Не «Кіборги» і не «Котики». «Точка нуль» — це реальні історії з армійським довбо***змом, людськими характерами та брутальним гумором» — Олександр Матяш про прем’єру серіалу

Не «Кіборги» і не «Котики». «Точка нуль» — це реальні історії з армійським довбо***змом, людськими характерами та брутальним гумором» — Олександр Матяш про прем’єру серіалу


Донбас, фронт, українська армія та чорний гумор. Ми вже бачили фільм «Кіборги», згадували, як чинили опір «Черкаси», та сміялися над «Нашими котиками». Але 24 травня відбудеться прем’єра цілого серіалу про російсько-українську війну, знятого самими ветеранами. Люди війни у ньому грають ролі, знімають відео та продюсують увесь проєкт.

Крім того, «Точка нуль» обіцяє показати глядачеві дещо зовсім нове. Один із ідейних натхненників серіалу, підприємець та ветеран Олександр Матяш, обіцяє показати армію, фронт та солдат без прикрас, лірики та «правильних» діалогів. Це комедія із «чорним» брутальним гумором про людські долі. Показовою буде сама презентація першої серії. Жодних урочистих показів. Хлопці просто викладуть серію у вільний доступ на Youtube.

«Фільмів про нашу війну насправді немає. На війні відбуваються місцями дикі речі, а на екрані нам показують лірику»

— Олександре, розкажи про серіал? Коли плануєте його презентувати?

— Вихід пілотної серії буде 24 травня. На презентацію у нас немає грошей. Першу серію ми оприлюднимо на каналі в Youtube, де зараз уже є трейлер. Кіно – задоволення дуже дороге, а наша команда виклала практично всі гроші на створення цієї серії. Ми подивимося на відгуки, й уже з цим готовим продуктом будемо ходити з валізкою по знайомих підприємцях та просити грошей. А якщо не вийде знайти кошти, будемо продовжувати знімати власними силами. В планах у нас 10 серій по 25 хвилин кожна з бекстейджами. Ми орієнтувалися на серіали на кшталт «Generation Kill» чи «M*A*S*H» із їхніми справжніми реаліями та армійським довбо**змом. Серіал створюють люди, які мають відношення до війни. У нас грають воєнкор Андрій Стельмах, який працював на передачі «Стежками війни» на телеканалі «ZIK» ще тоді, коли це був канал нормальної людини. У нас є десант, два морпіхи, екіпаж танку – механік та навідник, які у нас були звукорежисерами. Танкісти і до війни працювали зі звуком — отак і потрапили до нашої команди.

— Чим вирізняється ваш серіал? Зараз багато фільмів знімають про нашу війну…

— Ти знаєш, насправді немає. Чому? Почну здалеку. Я коли служив, то весь час вів щоденник. Уже після армії люди зазвичай згадують якісь приколи зі служби чи якісь страшні речі, а побут відходить на другий план. Ось так через рік я і сам думав про власну службу. Казав: «Офігєть, як класно було!». А потім почав перечитувати свої спогади і зрозумів, що це було зовсім не класно. Іноді творилися справжні дикості, яких у звичайному житті немає. Наприклад, коли ви шукаєте вашого десантника, який 2 серпня (День ВДВ у колишній радянській армії) напився настільки, що ви знаходите його за 7 кілометрів в одних трусах практично на лінії фронту, вантажите його у машину, а він у п’яному угарі горлає: «Я – дєсант!». Чи то коли у підрозділі на 40 мужиків живе дві жінки, яким хочеться … чоловічої уваги, і всі чоловіки бігають до них … женихатися.

Після служби я розвивав свій бізнес і почав думати, що з цього матеріалу можна зняти нормальний такий серіал про справжню армію з її дикими ситуаціями та гумором без прикрас, а не якесь поетичне кіно. Якось до мене приїхав Андрюха Стельмах, я з ним поділився ідеєю, і, виявилось, що він теж про це думав. І от ми два роки все «мутили». Стало ясно, що далеко не всі історії підходять для екранізації. Не всі вони зрозумілі для стороннього глядача, а вигадувати історії спеціально під кіно – не варіант. І ми почали ці історії збирати. Почали спілкуватися зі знайомими. І знайшли історію для першої серії. Вона трапилася із Сергійовичем (Сергій «Сайгон» – автор книги «Грязь»), коли він служив у 93-й бригаді. Ми її прописали, почали підбір людей, організацію місця зйомок, дуже швидко вдалося домовитися про полігон у «Десні». На місці ми почали копати – створили імітацію ВОПу, відзняли там усі епізоди за 5 днів, посмажили шашлик і поїхали додому.

— А розкажи трохи про саму історію, яку ви екранізували.

