Олексій Цимбалюк: Свій найпродуктивніший вік я віддав церкві і війні

Олексій Цимбалюк: Свій найпродуктивніший вік я віддав церкві і війні


Диякон-монах, парамедик, волонтер, засновник крафтової компанії із виготовлення грапи Олексій Цимбалюк розповів «Повернись живим» про Бога, війну і захоплення від життя.

– Як поєднуються диякон-монах, волонтер-активіст, виробник крафтових алкогольних напоїв в одній людині?

– Гармонійно. Всі мої таргани живуть мирно й обіймаються. Не можна ж людину розщепити на чотири різні людини. Якщо в тобі живе чотири різні особистості, це вже психічна хвороба. А різні інтереси – це якраз нормально.

Так відповідає з усмішкою Олексій. Задовго до початку війни в Україні він прийняв чернечий постриг та був рукоположений у сан ієродиякона. Бойові дії на Сході країни спонукали чоловіка піти до війська і боротися з ворогом. За специфікою його діяльності, ворогом виявлялися не лише колаборанти та росіяни. Це вплинуло на Олексія, і він пішов із армії та зайнявся допомогою дітям у прифронтових містах і добровольцям. А зараз Олексій Цимбалюк на псевдо Аристарх насолоджується виготовленням крафтової грапи і винних напоїв.

Бог любить усіх однаково – мене, тебе і навіть дохлого сєпара

До монастиря прийшов у 2004 році. До того займався бізнесом і жодного відношення до церкви не мав. Спочатку служив у Свято-Пантелеймонівському одеському чоловічому монастирі, а потім в Одеському Свято-Іверському чоловічому монастирі.

У 2006 році прийняв чернечий  постриг, тоді ж був рукоположений у сан ієродиякона (це перша ступінь священства, я не міг сам сповідувати людей, не міг сам служити, тільки разом зі священником). От як на службу заходиш і бачиш «гучномовець», який голосно читає Євангеліє – це ієродиякон. Його функції у сучасній церкві зведені до «гучномовця». А раніше диякон відповідав за соціальну діяльність церкви, соціальне служіння.

До церкви я прийшов із дуже особистих причин, про які не хочу говорити. Взагалі, в монастир приходять із двох причин – або дійсно для покаяння і спокути своїх гріхів, або для того, щоб сховати свою нетрадиційну орієнтацію. На жаль, на сьогодні це найпоширеніша причина. В мене з орієнтацією усе добре, моя мета була іншою. Я прийшов саме для спокути. Основне, чого нас, священників, навчають – не засуджувати. Це теза, яку вбивають у голови людям мерзотники, яким вигідно приховувати гріхи за оцими «незасуджуванням» і «батюшка сам відповість на суді божому». А батюшка насправді взагалі не вірить у Бога, а прийшов до церкви, бо можна ходити в гарній одежі, й бабусі цілуватимуть руки. Церква – це величезний організм, який живе, розбудовується і вимагає величезних ресурсів. Російська церква, тобто Московського патріархату, весь час зрощується з владою, але таке саме тяжіння є і в Київському патріархаті. Бо бути окремо від влади – це перебувати у певній бідності, а цього не хочеться. Сама церква від цього страждає, бо в людей асоціюється як державна інституція.

Насправді важливим є те, що ми самі вкладаємо у визначення церкви. Для мене церква – це сам Христос і люди, які в нього вірують, і хрещені в ім’я Христа. Всі разом ми стаємо церквою.  На жаль, ми часто за цю церкву сприймаємо надземну будову. На жаль, часто Христа заміщують єпископами, священниками. І це одна з найбільших проблем і найбільша біда церкви МП, яка зачепила й українську церкву.  

Усі переймалися долею української церкви, щоб вона була самостійною. Але ніхто не говорив про якість. Цією проблемою переймалися більше ті люди, яким абсолютно однаково, до якої церкви не ходити. Святий апостол Павло сказав: «Немає перед Богом ні іудея, ні елліна». Важливо, щоб церква була національно ідентична – у нас своя держава, тому має бути і своя церква. Але не національна ідея має бути на першому місці в церкві. На першому місці в церкві має бути Христос і спасіння людини, душі.

