На війну, як на роботу: 5 історій воєнкорів до Дня журналіста

На війну, як на роботу: 5 історій воєнкорів до Дня журналіста


Не цивільні, але не зовсім військові. Воєнкори — особливий тип журналістів. Це ті, хто одного разу побачив війну й вирішив, що здатен на неї повертатися знов і знов. Офіційна дата військових репортерів — 16 лютого, проте з нагоди Дня журналіста ми попросили колег розповісти, яка історія з їхньої практики запам’яталася найдужче.

До вашої уваги 5 історій від воєнкорів: 4 українські та одна американська.

Дар’я Куренная, журналістка Радио Донбасс.Реалии, проєкт Радіо Свобода

Дар’я Куренная

Мабуть найбільше запам’яталося те, що ще не було повномасштабною війною. Донецьк, весна 2014-го року, постійні мітинги, газ, постріли та вибухи світлошумових гранат. Напередодні мого 25-ти річчя треба було отримувати акредитацію так званої “днр” в захопленній ОДА. Перед тим як нас впустити перед натовпом біля будівлі провели полонених. Побитих, зкривавлених, їм заклеїли очі скотчем, щоб вони не бачили куди йти. На 5 поверсі була катівня, а на 6 видавали папірці з дозволом працювати в умовах окупації. Все навколо було брудним, в коридорах спали п’яні “ополченці”, і тільки російські журналісти почувалися в безпеці. 

Далі довелося підійматися на 11 поверх будівлі, щоб забрати папірець. Повз знову вели полонених і зривали з них речі. Пам’ятаю, що боялася побачити там свого знайомого, бо тоді б спалилась і не змогла тримати кам’яного обличчя. Мені тоді наставили автомат в спину і веселим голосом сказали: “А если предашь Донбасс, то пристрелю суку”. Після того вже страшно не було. 

Вразило хіба що кілька років потому в Авдіївці. Коли промка на всю шарашила, діти закінчували уроки в музичній школі. Ми вийшли під залпи, і маленька дівчинка сказала: “Можно идти, это наши сейчас, до ответки успеем”.

Євген Назаренко, журналіст, ТРК “Україна”

Євген Назаренко

Хочу розказати про місцевих мешканців. Бо війна — це не лише обстріли, а й люди. Нам відомо, що місцеві не завжди адекватно реагують на українських військових та журналістів. І от я якось був у Станиці Луганській на відомому КПП через міст. Уже відзняв, що мені треба і сиджу на цеглі, а повз мене ходять люди. Хто в Луганськ, а хто — з Луганська. При мені був мікрофон, тому дехто кричав мені в камеру різні неприємні речі. Але я не реагував. І от до мене підійшла якась жінка і стала довго на мене дивитися. 

— Наконец-то нормальное лицо увидела, — сказала вона. І мене це так зацікавило. Я взагалі-то не Ален Делон чи Бред Пітт, і перепитав.

— А там які обличчя?

— А там б… — видавила вона і мовчки пішла собі далі. І я почав змінювати ставлення до місцевих жителів. Згодом наша група трохи загубилася на околицях Авдіївки. Ми вирішили зрізати, що взагалі-то не рекомендується в зоні АТО-ООС. Ми заїхали у якесь містечко і я не розумів, де ми. І тут я побачив групу дітей, які гралися на вулиці. Я через вікно запитав у них, де ми знаходимося.

— В Україні, — радісно почали кричати вони!

Я звісно зрадів, але так і не зрозумів, де я. А що це за місто, — продовжив я.

— Очеретяне! Очеретяне — це Україна, — далі весело кричали вони.

Це дуже теплий спогад. 

Анастасія Федченко, 24 канал

Анастасія Федченко

Це був травень 2017-го. Я їхала в район Світлодарської дуги. Була красива весна і дуже теплі дні. Там я познайомилися із бійцем на псевдо “Зять”. Він дуже мене вразив — йому було лише 18 років, але він був вмотивований, щирий. Щойно підписав контракт, але у нього з плечима уже були бої в районі Зайцевого. Мене дуже надихнула його історія і я планувала побудувати свій сюжет саме навколо нього. Ми уже збиралися прощатися – нам лишалося відзняти кілька кадрів і несподівано я почула різке “Ба-бах!” і незчулася, як вже лежала на землі, а мене прикривав наш військовий. Уже через пару секунд він легко за бронік підняв мене і посміхнувся. Виявилось, що це по позиції вдарила ворожа БМП і мене прикрили.

З тих пір моя беззаперечна довіра до наших військових стала ще більш беззаперечною. Я зрозуміла, що вони зроблять усе, щоб я повернулась цілою та неушкодженою. Після цього ми їли найсмачніші у моєму житті деруни — вони були соковиті та хрусткі з ідеально натертою картоплею. Мене просто вражало, як таку смакоту можна зробити в умовах абсолютно неідеальної кухні, де немає водогону, газової плити чи ідеальної пательні. 

Це один з теплих спогадів, хоча звісно, є й інші. Але мені хочется затримати оце відчуття дому та гостинності на передовій. Іноді там дім відчуваєш більше, ніж будь де. Близькі за духом люди, захистять, нагодують та напоють чаєм і скажуть добре слово.

Ми попрощалися, зробили колективне фото. За кілька місяців я дізналася, що “Зять”, Вова Юрков втратив ногу та лікується у Німеччині. Я йому написала — він життєрадісно відповів, що з ним усе добре. Ми досі час від часу переписуємося із тими хлопцями.

