П’ять років без війни. Як живе звільнений Слов’янськ (Фото)

П’ять років без війни. Як живе звільнений Слов’янськ (Фото)


Звільнення Слов’янська та Краматорська було першою великою перемогою України у цій війні, першою великою надією на те, що сили терористів незабаром будуть повністю знищені, і першим сумним усвідомленням: ця антитерористична операція надовго.

5 липня 2014-го. Залізничний вокзал Донецька. Зали очікування незвично переповнені: пенсіонери, діти, жінки – цілі сім’ї. Про те, що їх очікує невесела подорож, можна зрозуміти по великим картатим сумкам – із таким похмурим багажем не їздять у відпустку. І незвична для вокзалу тиша. Всі чекають своїх потягів і мовчать.

Як щось чужорідне по вокзалу ходять люди в камуфляжі з шевронами «Юго-восток». На них намагаються не дивитися, хоча вони нахабно розглядають кожного з ніг до голови. Чому вони почуваються так вальяжно? Адже шість годин тому у ранкових ефірах усіх телеканалів прозвучала головна новина цього дня, а може, й літа 2014-го: «Слов’янськ і Краматорськ звільнені, терористи декількома колонами залишають міста і рухаються в бік Донецька». Вони відчували себе господарями в цих містах довгих 84 дня. «Може, і в Донецьку терористи ненадовго?». Хто знає, у скількох людей на вокзалі Донецька 5 липня 2014-го блукала ця наївна думка.

Все почалося 12 квітня, коли озброєні терористи захопили в Слов’янську міський відділ міліції. Далі по ланцюжку під їхню тимчасову владу перейшли будівлі міськради і СБУ. У Краматорську ситуація розвивалася дзеркально: захоплені адмінбудівлі, барикади і блокпости в місті, люди в балаклавах і з автоматами. А потім перестрілки переростуть в обстріли, полонені стануть закатованими убитими, і війна розтягнеться на роки.

1 липня в результаті обстрілу терористів впаде телевежа на горі Карачун, 2-го українська армія візьме під контроль Райгородок, 3-го і 4-го розіб’є опорні пункти і склади боєприпасів бойовиків в Миколаївці та Семенівці і впритул підійде до околиць Слов’янська. А вже проти ночі 5 липня терористи на чолі з Гіркіним-Стрєлковим будуть поспішно бігти у бік Донецька. У звільнене місто потягнеться вервечка волонтерів і політиків, люди будуть стояти у чергах за хлібом і водою, а вулиці розфарбують в синьо-жовті кольори.

Пастор. Ворог терористів

«З кожним днем ​​ставало складніше: з’являлися нові блокпости, було заблоковано залізничне сполучення, перебої з постачанням продуктів, «Нони» (120-мм самохідні артилерійсько-мінометні установки – прим.авт) їздили містом, у полон потрапили наші СБУшники і представники ОБСЄ, та все місто, по суті, виявилося у пастці. Ми думали про те, як ми можемо допомогти людям. Нам вдалося купити тисячу буханців хліба, ми зібрали близько 60 людей, і всі разом хотіли порізати його і підсушити, відкрити пару пунктів гарячого харчування. І у цей момент я дивлюся у вікно і бачу, як під’їжджають дві машини, снайпери займають позиції, бойовики перескакують через паркан. Це було перше захоплення нашої церкви. Людей поклали обличчям у підлогу і стали проводити обшук, шукали у нас зброю, «Правий сектор», літературу», – розповідає пастор Петро Дудник.

Він показує рукою на вікно, з якого видно будинки приватного сектора Слов’янська. У просторому світлому кабінеті Петра – колекція осколків і снарядів, зібрана ним під час війни, тут же дитячі малюнки та фотографії з різних міст Донбасу, де його церква допомагала місцевим жителям.

Для нього війна почалася 12 квітня, коли озброєні люди захопили міський відділ міліції. Пастор з дружиною тоді були в Києві і саме збиралися повертатися додому. Там вони купили синьо-жовтий прапор, але так і не наважилися привезти його в місто, захоплене людьми з триколорами. Дружину і дітей Петро практично відразу відправив до своїх батьків, а сам залишився в місті. Так почалося життя в окупованому Слов’янську.