— Спробую без спойлеру. Вона трапилася після реального бою. Роті наших хлопців вдалося відбити атаку. Коли все закінчилось, виявилося, що один вбитий ворог лежав у ямі, і з неї стирчали його ноги. Хлопці ще під враженням від «замісу» не хотіли закопувати тіло, але знали, що їхньому командиру це не сподобається. І вони вдалися до хитрощів, які, звісно, наприкінці серії розкриваються у дещо обіграному вигляді. Ми цю історію взяли за основу, спеціально під неї підвели персонажі – там буде зовсім «зелений» військовий кореспондент, над яким солдати будуть «по-чорному» приколюватися.

— Такі речі можуть «зайти» далеко не кожному глядачеві…

— Це на перший погляд. Насправді, у нас будуть історії про побут, про буденність, яка розкриває характери людей, які потрапили на війну. У нас там буде шахрай-наперсткар, який тільки вийшов із тюрми і потрапив в окопи. З такої прилизаної точки зору він – ледь не соціальне сміття, але тут, де йдуть бої, він потрапляє у ситуацію, коли всім начхати на те, що він сидів у в’язниці. Адже тут він насамперед – свій. І наш герой поступово віднайде себе. Наша ідея полягає саме у тому, щоб зняти серіал про характери людей.

— Український глядач уже бачив «Кіборгів» і серіал «Наші Котики», чим будете брати публіку ви?

— «Кіборги» — фільм знаковий. Але ми хотіли зняти інше кіно. У «Кіборгах» в поведінці героїв є моменти, яких неможливо уявити на війні. Наприклад, сцена, де наш боєць відпускає сєпара, аби довести власну шляхетність. Це ж зовсім не пов’язана з життям лірика! Я б не відпустив ворога, коли він убивав моїх побратимів у мене на очах! «Котики» мені сподобалися – це не погане кіно, але це казка. Там обігруються певні ситуації, а живого спілкування між героями немає. Ми хочемо показати справжню реальність. Бойові дії на фронті — це десь 5–10% усього часу перебування в окопах. А все інше – це коли ти «мутиш» жрачку, вирішуєш «косяки» інших людей, воюєш із «аватарами»… Це усе – характери, яких не вистачає нашим фільмам про війну! Є ті ж самі «рембо» — круті з виду чуваки, у яких по вісім глушаків для ствола, і розмальований автомат, але які загадково розчиняються у повітрі, коли починається бій. А є якийсь Вася з Хацапетівки, який бере звичайний ПКМ і починає навалювати ворогові так, що аж гай шумить! У тих же «Котиках» все було дуже по-українські, оці звернення «Шановний пане капелане», ця літературна мова… Ну не було такого на фронті! У нас говорили без особливих сентиментів українською, російською та суржиком. Це ж усі знають!

Чесно кажучи, ми мали вийти до того, як з’являться «Котики», але так вийшло, що наш режисер за кілька місяців не зміг змонтувати матеріал. Дещо зняв не так, як нам хотілося, і ми з ним попрощалися. Шукали нову людину та підчищали матеріал, а особливо фінальні сцени. Але таке буває у житті, коли в голову прилітає якась залізяка, і ти починаєш робити усе трохи не так.

— А чому саме серіал? Це ж і дорого, і довго. А фільм зняв на годину-дві – і відстрілявся.

— Фільм – це одна велика історія, яка складається з маленьких. Тому у фільмі має бути якась одна чітко продумана генеральна лінія. Це великий твір. А серіал дає змогу показати багато цікавих речей про кожного героя окремо. Ось є, наприклад, серіал «Брати по зброї», що вийшов після фільму «Врятувати рядового Раяна». І там, і там тема – висадка союзників у Нормандії, але у серіалі немає головного героя. «Брати по зброї» — серіал про один підрозділ, де служать різні люди. Там головний герой – сам підрозділ.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ми показали звільнений Донбас, де вижити дуже важко, – Андрій Римарук про фільм «Атлантида»

«Із рекламою дуже розраховуємо на допомогу Шарія, Кисельова та Соловйова!»

— Як вдалося знайти команду для зйомок? Це ж потрібні люди, які можуть прописати сценарій, рукасті оператори, які можуть грамотно виставити кадр, актори… Ви всіх їх знайшли в армії?

— Так! Сценарій писав Андрюха Стельмах та Сергійович, – вони знають, як писати. А актори… У нас були свої харизматичні люди, які дуже круто вписалися у кадр. В армії та в житті є дуже багато харизматичних людей, але коли вони потрапляють у кадр, то та харизма кудись щезає. Але у нас таких проблем не було. Ми їхали на зйомки, аби розважитися. Це був як піонертабір, тільки зі зброєю. У нас на майданчику було таке відчуття, ніби ми знову повернулися в армію, але вже за нормальних людських умов. Нас було десь 15. Ми викопали імітацію ВОПу, і ніхто з нас не «волинив», як це буває в армії.

