Повернутися з війни на коні. Як верхова їзда допомагає ветеранам

Повернутися з війни на коні. Як верхова їзда допомагає ветеранам


Усе почалося 13 січня з круглого столу у «Veterano Hub» «Верхи в майбутнє», присвяченого питанням ветеранського та адаптивного спорту, а також терапевтичної верхової їзди. З доповідями виступили іпотерапевтка Олександра Хандогіна зі Львова; учасник бойових дій Василь Ірха; тренерка з кінного спорту Діана Буланова; суддя міжнародної категорії з дистанційних кінних пробігів Катерина Щербина. Під час заходу йшлося про терапевтичну верхову їзду, вимоги до інструкторів, місць проведення занять із такої їзди, індивідуального підбору коня. Порушувалися також питання критеріїв підготовки учасників бойових дій як інструкторів із терапевтичної верхової їзди, переваг інструкторів-ветеранів у фізичній та психологічній реабілітації, адаптивного кінного спорту тощо. Саме ця зустріч стала поворотною для ветерана Олега на псевдо Kipriani і позивним Kobzzar.

«Загалом прийшов до коней випадково – хоча всі випадковості невипадкові, – розповідає ветеран. – Я у захваті від проекту «Veteran Hub», і оскільки зараз маю вдосталь вільного часу, намагаюся тут відвідувати заходи, які проводяться. Один із них – круглий стіл із іпотерапії, ветеранської та адаптивної верхової їзди. Я дізнався, що ветеран Василь Ірха зі Львова створив (не один, звісно, але він очолює) Федерацію ветеранського адаптивного кінного спорту в Україні».

Олег пішов на фронт просто з військкомату, де в його обов’язки входило «нагороджувати» «путівками» на війну тих, хто туди не дуже прагнув. Його посада гарантувала «бронь» від мобілізації, проте він зібрався іти служити з самого початку війни.

«З огляду на те, що я адвентист сьомого дня, мені хотілося по можливості не стріляти в людей, але приносити користь, – говорить він. – Я думав, що міг би бути санітаром. Ішла саме четверта хвиля. Прийшов до військкомату, кажу, я хочу служити в медслужбі. Вони погортали мою особову справу, сказали: «Йолки-палки. Ти ж можеш бути кухарем!». Кухарів на той час бракувало. А я взагалі люблю готувати і вмію. Кажу: «Так, супер, ще краще!». І поїхав я у Старичі в «учебку», пройшов підготовку. Потім вибирав бригади. Мені було важливо, аби я був саме кухарем, а гарантувати це мені не поспішали. А це приїхав начпрод 16-ї МПБ, Полтавський батальйон (зараз це 58 бригада). У них саме бракувало людей на кухні, вони просто зашивалися і світу білого не бачили. Каже мені: «Знайди мені ще двох. Нормальних». Я знайшов іще двох нормальних – Вітю з Ужгорода та Івана з Одеської області».

Усього чоловік прослужив 13 місяців. У його спогадах – Новоайдарівський район, Бахмут (Артемівськ), Зайцеве, Курдюмівка, Авдіївка з її «промкою»…

«Навесні 2016 року демобілізувався, поїхав додому, відпочив трохи. Були в мене плани  започаткувати власну справу, але не склалося. 30 серпня я підписав піврічний контракт до 80-ї бригади. Я ніколи не шкодував, що пішов за мобілізацією. Там був драйв, було і важко, і весело – по-різному. Але колектив був класний, і офіцери всі практично мобілізовані нормальні – зараз підтримуємо зв’язки. Загалом мені подобалося те, чим я займався, я відчував, що приношу користь – так, як і хотів. Потім я повернувся. І от зараз шукаю себе…».

Тракай бігає по колу на корді під наглядом господині й інструкторки. Інструкторка – Катерина Щербина, суддя міжнародної категорії 4* з дистанційних кінних пробігів (Endurance), тренерка. Вона має право викладати і навчати міжнародних суддів – фахівців такого рівня у світі всього 16. Кінь переходить із кроку на рись, за командою міняє напрямок бігу, а найохочіше спиняється і підходить до господині. Після такого «розігріву» в сідло сідає Олег.