Свого часу мій прихід до Христа допоміг мені. Єдине, зараз я розумію, що поквапився із чернечим постригом. Міг у стані послушника бути в монастирі ще довго. Зараз я живу життям звичайної мирської людини, і, відповідно, це порушення всіх обітниць, які я давав під час постригу. Перед Богом усі рівні, він любить усіх однаково – мене, тебе і навіть дохлого сєпара. Така його любов, це треба розуміти. Перед Богом і відповідатиму як чернець, який дав свої обітниці.

Оскільки служити  Богу ми маємо через людей, я займався  тим, до чого кличе душа. Поряд із тим місцем, де я служив, є дитячий притулок із проблемними дітьми. Я з ними працював. До того як піти на війну, я з багатьма продовжував спілкуватися. В багатьох з них вже свої діти є, деякі вже по другій ходці у в’язниці… Ще під Одесою є тубдиспансер, куди переважно потрапляють люди після в’язниці, ними мало хто опікується. Я туди передавав продукти, бо лікування туберкульозу без належної дієти не дасть результату, їздив до них. Таким людям дуже потрібна підтримка. Коли не лишається надії на інших людей, залишається віра і надія у Бога. Така віра тоді має найбільше підґрунтя і відчувається допомога від Бога. До речі, є ще третя категорія людей, які приходять до монастиря, – це люди після в’язниці. Найчастіше ці люди назад до в’язниці і повертаються.

Я для себе не бачив іншого варіанта, ніж іти воювати

Служиш ти в церкві чи десь працюєш, усе одно ти є громадянином своєї держави і повинен бути там, де необхідний. Є такі слова у Василя Великого: «Не може бути достойним громадянином царства небесного недостойний громадянин царства земного». З початком війни я для себе не бачив іншого варіанта, ніж іти і дієво допомагати. Саме не нести слово Боже, а діяти. Починав я без зброї, а потім усе змінилося.

З 2012 до 2013 рр. у мене була перерва в церкві, я жив у миру, а потім поїхав жити в гори на Закарпаття. Жив у монастирі частину часу, а ще частину проводив на самоті в горах. А вже звідти пішов на війну. Свій найпродуктивніший вік я віддав церкві і війні.

На війну я пішов у «Госпітальєри» парамедиком. Капеланом не міг бути, оскільки був під забороною священнослужіння, та і як ієродиякон не можу сам служити. Функція капелана – це ж не просто поговорити, потрібно відслужити літургію, посповідати…

Я вирішив дією захищати країну, на яку напав ворог, лютий, страшний, який нищив мою країну 500 років. У нас із цим ворогом постійно точиться війна…

Після «Госпітальєрів», з листопада 2015 до травня 2016 року, я був у мобільних зведених групах по боротьбі з контрабандою. Ми були як волонтери-спостерігачі. У нас було дві повноцінні групи, і ми працювали по два тижні. Це був єдиний досвід на війні, після якого мені знадобилась психологічна допомога. Переконаний, що більшість із тих командирів, які цим займалися, завербовані. І рано чи пізно вони почнуть свою роботу. А наразі вони лізуть у депутати… Я звик працювати з гріхами людськими, але тоді, коли люди приходять із покаянням, коли їм треба вилити душу, бо вони хочуть змінитися. А до того, що я побачив у цій роботі, я був не готовий, у мене планка падала, і хотілося всіх нафіг повбивати.

Після мобільних груп у 2016 році трохи відпочив і вже їздив як волонтер. Їздили до Костянтинівки. В інтернат і школи. Привозили співи, театри, розповідали історію, про етнічних українців. Було видно по дітям, що їм цікаво. З поколінням, яке привело росіян і війну на Донбас, ми вже нічого не зможемо зробити, вони вже не стануть українцями, а з дітками можна працювати. Але в цьому потрібна системність, і це з’їдає великий і матеріальний, і емоційний ресурс. Коли ти спілкуєшся з хлопчиком років 15, і він починає  розповідати про Путіна, а ти розумієш, що ще кілька років і з нього виросте бойовик… Я не зміг працювати, мені не вистачило емоційної стабільності.  

Ще ми заїжджали до хлопців, їм теж потрібна моральна підтримка і творча розрада. До Авдіївки постійно їздили, возили театр «Середовище життя», грали на гітарі… Але це все вимагає фінансування, а просити в людей задовбує.

