покинути цю депресивну частину країни, цей зовсім непристосований до життя шматок землі, де вижити дуже важко.

– Тобто, фільм, можна сказати, з розряду фантастики. Про те, що війна закінчилася …

– Чому з розряду фантастики? Я вірю, що війна закінчиться і Донбас повернеться. Але яким? Ось це питання. І у фільмі це показано. Частково режисер заглянув в майбутнє. Наприклад, я прочитав сценарій, а через деякий час побачив новину про те, що терористи затопили шахту в Донецькій області і це може призвести до техногенної катастрофи. Саме цей момент присутній у фільмі.

– Перед тим, як зніматися, ви розмовляли, радилися з людьми з Донбасу? Адже існує певна стереотипність, яка може образити.

– Є у фільмі масова сцена, де показується, що одні люди адекватні, а інші – з великою «раною» в голові, до сих пір живуть Радянським Союзом і мріють про Росію. Те ж відбувається і зараз. При цьому, не лише у прифронтовій зоні. І в Києві є люди, які мріють «дружити» з Путіним, та їх багато по всій Україні. Фільм – це така річ, де ти не можеш догодити всім. Хтось буде критикувати, хтось скаже, що це надбання українського кінематографу. Але однозначно це фільм, який змусить людей думати: що робити далі?

Давай змоделюємо ситуацію: завтра Путін каже, що забирає свої війська з Донбасу, і регіон повертається до України. Ми до цього готові? Що будемо робити з тією кількістю копанок, які там з’явилися? Що буде робити з людьми на тих територіях український уряд, прикордонники, Нацгвардія, Міністерство освіти, Мінінформполітики? Ні в кого немає плану, стратегії. І саме це призведе до того соціального хаосу, який ми частково показуємо у фільмі «Атлантида». Цей сюжет цілком може стати реальністю.

«Найважче в зйомках – концентрація»

– Як довго і де знімали «Атлантиду»?

– Ми знімали з січня і до середини березня, в той час, коли Донбас найсіріший і передає всю суть фільму. В основному зйомки проходили в Маріуполі і на його околицях. Тобто, в 20-30 кілометрах від лінії фронту. Деякі сцени знімали під звуки обстрілів. Я говорив: «Чуєте? Це 152-гі снаряди падають. А ось зараз піде наша «отвєтка», буде голосніше».

– Там, де знімали, були місцеві? Напевно ж цікавилися, що відбувається.

– Була одна сцена, яку ми знімали недалеко від кладовища. Люди підійшли й запитують: «Що ви знімаєте?». Відповідаємо: «Донбас після звільнення». І тут – ступор. Питають: «А таке можливо?». У людей немає віри в те, що війна закінчиться. Якщо людям вже зараз хочеться подивитися, як це буде, то я раджу знайти фотографії Південної Осетії, і порівняти: якою вона була до війни, і якою стала після. Або знайти фото Сирії.

– У фільмі ти частково відіграв себе – колишнього військового. Чи не було це стресом для тебе?

– Формат фільму не дозволяв мені показати те, що я відчуваю, в повній мірі. Але були такі кадри, де мені повністю треба було зануритися в роль, вникнути в неї. Головний герой мені сподобався тим, що він знає, чого хоче, і – це закладено в філософію фільму – людина віддана тому, заради чого він боровся, проливав кров, ризикував життям. Після всіх трагічних подій, він міг або приставити дуло пістолета до скроні, або відформатувати своє життя, почати все спочатку в іншому місці, тим більше, такі можливості з’являються. Але він не хоче їхати з цієї землі і продовжує війну за неї. І, якщо під час бойових дій мій герой убивав людей, то після – починає їх потроху воскрешати своєю жорсткою позицією і вірою в щасливе майбутнє.

– Що для тебе стало найскладнішим під час зйомок?