Катерина навчає не так, як звикли їздити більшість любителів, що зрідка дозволяють собі проїхатися верхи у парку. Тут доводиться їздити без стремен (їх перекидують через холку коня) і без рук. Це вкрай незвично і, на перший погляд, страшно. Але інструкторка пояснює: кінь у жодному разі не зацікавлений у тому, щоб вершник упав. Важливо триматися в сідлі так само прямо, як і під час ходьби. Розслабитися. Відчувати коня і не давати йому зійти з маршруту. Сидячи в сідлі, Олег на ходу робить прості вправи: руки в сторони, розвертає корпус вліво-вправо, опускається на шию коня…

Олега готують до участі у міжнародних змаганнях з ендурансу (від англ. endurance – стійкість, витривалість) – дистанційних пробігів, що є окремою дисципліною у межах Міжнародної федерації з 1988 року. Катерина розповідає, що виникли забіги в 50-х роках у США, і першим змаганням був «Поні-експрес» – маршрут проходження швидкої пошти через скелясті гори, це історичний маршрут, яким їздили любителі такого виду розваг. На сьогодні це набуло поширення по всьому світі, адже ця дисципліна не потребує таких рівнів підготовки, як дрессаж або конкур, коли треба займатися змалку, вміти робити складні елементи.

«У пробігах цього всього не треба, – говорить тренерка. – Якщо ти навчився їздити «крок, рись, галоп» і у тебе голова є на плечах, то вперед!.. І виникла така ідея: ми можемо в стислі терміни підготувати ветерана. Олегові зараз треба успішно пройти п’ять змагань, різних дистанцій, з різними швидкісними обмеженнями. У нас досить складна задача».

«Кінцева» дистанція проекту – дистанція на Міжнародних змаганнях, 80 км. Змагання цьогоріч відбудуться в жовтні, в Україні, під Києвом. Після кожного етапу пробігу вершник має пройти ветконтроль – коня оглядають, вимірюють пульс, аби переконатися, що тварина може і далі тримати такий темп без шкоди для здоров’я. Прикметно, що кінь має бути кваліфікованим для участі у змаганнях. На те, щоб довести його право на участь у міжнародних змаганнях, іде 12 місяців. У Катерини Щербини троє коней, проте лише одна кобила – Ундина – має кваліфікацію. Подібним чином ветеранів готують до пробігу у Львові та Полтаві.

«Якщо у нас вийде, це буде дуже потужний рекламний хід, мовляв, дивіться, що ми можемо! – говорить Катерина. – Ми взяли людину «нульову», довели її до міжнародних змагань! Навіть якщо ми доведемо людину до дистанції 80 км, це вже буде дуже круто!.. Спробуємо».

Інструкторка додає, що, якщо знайдеться база, яка надасть для такої справи кваліфікованих коней, то можна буде сподіватися на участь у міжнародних змаганнях кількох ветеранів.

Важливо, аби кінь проявляв достатньо терпимості до новачків. Тракай на це здатен, він несе вершника легко й обережно. «Коли ми говоримо про коня для новачків, то це немолодий кінь з великим досвідом, який терпить вершників,  які не можуть як слід пояснити, що треба робити, – коментує Щербина. – Кінь, який прощає. От у мене Ундина старша, аніж Тракай, але я на Ундину не посаджу «чайника», тому що вона прощати цього не буде. Вона рвоне з місця і «випадково» загубить людину. Вони дивовижно вміють зникати з-під вершника. Раз – була конячка, опа – нема конячки… От навіть для того, аби кінь гуманно «розставався» з вершником, його треба до цього привчити».

Олег зізнається, що в захваті від спілкування і взаємодії з конем, хоча в дитинстві мав прикрий досвід – добряче отримав копитом у груди. «Робота людини з конем побудована на взаємодії, – говорить він. – Найкращий спосіб налагодити цю взаємодію – не каральними засобами, не залякати коня, фізичним впливом домагатися, аби він виконував наші бажання, а так, аби він розумів, що з людиною добре, що людина про нього дбає, годує і «няшить», щоб йому було комфортно. Щоб наші бажання не суперечили його базовим життєвим потребам. І це можливо!».