— Одна справа, коли є цікава історія у житті, але щоб її перенести у кадр і зробити більш зрозумілою для глядача, потрібно діалог виписати не таким, яким він був насправді. Чи, наприклад, повністю переписати репліки, змінити дуже багато деталей… Із цим складнощів не було?

— Було. Особливо якщо враховувати те, що у нас був перший досвід. Ми чекаємо на відгуки після прем’єри. Але нам зараз треба знайти досвідченого режисера, що добре поставить справу на знімальному майданчику.

— А хлопцям було не важко «правильно» говорити на камеру?

— Були певні складнощі з одним із наших героїв, але він доволі швидко адаптувався. Після того як ми сказали, що дамо йому «люлєй» і він поїде додому, перед нами постав ледве не сам Річард Гір! (сміється). Усе виглядало дуже природно – люди відчували себе у своїй стихії, незважаючи на те, що це був знімальний майданчик. Зараз на екрані монітора ми побачили саме те, що планували.

— Одне незрозуміло. Де справжні труднощі в усій цій історії, яка з вами відбувалася вперше в житті?

— Справжні труднощі почалися, коли ми зрозуміли, що нікому не потрібне таке кіно. Справа у тому, що ми у цій роботі бачимо певну місію – вона знімається для молоді, у зрозумілій для неї формі. Ми хочемо достукатися до них. Крім цього, плануємо показати серіал усьому світові! Зараз вирішимо, чи знайдемо кошти на синхронний переклад на англійську чи обійдемось субтитрами. І от, аби допомогти просунути цю місію, ми зверталися до багатьох медійних осіб, зокрема, і до колишніх політиків. На жаль, нам не змогли допомогти.

Але дуже допомагали знайомі. Наприклад, Жора Турчак (велике дякую!) допоміг із обладнанням – він теж шукав кошти, але ми впоралися своїми силами.

Утім, якщо ми не знайдемо грошей на виробництво інших серій, будемо їх робити власним коштом. Я не купуватиму собі якихось речей, але цю роботу ми завершимо. Якщо робота вийде на кшталт «Generation Kill», то її будуть дивитися в усьому світі! Крім цього, є людина з нашої спільноти, яка незабаром їхатиме до США та спілкуватиметься з їхнім Міністерством ветеранів. Покажемо наш «пілот» і там. Можливо, це нам стане у пригоді.

— І пафосної презентації не буде?

— Ні. Просто дамо анонс, викладемо першу серію на Youtube і дивитимемося на відгуки. Дуже розраховуємо на допомогу наших «братів» з-за «порєбріка»! Я частенько знімаю ролики про свої труси (в Олександра бізнес виготовлення чоловічої білизни), як я там стріляю з автомата чи з вогнемета. І один із таких роликів рознесли Шарій, усі ці Кисєльови-Соловйови – переглядів було дуже багато! Дуже хотілося б, щоб ця нечисть не підвела, щоб у неї все смерділо, палало і додавало нам переглядів!

— Давай підготуємо глядача. Отже, що він побачить у першій серії?

— Там буде стрілянина, буде один верифікований труп, а не верифікованих, може, й більше. Буде солдатський чорний гумор та мат. Утім, без перегинів. Лайка використовуватиметься лише для того, аби підкреслили певну ситуацію. Якщо в історії буде п***ць, то п***ць і має звучати. Я, наприклад, в армії жодного разу не зустрів літературної мови. Навіть виховані люди і ті час від часу когось посилали куди подалі.

— А як ви визначали, де мат – це перегиб, а де він доречний?

— Пояснюю. У нас є чувак із 95-ї бригади, Саня Морозов. Він у звичайному житті дуже характерно матюкається. Якось він стояв на вокзалі і розмовляв по телефону, і до нього підійшов хлопець і запитав, чи не був він у Дебальцевому в 15-му році. Саня сказав, що був. Виявилось, що хлопець упізнав Саню за матом. «Ви так матюкаєтесь, як ніхто не матюкається», — сказав він Сані. Так от із ним нам довелося дуже сильно попрацювати, щоб у нього була нормальна зв’язка слів без матюків. Ми досягли того, аби ті речі, які можна пояснити звичайними словами, звучали без лайки.

Фото Анастасії Кравченко

Читайте «Повернись живим» та приєднуйтесь до нас у Telegram, Twitter, Facebook, Instagram


Переглядів: 322

Останні новини