На прикордонні. Як біля Криму живуть батьки зниклого безвісти активіста

На прикордонні. Як біля Криму живуть батьки зниклого безвісти активіста


Лариса і Дамір Шаймарданови тримають кордон. Неподалік від села Стрілкове Херсонської області, де вони живуть, починається окупований Крим. Тема півострова болить подружжю не лише фактом ворожої інтервенції, а й тим, що в травні 2014-го там зник безвісти їхній син Тимур, активіст «Українського народного дому» і координатор протестів на півострові.

Двоє інших дітей, які також жили в Криму, мусили виїхати і шукати притулку на Західній Україні. Шаймарданови дієві й соціально активні – окрім господарства, яке потребує постійного догляду, Дамір тренує дітей у секції «Дзюдо Арабат». Щойно закінчився сьомий турнір у сусідньому селі Щасливцеве, присвячений пам’яті Героя Небесної Сотні Дмитра Максимова. Максимов був майстром спорту, «срібним» і «бронзовим» призером дефолімпійських ігор. Про нього розповідають дітям перед початком турніру, до організації якого долучилося й подружжя. Гостями заходу стали представники ГО «Родини Героїв «Небесної Сотні» та Національного музею Революції Гідності.

Пані Лариса проводить імпровізовану екскурсію місцевими цікавинками. Показує термальні джерела, солоні озера, каплицю та алею пам’яті героїв Майдану і війни, що її почали зводити. Зізнається: розповідати про сина і події в Криму не готова – надто болить. Тож говоримо про життя на прикордонні, настрої місцевих, турнір і патріотичне виховання. Нижче – її монолог.

«Не ламати списи, а виховувати молодь»

Ми проводимо не просто спортивні турніри, а завжди намагаємося нашим юним вихованцям прищеплювати патріотизм. Ідея проведення турніру імені Дмитра Максимова виникла не спонтанно. Ми дуже вболівали за Україну в період подій на Майдані. І ми, мешкаючи з чоловіком на Арабатській стрілці, і наші діти, які жили в Криму, – всі абсолютно однодумці, були повністю на боці Майдану. Жили подіями щохвилини, не могли залишитися осторонь. Коли сталася трагедія – розстріли у лютому, і був убитий Дмитро Максимов, хлопчик-дзюдоїст, ми взяли його як приклад для наших дітей і в квітні 2014-го провели перший турнір його пам’яті. І щоб іти цим курсом, щороку проводимо цей захід. Учора ми провели турнір пам’яті Героїв «Небесної Сотні» вже всьоме.

Кожного року він проходить по-різному. Ми починали проводити його в селі Стрілковому. Намагаємося, щоб кожен турнір мав якусь родзинку, щось новеньке. У нас тоді був полк «Азов», він глибоко зачепив, залишився в пам’яті дітей, коли бійці молитву свою зачитували, і дітям багато всього показували. І наші школярі довго з ними спілкувалися.

Потім голова Стрілковської сільської ради Олександр Пономарьов – мій постійний опонент у питанні патріотизму – став робити все, щоб проведення таких турнірів стало тут неможливим. У нас на той час відкрилася друга секція дзюдо в селі Щасливциве, ми звернулися до сільради, де отримали повну підтримку. 

Організацію турніру і фінансову сторону взяла на себе Щасливцевська сільська рада. Допомагає як голова ради Віктор Плохушко, так і працівники Будинку культури. І його художня керівниця, яка з дівчатами дуже зворушливу композицію підготувала, і решта, хто організаційні моменти взяв на себе. І для нас великою підтримкою є те, що вони роблять, без цього ми не змогли б провести вступну частину, реквієм, де ми розповіли дітям про Майдан. І вже другий рік поспіль ми турнір проводимо за участю і підтримки громадської організації «Родина Героїв «Небесної Сотні». Це, звісно, надає більшої ваги заходу, дає змогу зустрітися і поспілкуватися з цікавими людьми. Таким чином ми продовжуємо виховувати дітей на патріотичному підґрунті, за що дуже вдячні гостям. 

Відсутність дівчат на турнірі (крім однієї) – це не політика нашої секції. Дівчата завжди в нас брали участь у турнірах. Це було побажання тренерів із інших секцій, які вважають, що поразки хлопців у поєдинку з дівчатами завдають їм психологічного удару. Ми цю думку не поділяємо. Ми інших дівчат не включили до цих змагань, але одну все-таки відстояли хоча б тому, що рівних їй дівчат за вагою просто немає (Ідеться про п’ятикласницю Віталіну Сердюк, яка посіла друге місце – ред.). Вона в нас взагалі дівчинка активна, навчається в школі на «відмінно», бере участь у всіх заходах. Займається танцями й іншими видами творчості. Ми її дуже любимо, підтримуємо, вона завжди і всюди з нами.

Ставлення до подій неоднозначне з боку дорослих, тим паче в нашому регіоні. Але для нас найголовніше – це діти. Наприклад, учора в турнірі брали участь шестирічні діти. Вони ровесники Революції Гідності, й історію цих трагічних подій могли знати тільки зі слів старших. І тому наша основна задача – не ламати списи з дорослими, а виховувати молодь. 

«Зелені чоловічки» й вимушені переселенці

Здебільшого проблеми переселенців – це їхні особисті проблеми. Наприклад, у Щасливцевому мешкає родина Сердюків зі Сходу, переселенці, їхня дівчинка займається в нас у секції – вони беруть активну участь у житті села, і, відповідно, їх підтримують, до них ставляться нормально. Говорити в цілому про проблеми переселенців я не можу, не бачу великої підтримки на державному рівні, переважно вони вирішують свої проблеми самі. 

