«Наступного ранку я зрозумів, що ми втратили своє місто». Спогади учасника мітингу в Донецьку

«Наступного ранку я зрозумів, що ми втратили своє місто». Спогади учасника мітингу в Донецьку


Дмитру Чернявському назавжди буде 22 роки. Він загинув від ножового поранення 13 березня 2014 року. Чернявський – перша жертва «русской весны» на Донбасі. Один зі співробітників фонду «Повернись живим» був цього дня на акції протесту. На умовах анонімності він згадав, як той самий кривавий мітинг став початком великої війни. Ось його монолог:

«Я не збирався ні з ким битися. Я просто прийшов висловити свою громадянську позицію. 13 березня 2014 року. Це був четвер. Третій проукраїнський мітинг у Донецьку.

Антимайданівці тусувалися під пам’ятником Леніну, ми – на протилежному боці площі, між нами – шеренги міліції. Усі мітинги тоді збиралися через оголошення у ВКонтакте. Я не знаю, хто організовував цей, але як вони додумалися проводити його з прихильниками «русского мира» на одній локації, незрозуміло.

Після мітингу 5 березня, коли всі розходилися, була невелика бійка: «кротівські» ультраси (фанати ФК «Шахтар». – Прим. Авт.) зчепилися з антимайданівцями. Один із моїх знайомих розповідав, що тоді ультрасів вивезли міліціонери. Там були люди з травмами, їх відправили до лікарні. Просто звідти цей хлопчина, мій знайомий, і втік, щоб на нього потім не відкрили справу.

На мітингу 13 березня людей було менше. Може, через ту бійку. Пам’ятаю, я вийшов на передній план, ми розтягнули довгий прапор України і стояли з ним. А перед самим кінцем мітингу я відчув ззаду якийсь рух. Обертаюся: підійшли люди в непримітному одязі, теж взяли прапор. Хтось із них арматуру скинув, у когось щось стирчить з-під куртки. Це була самооборона Майдану, організована на місці. Я це точно знаю, тому що потім з цими пацанами разом воював у «Правому секторі».

Мітинг закінчився, ми стали розходитися. Я пішов убік театру, до пішохідного переходу. Але не встиг дійти. З боку антимайданівського мітингу на нас побігли люди. Я хапонув перцевого балончика, не знаю – їх або нашого. Хапаю повітря, очі пече. Поки отямився, розумію, що ми збилися в купку і нас відтісняють до сцени. Біля неї стояли ментівські автобуси. Нас оточували, тому ми полізли всередину.

Звичайний такий, ще радянський автобус. Водія там не було. Самі відкрили передні двері й залізли. Нас було близько 30 осіб. Хтось ліз усередину, хтось відбивався на вулиці. Ми думали, що нас вивезуть, але, звичайно, ніхто цього робити не став. Я сидів ззаду, біля вікна, і в нього прилетів шматок бруківки. Нас почали заливати з балончиків. Раптом спрацював стадний інстинкт – усі стали кричати, що потрібно виходити, а то нас тут спалять. Ми натовпом вибігли з автобуса. Я не знаю, де в цей момент були менти, що вони робили… Автобуси були оточені агресивними прихильниками «русского мира», тому ми почали обходити їх з іншого боку. І вийшло так, що нас затиснули в кільце. Позаду – автобус, перед нами шеренги міліції, а за ними – антимайданівці.

Ми стоїмо купою на трамвайних коліях. У нас летять пляшки, каміння. Хтось кричить: «Бандерівці, смерть вам!». Дуже чітко пам’ятаю, як один мент говорить: «Ну, бандерівці. Так що їх тепер, вбивати за це?».

Цих крикунів (серед них були і якісь бабки) стримували, або, швидше, робили вигляд, що стримували. У якийсь момент кордон прорвали з одного краю. І я був ближче до нього. Зав’язалася бійка. Це буквально якісь секунди, може, хвилина. Міліціонери відтісняють їх, ми розходимося, і я бачу: на трамвайних коліях лежить пацан, і з нього б’є фонтаном кров (ідеться про 22-річного Дмитра Чернявського, який отримав ножове поранення. – Прим. Авт.). Трамвайні колії, світло нічних ліхтарів і загиблий… Не знаю, забрав його хтось чи ні, я уже цього не бачив.

Мені тоді прилетіла в голову бруківка, почала литися кров. Не пам’ятаю, скільки часу це тривало, але здавалося, що дуже довго. Ці кричать: «На коліна!». І міліціонери кажуть: «Встаньте на коліна, може, вони заспокояться». Хтось ставав, хтось ні.

Потім правоохоронці зробили коридор. Ми всі ломанулись туди, і мене збили з ніг на самому початку. Багато в чому саме це мене і врятувало. Поки я піднявся, весь натовп антимайданівців уже побіг за пацанами, які вийшли. Я побіг проспектом Ілліча. І бачу, як у різних місцях хтось один валяється, а його натовпом б’ють.

Я зрозумів, що потрібно якось добиратися додому. Їхати в громадському транспорті не можна. Таксі викликати – не варіант. У березні 2014 року це  означало заїхати кудись до прихильників «русского мира», якщо взагалі доїхати. Загалом, я зробив коло, швидко пройшов вулицю Артема, бульвар Пушкіна та Університетську і пішов додому по Щорса – там тільки машини їздять подвір’ями.

Зайшов до аптеки, купив бинта. Голову мені перев’язав хлопець, який пізніше пішов до так званого батальйону бойовиків «Оплот».

Уже вдома я подивився новини, побачив це побоїще з боку, дізнався, що зарізали пацана, і мене почало колотити від страху. Тоді, на площі, страшно не було. А тут прийшло усвідомлення, що ти береш участь в історичних подіях.

Насправді той мітинг – це момент, коли ми втратили своє місто. Просто ми не були агресивними. Наступного ранку я це чітко усвідомив.

Потім були ще спроби провести проукраїнські мітинги в Донецьку. На них я уже ходив із ланкою ланцюга у кишені. Не знадобилось».


Переглядів: 57

Останні новини