Об’єднані горем: в Києві пройшов День пам’яті загиблих (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Об’єднані горем: в Києві пройшов День пам’яті загиблих (ФОТОРЕПОРТАЖ)


– Герман, покажи, де Жора? – звертається до трирічного хлопчика мама Тетяна.

Малий показує пальцем на довгу стіну з тисячами портретів.

– А ще де?

Тоді Герман протягує пальчик вгору.

– Правильно, наш Жора там, на небі.

Родина Георгія Тороповського і тисяч інших полеглих в російсько-українській війні, зібралися 29 серпня біля Стіни пам’яті Михайлівського монастиря. Цього року в Україні вперше День пам’яті захисників, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність країни відбувся на офіційному рівні.

Не дивлячись на тисячі людей, біля стіни пам’яті немає шуму. Люди тихо розмовляють, тихо плачуть. Біля стендів стоять зів’ялі соняшники – символ війни на Сході України.

– Наш третього в Щасті загинув.

– І наш там. Того ж дня.

Так тут знаходяться, спілкуються до того незнайомі люди. Батьки, дружини, діти старші та зовсім маленькі, побратими, волонтери запалюють свічки та покладають квіти.  Майже всі обличчя, які дивляться з фото, які вони тримають в руках, здаються знайомими.

«29 серпня завжди був народним Днем пам’яті, але те, що його зробили на офіційному рівні для нас, родин загиблих, дуже важливо, – каже Тетяна Тороповська. –  У минулому році ми боролися за це. П’ять років війни, а закінчення її не видно. Ми з дітьми часто буваємо тут. Мій старший син Жора загинув в 2014 році, а молодші дітки – Ліза та Герман – народилися у 2016-му. Вони знають, що це – їхній брат, я їм розповідаю про нього, виховую так, щоб ставилися з повагою до живих і до загиблих».

Син Тетяни Георгій пішов воювати добровольцем у 40 БТрО «Кривбас». Йому тоді було 17 років, але він «додав» собі років, щоб бути на фронті. Загинув 18-річний хлопець у вересні 2014 року – його вбили по дорозі до Дніпра, де він мав би підписати контракт із ЗСУ. Пізніше стало відомо, що терористи призначили за Георгія винагороду.

Тепер у день загибелі та День народження мама та друзі Жори запускають у небо повітряні кульки із записками для нього.

Серед натовпу самотньо стоїть літній чоловік. В руках – портрет дуже схожого на нього молодика тчотири червоні гвоздики. Мокрих червоних очей він майже не відриває від фотографії сина на стіні. Пан Анатолій, батько загиблого Сергія Побережника, їхав до Києва з Чернівців цілу ніч.

«Син пішов воювати добровільно, потрапив до 24-ї бригади. Він – мінометник, і вони разом з товаришем Валерою Чухраєм обирали місце, де можна розташувати міномет, а там виявилася розтяжка. Обидва загинули. Це було у жовтні 2014 року в Трьохізбенці. У Сергія лишилося двоє діток – Макарчик і Маринка. Дружина хворіє, онуки готуються до школи, тому я сьогодні приїхав сам… Дуже тяжко…».

Біля стенду, де зібрані фотографії полеглих 29 серпня 2014 року зустрічаються Тетяна Михайлівна Попель та Ганна Ольховська – мати та дружина загиблих харків’ян. Жінки обіймаються, спілкуються, плачуть, шукають своїх на стенді.

Старший лейтенант Андрій Ольховський та солдат-снайпер 93-ї ОМБр Андрій Попель загинули 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайська, у бою біля селища Новокатеринівка.

«Андрій Ольховський був командиром мого Андрюші», – пояснює Тетяна Михайлівна.

О 12-й біля Стіни пам’яті відбувся молебен за полеглими захисниками. За даними Книги пам’яті станом на травень 2019 року загинули 4125 українських воїни.

– Що ж вони наробили? Що прокляті наробили…, – бормоче дідусь зі скляними очима, йдучи вниз від Михайлівського монастиря…


Переглядів: 278

Останні новини