Ми тут, щоб наші родини не жили як люди на окупованих териториторіях, – боєць 14 ОМБр

Ми тут, щоб наші родини не жили як люди на окупованих териториторіях, – боєць 14 ОМБр


– Ти ще розкажи, як ви під Савур-Могилою на стільчику каталися!

– Так, було, – сміється Василь. – Бозна, де ми його взяли. Такий, на колесиках, комп’ютерний. А ще там у нас якось був обстріл, 152-й снаряд прилетів в озеро. Пам’ятаю, по рації передають: «Хлопці, кому треба риба?». І тільки-но обстріл закінчився, всі полетіли збирати! Весело було… Все одно більше стараєшся пригадувати позитивні моменти.

Старшина одного з батальйонів 14-ї ОМБр з позивним Кубік родом із Волині. Зараз разом із побратимами він несе службу на Луганщині. За плечима кадрового військового – важкі бої за Савур-Могилу та Мар’їнку. Порівняно з 2014 та 2015 роками, каже він, зараз на фронті майже спокійно.

«Перша точка на сході, куди я потрапив, була недалеко від Курахово. Тоді там було спокійно, до розстрілу наших хлопців під Волновахою у травні 2014-го. Перший мій обстріл був біля самої Мар’їнки. А потім нас відправили до Савур-Могили. До неї з самого початку була тільки одна дорога, якою можна їхати. Нею нам доправляли паливо, боєприпаси. Під кінець, звісно, вже нікого до нас не посилали. У тому населеному пункті, де ми стояли, була одна вуличка, по якій ворог не стріляв. Я думаю, що, швидше за все, там жили ті, хто допомагав бойовикам. Майже всі хати там були закриті, всі повиїжджали на «історичну родину» – до Росії. Та були й проукраїнські місцеві. Один чоловік приходив до нас, виноград приносив. Він казав: «Як ви підете, то я піду за вами, бо дуже багато хто знає, що я вам допомагаю», – пригадує військовослужбовець.

Кубік розповідає: після боїв бійці знаходили георгіївські стрічки та каски з написами «ЛНР»/«ДНР». Після Савур-Могили їх відправили до Мар’їнки, потім було Щастя і Попасна.

«У Мар’їнці по нам працювали з мінометів, ДШК, стрілецької зброї. Наші позиції були дуже близько до позицій ворога, тож ми спостерігали один за одним. Кожен день, о шостій ранку, ми вмикали їм гімн України, – сміється Василь. – Там обстріли були також практично кожного дня».

Коли ворожа зброя трохи вщухала, він намагався зателефонувати додому, аби повідомити, що живий-здоровий. Та до переживань його родині не звикати.

«У 2005 році ми були в Іраку, теж було напружено. Бувало складно, але я не шкодую. Ми там виконували функцію миротворців. Для українського контингенту були завдання охороняти базу, де жили військові всіх національностей, і виїжджати на патруль. Іноді роздавали дітям продукти. Але це інша, чужа країна, там простіше: приїхав, виконав завдання, поїхав. Я сам вибрав цей шлях. Мої близькі говорять: «Скільки можна їздити?». А я відповідаю: «Як закінчиться все, тоді буду вдома сидіти», – розповідає Кубік.

Він впевнений, що українські воїни рано чи пізно, але впораються з ворогом.

– Нам треба всіма методами заохотити людей іти служити, мотивувати… – розмірковує Василь.

– Але ж ви тут.

– То діагноз, – посміхається. – Я просто у це втягнутий і іншого шляху для себе не планував. Якщо ми звідси підемо, то вони не зупиняться. Хочеться, щоб наші родини та дітки не жили так, як люди там, на окупованих територіях.


Переглядів: 32

Останні новини