– Висловлювати емоції фізично, коли ти повинен показати внутрішні переживання. А ще – купатися в березні при температурі повітря 5 градусів. Після кожного купання тебе сушать, одягають, чистять. І ти знову йдеш в кадр, і знову щось не пішло. Тоді Івана Купала у мене було цілий день (сміється). Бували зйомки, коли ніч, дощ зі снігом, а ти повинен чітко все відіграти, незважаючи ні на що. Траплялися моменти, коли діалоги не йшли і біля мене ставили людину – я їх називав «охоронці» – яка не підпускала до мене нікого і не дозволяла ні з ким спілкуватися.

І, звичайно ж, сцена сексу. Складно таке відігравати 15 дублів поспіль. Але не так страшно було в кадрі, як потім вдома вислухати все, що про тебе думають (сміється).

Коли тебе знімають три-чотири камери, то потім можуть вибрати потрібний кадр. А нас знімали однією камерою. І, якщо ти, наприклад, підняв брову на пів сантиметри вище, – перезнімаємо. У нас були сцени, які знімали й по 48 дублів.

– Але тобі сподобалося.

– Це новий досвід роботи, нові люди, у яких своє, зовсім інше бачення життя. Чесно кажучи, я не проти знятися ще, й не в одному фільмі. На будь-яку тематику. Найбільший кайф – це коли ти стаєш іншою людиною. Бувало, сцена не йде, хоча в ній навіть немає слів, а тебе чекає знімальна група. Доходило до того, що я їхав з майданчика, усамітнювався, а потім заходив в кадр – і все виходило. Це було потрібно, щоб зрозуміти, як мені зіграти. Момент, про який я говорю, – спогади про загиблих людей. Я всередині це переживаю по-своєму, але мій герой би зробив по-іншому. Навіть після зйомок в якихось ситуаціях я думав: «А як би зараз вчинив він?».

«Нам треба встигнути поміняти шапку»

– Андрій Римарук до зйомок і після – це різні люди? Після того, як ти зіграв жителя Донбасу, у тебе змінилося бачення того, що нам робити зі звільненими територіями?

– Я ще раз переконався в тому, що ми як держава не готові до повернення цих територій. Наприклад, жінка-хірург жила в Донецьку. І її починають цькувати за те, що вона оперувала бойовиків. А вона просто виконувала свої обов’язки – рятувала людей. Деяким це не подобається. Україна не готова, і це відчуття виникло у мене в 2011 році, коли я жив у Львові. На власні очі бачив, як місцеві націоналісти (а я нічого проти них не маю і вважаю, що розумне національно-патріотичне виховання необхідно) на марші 9 травня знесли бабусю, просто її затоптали. Вона була в радянській формі. Виявилося, що ця бабуся народилася в Росії, коли почалася війна і її перекинули на фронт, дійшла до Львова, отримала поранення і залишилася жити тут. У чому вона винна? За що ви її топчете? За те, що вона просто не встигла поміняти шапку? І як раз ось цю шапку треба встигнути поміняти всій державі, всім нам. Нам вже 27 років, ми дорослі, а поводимося як підлітки в пубертатний період.

Поміняти всіх жителів Донбасу не зможе одна людина. Це повинна робити вся країна. Нам потрібно змінювати свою думку, ми не повинні дивитися на цих людей озлоблено, тому що вони теж громадяни України. Про що ми кричимо по телевізору? Що захід та схід разом. А коли дійде до справи, почнеться хаос. І якраз фільм змусив мене подивитися на цю проблему ширше. У моїй вже голові крутиться кілька ідей з приводу того, що робити, коли закінчиться фізична війна і почнеться соціальна.

– Коли фільм «Атлантида» вийде в прокат?

– Прем’єра запланована на осінь 2019 року. Я думаю, що людям має сподобатися, але реакція буде неоднозначна. До речі, 10% свого гонорару я віддаю до Фонду. А ще ми домовилися з режисером… не може всього говорити, але у нас виникла ідея, і після закінчення виходу фільму в прокат Валентин дасть певну суму на один наш проект, який переплітається з темою кінострічки.


Переглядів: 308

Останні новини