Ел Пессін, колишній кореспондент «Голосу Америки» (Вашингтон, США), письменник

Al Pessin

6 років тому я йшов крізь Майдан, проходив повз намети та пам’ятки, що свідчили про хоробрість українців, які боролись проти авторитарної влади навіть після того, як силовики відкрили вогонь на Інститутській. За кілька місяців я висвітлював українські вибори.

Обидві події надихали, вони також чудово лягають у хід моєї майже 40-річної кар’єри журналіста. Мені пощастило висвітлювати повстання проти тоталітарних режимів у декількох частинах світу, а тоді — нові вибори. Сценарії та наслідки революцій різняться, але всі вони мають для нас два уроки: 

 — Вільні вибори можливі, лише якщо народ постає, а разом із ним постає армія.

— Хоча всі ці драматичні моменти важливі, довготривалий прогрес здатна забезпечити тільки невпинна праця усіх верств суспільства, включно з армією, яка відмовляється воювати з власним народом та тримається осторонь політики.

Я був у Манілі в 1986, коли люди перекрили проспект Епіфаніо-де-лос-Сантос (кільцева автодорога з обмеженим доступом навколо Маніли, столиці Філіппін – прим. ред), а тоді укрилися на військовій базі разом із міністром оборони та начальником штабу. Я був біля президентського палацу, коли після пари пострілів протестувальники перелізли через огорожу та відкрили ворота людям. Президент Макрос втік геликоптером буквально кілька хвилин перед цим. Тоді кандидат від народу зайняв президентське крісло, проте тернистий шлях Філіппін привів країну до нового авторитарного лідера через десятиріччя.

Я був на площі Тахрір в Каїрі у 2011, де мітингарі протистояли переважаючим силам правоохоронців. В них стріляли, втім, люди трималися міцно. Місяць гучних протестів у столиці та в усьому Єгипті, й президент Мубарак таки подав у відставку. Однак справжня демократія не тривала. Військові повернули собі владу, коли відчули загрозу від обраної Ісламської партії.

Я також був на площі Тяньаньмень у Пекіні в 1989. Студенти мітингували тижнями, хвиля невдоволення розійшлася країною, до протестів долучилися представники всіх верств суспільства та професій, навіть члени комуністичної партії. Проте коли партійні лідери злякалися втратити посади, вони жорстоко розправилися з активістами. Тоді армія виконала наказ: людей розстріляли, а площу примусово очистили, вбивши багато громадян й поклавши край сподіванням на демократичне майбутнє Китаю. Події у Гонконзі нині лише демонструють, що за останній 31 рік не надто багато змінилося. 

Про-демократичні революції та вибори — це великі, складні та болісні перемоги. Але то лише початок історії. Американська революція сталася 245 років тому, в нас 45-й вільно обраний президент. Американці обожнюють називати нашу країну “великим експериментом у демократії”. Це наш спосіб сказати, що ми неідеальні. Якби були, то не мали б вбивства поліцією у Міннеаполісі минулого місяця, не було би потреби у протестах та розправі. Навіть тут думки щодо ролі військових у припиненні насильницьких аспектів протестів розділилися, а міністр оборони змінив свою позицію після гострої критики з боку офіцерів у відставці.

Називати нашу систему “експериментом” — це також спосіб постійно підштовхувати себе до вдосконалення. І це непогане визначення для демократії та ролі армії у її будівництві та захисті.

Ірина Сампан, військова кореспондентка

Ірина Сампан

Одразу на думку спадає перший обстріл. Але розкажу іншу історію. У листопаді 2016-го я приїхала працювати на маріупольський напрямок: Водяне, Лебединське, Широкине. Тоді там стояли морпіхи, але я з ними ніколи не мала справу до того, і знайомих там не було. Три дні я була в тому районі, майже нічого не пила і не їла, митися доводилося тільки вологими серветками, більше від сором’язливості, а не тому що не було умов. І тут мені пообіцяли, що зараз привезуть до хорошого адекватного командира у Водяне, він мене нагодує, напоїть, покладе спати. Нарешті, думала я, бо більше нічого не хотілося – скинути бронік, прийняти душ і заснути. 

Коли мене привели у штаб до “хорошого і адекватного” командира роти, який у той момент кричав, матюкався і стріляв з ПМ по рації. Пам’ятаю, мене тоді представили:

“Тут до вас дєвочка-журналістка”. Він кинув на мене втомленим злим оком, потиснув руку і відправив в осінню зливу о сьомій вечора “піти пройтися ще по місцевих попрацювати”. Ненавидячи увесь світ, стиснувши зуби і одягнувши дощовик, я пішла брати інтерв’ю у жителів Водяного. Нагодували мене і дали гарячої води цивільні. Від комроти я так нічого і не дочекалася. Просто прийшла до штабу, впала і дуже міцно заснула. 

А на ранок був тортик. Від комроти. 

Якби у той жахливий вечір мені хтось сказав, що через півроку я зроблю пропозицію цьому злющому і агресивному чолов’язі, і він скаже “так”, я би нізащо у це не повірила. Дивлюся на сина і досі не вірю.

Також читайте: “Було складно, іноді страшно, але це був лише початок серйозної війни”, – спогади про бої за Красний Лиман

Воєнкори “Повернись живим” не втомилися від війни. Допоможіть нам робити ще більше гарних історій, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні.


Переглядів: 126

Останні новини