Мої діти після подій Майдану й анексії Криму виїхали з півострова. Знайшли притулок і дуже задоволені у Львові. Там дуже велика діаспора переселенців із Криму, вони між собою близько комунікують. 

Я була безпосереднім свідком появи «зелених чоловічків», які приземлилися на околиці села. Того дня односельці були на толоці, зателефонували і сказали, що озброєні люди у формі без розпізнавальних знаків обшукують їх. Ми виїхали туди з хлопцями і з головою нашої ради. Ми не могли навіть уявити, що це росіяни. Наше авто зупинили, на нас наставили автомати. Над головами кружляли два бойових гелікоптери. А два транспортних завантажували 38 «зелених чоловічків». Виявилося, що їх висадили не там, де треба, – їм потрібна була газорозподільна станція. Росіяни вважали, що це філіал «Чорноморнафтогазу», і вони прилетіли охороняти конкретно цей об’єкт. Під’їхав мій син, він знімав те, що відбувалося. Ця зйомка є на «1+1» – «Зелені чоловічки в Стрілковому». Він знімав гелікоптери, а вони… обіцяли його пристрелити. 

Я спілкувалася з цими російськими бійцями, це було 15 березня 2014 року. Я запитувала: «Що ви тут забули?!». На що мені відповіли: «Ми тут, по-перше, за наказом, по-друге, ми не хочемо, щоб тут були такі ж події, як у 1992 році в Чечні». Вони чомусь вважали, що без них і в Чечні би не обійшлося, і тут без них не обійдеться. Просили близько не підходити, клацали затворами. На що я їм сказала, що мені нічого не страшно, я на своїй землі, а от незрозуміло, що вони тут забули. Вони тримали в облозі цей об’єкт, поки не вивезли звідти обладнання, з березня до грудня 2014-го. 

Звісно, близьке розташування нашого села до кордону дуже сильно далося взнаки – у нас здебільшого курортний бізнес. Звичайно, люди менше їхали, особливо в 2014, 2015 роках – було відчуття страху. Стало складно залучати інвестиції через близькість до зони ризику. І було важко морально, тому що дехто з радістю сприймав те, що поруч були росіяни, що вони заходили в село. Дехто визнавав, що це колишня територія Криму, і ми мали бути у складі захоплених територій. 

Сюди в квітні приїжджали російські медіа з Криму, від «Звєзди», «Russian today». Ми перебуваємо на українській території, а вони вільно пересувалися, провокували односельців на те, щоб вони піднімалися, виходили на протести і просилися з Кримом разом. Але, слава Богу, цього не сталося, ми поклали край цьому пересуванню, вдруге ми їх звідси випхали, нам допомагали «сбушники», і більше їх тут не було. 

Багато місцевих мають рідню як у Росії, так і в Криму, вони продовжують вважати, що ми «братські народи» – на сьогодні ця кількість не дуже змінилася. Я сама з Росії, ми приїхали сюди 1986 року. Але мені дуже важко прийняти і визнати правильними дії Росії, я таких поглядів не поділяю. І я дуже вдячна всій родині, що ми однодумці. У нашій сім’ї немає інших думок, як трапляється в інших родинах. Ми всі вважаємо, що Росія вчинила підступно, неправильно, наш дім – Україна. 

Про молодь, малий бізнес і етнічну співдружність 

На Арабатській стрілці проживає значна кількість кримських татар. Якщо в нашому селі і в Щасливцевому їх небагато, відсотків 10–15, то в Новоолексіївці їх відсотків 30. В Новоолексіївці є мечеть, у Щасливцевому будується – за допомогою діаспори з Туреччини. У нас є будівля, але без мінарету, і там кримські татари по п’ятницях збираються, проводять свої традиційні молебні.

Нас із ними об’єднало те, що вони анексію Криму пережили значно важче, ніж українці, хоча я не вважаю, що приналежність до Криму слід ділити за національною ознакою. Тому що Крим – це Україна. Але саме татари кримські, вони з такими складнощами поверталися! Для них це не перша депортація. І ось кримськотатарські сім’ї, які тут осіли, – це ті, хто їхав із місць депортації і не потрапив до Криму. Ми приїхали у 86-му році сюди, і нас не одразу прописали. Чоловік у мене казанський татарин, і голова сільради казав: «У мене ж не написано, чи я, скажімо, полтавський українець! Я просто українець! Так і ви – просто татари! І є негласне правило вас тут не прописувати». Вони всі прописувалися дуже складно, їм не були тут раді. Зараз інше ставлення, таких напружених взаємин немає. Живуть усі дружно, кримські татари заслуговують на повагу за свою працелюбність, патріотичні настрої. 

У нас ферми як такої немає, є просто господарство. Ми не фахівці, ми продовжуємо навчатися.Але поки ми вчимося, вік бере своє, із кожним роком усе важче, тим паче, що тепер дітей поруч немає. А так – основний бізнес на Арабатській стрілці туристичний. На жаль, курортний сезон не дуже тривалий. Приміром, у Щасливцевому цей період довший – з середини травня до кінця вересня. Є площі, на яких вирощуються зернові. У приватному секторі є невелике поголів’я великої рогатої худоби, але молодь не дуже хоче цим займатися. Молодь займається будівництвом – воно затребуване. У нас є пансіонати – це також дає чималу кількість робочих місць. Найбільш просунута молодь будує свої маленькі пансіонати. Також усі займаються риболовлею. З кожним роком усе більше молоді виїжджає працювати за кордон – до Польщі, Чехії, є двоє людей в Італії.

Усі фото авторки


Переглядів: 42

Останні новини