Однак Катерина Щербина дивиться на проблеми конярства й адаптації ветеранів ширше. Це більше, аніж участь у змаганнях.

«Україна в цьому сенсі – унікальна країна! – переконана вона. – У нас ідеальні умови саме для конярства». Вона посилається на міркування приятеля-історика. Доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту археології НАН Олександр Симоненко, який кілька років викладав у Нью-Йоркському університеті, розповідає, що конярство в Україні зумовлено історично, адже узбережжя Дніпра здавна були осередком кочовиків – скіфів, сарматів, аланів тощо.

«Тому конярство тут – це сам Бог велів, і умов у нас дуже багато, – продовжує Щербина. – У нас дуже багато варіантів, шалена кормова база. У нас зараз дуже дорогі корма лише з тієї причини, що багато кормів іде на експорт. Є люди, зацікавлені в розвитку конярства, і я, як людина, що займається спортом, бачу дуже круту перспективу не в спортивному використанні коней, а саме на рівні хобі. Кінний туризм, просто спілкування з кіньми. Етап від народження конячки і її заїздки та початкової виїздки цілком може укластися в програми реабілітації людей, які її потребують. Тому що дуже багато в цей період іде роботи «з землі», навіть не обов’язково їздити верхи. Кінь має бути безпечним, він має довіряти людині, йому має бути з людиною комфортно, його треба до цього привчати, йому це треба пояснювати…».

Вона переконана, що все взаємопов’язано: конярство і сільське господарство в цілому могло б суттєво полегшити проблему з працевлаштуванням, із якою стикаються ті, хто повернувся з війни.

«Щодо конярства насамперед слід говорити про заготовку кормів, – розмірковує Катерина. – Трава може сама вирости, але в стодолу вона сама не прийде. Її треба скосити, висушити, затюкувати… І це тільки сіно! А ще є зерно, спеціальні корма: якщо у нас коні спеціальні, то їм треба спеціальне харчування, бо не погодуєш – не поїдеш. Усе просто! Копнемо глибше: той самий раціон мають кози і  кролики – чого б не займатися розведенням кіз і якоюсь сироварнею?.. Чого б не займатися розведенням кролів і заготівлею м’яса? Сільське господарство – один із небагатьох найперспективніших напрямків розвитку економіки нашої держави, бо в нас аграрна країна. І якщо цей сектор розвиватиметься, то чому б йому не працевлаштувати хлопців, які мають у цьому потребу?!».

Окрім пошуків нового сенсу, заявки українських ветеранів на міжнародних змаганнях, можливості працевлаштування, не слід забувати також про суто терапевтичний момент спілкування з кіньми.

«Згідно з дослідженням американських фахівців, іпотерапія ефективна у понад 90% випадків ДЦП, аутизму, синдрому Дауна та ще низки порушень і близько 70% ПТСР, – розповідає Олег. – У США це дуже розвинуто, адже після В’єтнаму вони отримали величезну армію ветеранів, які не знали, як далі себе поводити, як жити. Тож, іпотерапія стала у пригоді. У них вона використовується навіть у роботі з засудженими».

Після тренування Катерина дозволяє пригостити коня смаколиками. Тракай обережно бере губами з долоні печиво і задоволено хрумкає. Намагається залізти мордою у наплічник – чи не завалялося там ще чогось смачненького?

Хочеться вірити, що в жовтні на Міжнародних змаганнях світ побачить, на що здатні українські ветерани-вершники. Хоча справа, ясна річ, не в змаганнях. Спілкування з конем – це щось значно більше, глибше, сильніше. Щось, що іде з давнини, з часів, коли українськими степами гасали горді сармати і скіфи.

Фото: Олена Максименко / Фонд «Повернись живим»

 


Переглядів: 127

Останні новини