Псих з промки. Історія одного бійця з передової

Псих з промки. Історія одного бійця з передової


“Мама дала мені любов, а все інше – дала вулиця”, – каже командир взводу 92-ї ОМБр на позивний Псих. Він родом з Луганщини, але, попри розповсюджені стереотипи, спілкується українською, точніше, говорить на діалекті, який віддалено нагадує говір десь із сіл Вінницької області. “Та й що тут дивного, тю, – посміхається боєць, – майже вся Луганщина україномовна, то зараз вже повигадували байки про “ущімлєнія”, а так-то всі одне одного прекрасно розуміли”.

На війні Псих майже від початку. До ЗСУ воював у складі “Правого сектору” та батальйону ОУН. Каже, що остаточне рішення піти на війну прийшло після бійки в Рубіжному.

“Ми приїхали із товаришем у місто, щоб продовжити навчання у технікумі. Був якраз той момент тривалістю в кілька тижнів, коли в Рубіжному були бойовики. Подали документи, пішли в кафе, відпочивали. Ну, й не стрималися – кричали: “Слава Україні!” – розповідає армієць.

Далі було незаконне затримання, наручники, побиття, допит. Для дачі показань проти хлопців покликали їх викладачів з технікуму. “Вони, – наголошує Псих, – виявилися проросійськими. Шалено пощастило, що нас тоді не вбили. Вже за 1,5 місяці після цього інциденту я був у Києві – записався добровольцем до “Правого сектору”. Широкине, Піски, Мар’їнка, Гнутове, Чармалик, Кирилівка, Комінтерне – географія місць, де Псих тримав оборону, вражає.

Хлопець майже завжди посміхається, запевняє, що на війні зовсім нестрашно тільки мертвим та “на всю голову відбитим” і пояснює, за що отримав свій позивний. “Це все, – каже, – через характер, через стан душі. Я досить різкий, а ще вчився переборювати страх: поки всі ховалися від обстрілу, я, навпаки, висовував голову. Просто треба було себе переломити конкретно у цьому моменті. Тепер вже вмію контролювати емоції”.

Перше “бл*, як страшно” в голові Психа промайнуло у Широкиному в 15-му. Тоді разом із побратимами з “Правого сектору” та батальйоном “Донбас” хлопець утримував вулицю розбитого війною містечка, почався серйозний артобстріл. “І я, – продовжує військовий, – хвилин 20 тупо обіймав автомат під стінкою”. Далі були важко поранені побратими, бої, зустрічі з ворожими ДРГ і з десяток історій, які могли б стати сценами гостросюжетного фільму.

Командир Психа каже, що армії не вистачає таких же надійних та вмотивованих бійців. А поки армієць разом із побратимами утримує легендарну Авдіївську промзону, вдома, у мирній частині Луганщини, на нього чекають мама, дружина та донечка, якій не має й року.

Автор – Ольга Омельянчук 


Переглядів: 21

Останні новини