«Політ над джунглями заворожує та гіпнотизує»: записки українського миротворця в Конго (ФОТО)

«Політ над джунглями заворожує та гіпнотизує»: записки українського миротворця в Конго (ФОТО)


Сьогодні, 29 травня, у світі відзначають Міжнародний день миротворців ООН. З 2003 року до святкування офіційно приєдналася і Україна (а від 2013-го щорічно 15 липня ми також святкуємо День українських миротворців).

Українські військовослужбовці беруть участь у миротворчих місіях ООН, НАТО та інших міжнародних організацій з 1992 року. За даними Міністерства оборони, впродовж цих років в операціях з підтримання миру і безпеки у світі були задіяні орієнтовно 45 тисяч українських військових, 55 з них, на жаль, загинули.

У Міжнародний день миротворців ООН «Повернись живим» публікує тексти одного з українських воїнів – Василя Мулика – який просто зараз виконує завдання у складі миротворчої місії в Конго.

Василь Мулик – військовий льотчик, майор, командир гелікоптера Мі-8. А ще – Народний Герой України. Він вирушив до зони АТО у березні 2014 року – виконував бойові завдання у Слов’янську, Амвросіївці, Старобешевому, на Савур-Могилі. У серпні 2014-го, після боїв за Іловайськ, Василь разом з екіпажем летів за пораненими. Саме тоді терористи почали працювали по їхньому гелікоптеру з ПТРК. Дивом командиру вдалося увести борт від ракети.

«31 серпня 2014 року. Вони знали, паскуди. Вони точно знали, що я піду саме там, що у мене тільки два варіанти, як саме обійти Волноваху, щоб вийти на точку забору поранених. І, впевнений, вони передбачили обидва… Вони чекали — завчасно виставили пости. Чекали на «борт», що обов’язково буде йти за пораненими, на відомий їм майданчик. І десь там серед соняхів і кукурудзи, біля того закинутого сільськогосподарського аеродромчика, напевне, сидів терорист з ПЗРК чи кулеметом», – розповідав «Повернись живим» Василь Мулик.

Зараз майор перебуває в Конго. Вкотре. Адже вперше до миротворчої місії він потрапив у 2007 році – тоді відправився до Африки. І вже у другу ротацію став командиром екіпажу.

На своїй сторінці Facebook Василь Мулик пише історії про те, як це – бути миротворцем. З дозволу військового ми публікуємо деякі з них.

Василь Мулик. Фото з Facebook

«Ще один день»

«…кожен день тут – абсолютно такий самий, як попередній, і такий самий, яким буде день наступний. Зрідка відмінності, звичайно, трапляються – проте, в загальному, це картини не змінює.

Підйом – без команди, о шостій. Кава. Душ. Сніданок. Польоти або чергування. Обід. Польоти або чергування. Вечеря. Зателефонувати додому – сказати, що все добре і новин немає. Душ. Відбій. Іноді – порядок змінюється – та це не суттєво…

День за днем. Тиждень за тижнем. Місяць за місяцем. Ми тут часто забуваємо про те, який саме сьогодні день тижня – через монотонну і звичну однаковість цих днів. Здається, що – от вчора точно був понеділок. Ну, вєрняк – вчора був понеділок. Але сьогодні – чомусь четвер. І треба докласти деяких зусиль – не надмірних, щоправда – щоб згадати, де поділося ще два дні твого життя і що саме ти в ці дні робив…

І ще дивне таке відчуття – дні здаються тобі тягучими, як розігріта на сонці жувальна гумка, застиглими у солодкій патоці часу і спеки, нескінченними… але насправді – і ти сам з сумним подивом це помічаєш – ці дні, ці ночі – вони на шаленій, невблаганній швидкості проносяться повз тебе стробоскопічними спалахами, жовтими вікнами нічного експресу, що зливаються в одну тьмяну смугу напів-світла… Ще один день».

Фото: Василь Мулик / Facebook

«…політ над джунглями – особливо на гранично-малій висоті, коли соковитий оксамит зелені біжить тобі назустріч всього лиш десятком метрів нижче – заворожує та гіпнотизує. Магнетична, чужа та незнана краса. Безкрає море переплетених одна з одною крон дерев – і ти – всередині дивного і чужорідного тут механізму – мчиш над цим морем, розганяючи зграйки невідомих яскравих пташок, сполоханих грізним виттям білого сталевого чудовиська – вони розлітаються з-під тебе панічними живими бризками. Залиті сонячним світлом зелені хвилі джунглів – від горизонту – до горизонту.