Мені ця країна болить. Я пішов на війну, бо мені все болить, що тут відбувається. Я люблю цю землю. Міг би звалити звідси і жити спокійно, читати діаспорі різні лекції на тему москальської окупації. Але я не хочу до Канади, я хочу, щоб тут була Канада. Найстрашніше, що з нами роблять, це роз’єднують. Як люди не можуть зрозуміти, що Україну потрібно любити незалежно від президентів?

Повернутися до мирного життя було складно. Я навіть почав вигадувати собі якісь стимули, щоб залишитися і не повертатися, собаку завів… Але востаннє, коли я виїжджав на фронт, у 2017 році,  мені вже не подобалося те, що відбувалося.

Мене війна не надто змінила. Швидше, моє ставлення до побратимів змінилося. Як то кажуть, війна розкриває усе: якщо людина була підлою, вона стає мегапідлою. Це все стає трохи яскравішим. Війна нікого не зробить ні кращим, ні гіршим, ти такий, який є, але все стає яскравішим.

Якщо чекати змін, то це надовго

Після війни я зрозумів, чим хочу займатися. Мені хотілося саме свою справу, бо я зовсім не офісний працівник. А ще я люблю жити і посидіти в гарній компанії, випити 50 грамів – це приємно. Досить тривалий час я прожив на Закарпатті, а цей регіон славиться своїми самогонами. Там у мене є знайомий, який виготовляє чудовий самогон, я часто замовляв собі. І вирішив, що міг би робити не гірше. Замовив у нього апарат. Правда, він довго в мене простояв, і лише зараз я задіяв його.

У мене серйозні зв’язки з Бессарабією, я вважаю недооціненим цей регіон України. Там росте чудовий виноград, з якого роблять прекрасні вина. Ми дуже багата країна, але не вміємо цінувати те, що маємо. Я вирішив робити свої дистиляти саме з цього вина. Той продукт, який ми називаємо грапою, варто називати «білим бренді». Під час створення такого напою ми не використовуємо промислових апаратів. У ці напої вкладається людська душа. Окрім грапи, ми ще виготовляємо хріновуху та калганівку.

Коли запитують, як у мені поєднується божа людина і виготовлення самогону, я ставлю питання у відповідь: «Чи є у цьому світі щось таке, що могло б існувати без волі Божої?». А якщо не вірити в Бога, то пофіг, яка ти людина.  У Псалтирі є багато посилань на вино, що воно веселить серце людини, дає відпочинок тілу. Після важкого дня класно ж випити келих вина. За священними переказами, людина винесла з раю виноград, пшеницю, смокви (інжир) і маслини. З винограду взагалі багато всього можна отримати – і їжу, і сік, і вино, і самогон. Мій.

Мені особисто Господь дає свободу вибору. Вільний вибір, починаючи ще з Адама, – це найдорожчий дар. А вигнав Господь Адама з раю не за вибір, а за відсутність покаяння. Вислів «раб божий» існує тільки в МП. Я відчуваю себе не рабом, а дитиною Бога. В мене є вибір, і я ні в чому не обмежений. Але ми часто плутаємо свободу і вседозволеність. Свобода – це те, що можеш вибрати ти, не заважаючи свободі інших. Держава – це те надбання, яке ми отримали від Бога, і яке ми повинні захищати. Коли говорять, що віруюча людина не може воювати, варто пам’ятати, що Бог дає свободу захисту своєї землі. Богу потрібне добровільне служіння, не під примусом. Там, де є примус, це все не від Бога. МП є сатанинською, там усе побудовано на обмеженні волі людини. Ми сприймаємо любов Бога неправильно, і його милості часто тлумачимо як покарання, а Господь ставить людину в найкращі умови для спасіння душі. Господь нікого не карає.

І завжди варто пам’ятати: країну формує громадянське суспільство. Без вільних людей буде тоталітаризм. Що ж до відповіді на запитання: «Скільки ще чекати на зміни?», то вона одна: «Якщо чекати, то довго»…

Всі фото з особистого архіву Олексія Цимбалюка


Переглядів: 103

Останні новини