Хащі раптом обриваються кудись вниз, несподівано перерізані річкою – вона схожа на руду змію, що вигадливо звивається серед смарагдової зелені. Кілька секунд – і стрімкий потік кольору червоної глини лишається позаду, а під тобою – знову летять нескінченні розлогі крони дерев, що налізають одна на одну шорсткими лусками, виборюючи у сусідів місце під сонцем.

Де-не-де з рясної «зеленки» стирчать гострі зазубрені ікла – це сухі стовбури тих дерев, що колись змогли «взяти першість» у вічних перегонах з сусідніми братами-суперниками, змогли вирости – вище, ближче до життєдайного сонця, але – були вбиті – спалені громовицями – вогняними списами шалених тропічних гроз. І тепер ці стовбури протинають зелену рівнину крон, ніби голки – вибілені дощами, висушені гарячими променями світила – мертві, гострі, обламані кістки колись могутніх та незламних лісових левіафанів, що, набравшись сил та сміливості, вирішили нахабно випростатись над безликою більшістю. Закони фізики не знають виключень – вони однакові для всіх – блискавка обирає найвищу точку. Те саме стосується і законів життя – перший, найсильніший удар завжди приймають на себе кращі, сміливіші, сильніші – решта ж – з мовчазною заздрісною згодою та прихованою радістю бидла споглядає за цим, мстиво приговорюючи щось на зразок «А не треба було висовуватись…».

Ми, до речі, остерігаємося цих «штурпаків» – красоти-красотами, краєвиди-краєвидами – а пильності втрачати не варто. Тому – звично, рефлекторно «скануємо» очима безкрає море зелені, щоб не «вліпитись», часом, у білий деревний кістяк – тонкий та не надто, треба зауважити, помітний. Бо – якщо на швидкості в двісті кілометрів за годину «в’їхати» в такий от стовп – то, з ймовірністю у сто відсотків, не доведеться переводити купу паперу на пояснювальні записки про те, як ти, дебіла кусок, примудрився на рівному місці роз**ошити в хлам справний вертоліт – разом з собою, екіпажем та пасажирами…».

«…практично кожен аеродром тут – за дуже рідкісним винятком – має своє власне «кладовище» літаків. Звичайно, ці «кладовища» мало чим нагадують американське «Девіс Монтан», де знайшли свій останній притулок понад п’ять тисяч літальних апаратів і де янкі – з абсурдно-недосяжним перфекціонізмом та педантичністю військових – розставили їх рівнесенькими рядами. Тут, у Африці, все інакше…

Мені сумно дивитися на все це. Все моє життя – скільки себе пам’ятаю – було пов’язане з авіацією. Батько-вертолітник – з ним я проводив на аеродромі дні. Потім – і сам пішов по цій дорозі. І тепер, коли я бачу «кладовище» мертвих небесних машин… навіть не машин – для мене – живих істот… Мені сумно – так, що цей сум відзивається майже фізичним болем – уколами такими тупих голок десь всередині. Ці створіння не для того народжені були, щоб тепер безглуздо догнивати на зазеленілих якоюсь рослинною поганню закинутих стоянках, не для того, щоб покриватися чорно-коричневою патиною слизької плісняви. Вони – мешканці п’ятого океану – заслуговують на більше. Але їх доля – розсипатися іржавим шлаком та металевим брухтом, бути розтягнутими на шмаття місцевими рагулями та, врешті, зникнути, лишивши місце своїм наступникам, що обов’язково тут з’являться – слідуючи африканській безглуздій традиції…».

Фото: Василь Мулик / Facebook

«…ранкові сутінки – такі самі короткі, як і вечірні – певно, «лінія термінатора» тут «тонка», чи лінійна швидкість обертання планети – тут, на екваторі – вища ніж у інших широтах, чи ще якась астродинамічна «залєпуха», недоступна для розуміння простими пілотами вертольотів… Словом, день приходить так само стрімко, як і ніч. Спочатку – сіріє небо на сході, далі – вимальовуються чіткі фіолетово-чорні обриси «зубів» гори Стенлі, а небосхил – починає відсвічувати оранжево-рожевими фарбами нового світанку. А потім – встає сонце, дуже швидко проганяючи вогку світанкову прохолоду. Ніч закінчується – щоб знову вийти на полювання увечері. Нескінченний, споконвічний «стробоскоп» світла і темряви. Починається черговий спекотний день».

Головне фото: Василь Мулик / Facebook


Переглядів: 80

Останні новини