«Потім було друге захоплення церкви, після якого нас з неї вигнали. Пам’ятаю, один бойовик в балаклаві веде мене по коридору і каже: «Пастор, а я тут ходив до недільної школи». А я питаю: «А чому ж я тебе вчив, що ти ведеш священика під дулом автомата?». Хто була ця людина я так і не дізнався. Тоді до церкви прийшли кілька росіян, решта були місцеві. Один з них такий цікавий тип, Рись. Він працював електриком, і за тиждень до всіх подій зник. А, коли з’явився, то був уже активним бойовиком. Потім я його побачив у ролику на YouTube: він був поранений, і в Росії просив грошей на лікування. У підсумку його вбили».

Під час окупації Слов’янська священики стали особливою мішенню для бойовиків. Так, понівечені тортурами тіла чотирьох членів пятидесятнической церкви – Рувима і Альберта Павенків, Володимира Величка, Віктора Брадарского – знайшли в одній могилі разом із ще десятьма тілами вже після звільнення Слов’янська. Терористи звинуватили їх у підтримці української армії.

«Ідеологічно ми для них були ворогами, – каже Петро Дудник. – Логіка така: протестанти, отже, американці, і, відповідно, – вороги. Так мене і після всіх цих подій кілька разів намагалися витягнути в РФ під приводом приїхати на ефір, дати інтерв’ю. Розповім про одного хлопчину, Ваню. Він виріс в інтернаті, і, коли закінчив 8 клас, потрапив у Слов’янськ. Над ним взяли опіку батьки нашого єпископа. Це був 1997-1998 рік. Ваня у них жив, ходив до нашої церкви, ми її в той час тільки будували і він теж допомагав. Потім він пішов від батьків, потрапив до в’язниці. 2014 рік, і Ваня з’являється з Гіркіним в одній компанії. Він займав якусь посаду, і на нарадах бойовиків виступав у якості рефері. Ті хотіли нашу церкву або підірвати, або розбити, а він говорив: «Не потрібно, давайте самі займемо будівлю». Так і сталося. Спочатку просто ночами вони виставляли снайперів, а потім прийшло чоловік 15 російського спецназу – один з них Кеп, начальник Вані – і вигнали нас із церкви. З ними тут жили ще близько 40 донських козаків і угруповання з місцевої босоти до 100 чоловік. На території церкви стояли «Нони», звідси ж стріляли».

Той час пастор описує як період масового страху, який постійно підживлювали терористи. Місцеві жителі стали розуміти, що залишатися в місті небезпечно. Тоді ж Петро Дудник вивіз зі Слов’янська перших людей – своїх знайомих. І написав про це допис на Facebook. У коментарях відразу ж почали писати «Допоможіть і нам», «Вивезіть нас». Так представники церкви почали займатися евакуацією: старих, жінок з дітьми привозили до Харкова і передавали в руки місцевих волонтерів, тим, хто знав, куди їхати і міг собі дозволити це матеріально – в Ізюм, хто був зовсім без грошей, тих вивозили в Святогірськ, а звідти – в інші області.

«Може, для вас це прозвучить надприродно, але потім мені прийшов посил від бога. Я стою біля церкви і чую: «Не заїжджайте бусами у місто». А у нас їх було чотири, щоб евакуювати людей. І я зателефонував хлопцям, сказав не заїжджати в Слов’янськ. Наступного ранку на подвір’я залітає джип з бойовиками. «Де ваші буси? Нам потрібно поранених вивозити». А їм відповідають: немає їх. Ми і так втратили за цей час п’ять своїх машин. І п’ятеро людей у нас побували в полоні… Але ми продовжували вивозити людей. За весь час зі Слов’янська ми евакуювали мінімум чотири тисячі чоловік, а в цілому по області – близько 12 тисяч».

На початку червня Петро зрозумів, що залишатися в місті йому більше не можна. Попросив сусіда, щоб той зайшов до хати, зібрав документи і ноутбук та склав у машину. З цими речами пастор і покинув Слов’янськ до його звільнення.

«О п’ятій годині ранку 5 липня мене розбудив черговий, який залишався в церкві, і каже: «Пастор, в церкві вже нікого немає. Я ходжу, все закриваю і збираю у дворі зброю, щоб місцеві не розтягнули». Потім він поїхав по блокпостах – теж нікого. Каже: «Бачу куртку, чай недопитий, а людей немає». Бойовики просто втекли з міста. Тоді я і повернувся до Слов’янська. Людей голодували, не було води, і ми все це збирали і розвозили по домівках».

Петро Дудник і зараз залишається волонтером і разом із колегами продовжує допомагати людям, які живуть біля війни. Він каже: у порівнянні з 2014 роком градус «проросійськості» у Слов’янську впав, а розмов про «наші прийдуть» не чути зовсім.

Будинок, де згадують

Серпень 2014 го. П’ятиповерхівка на вулиці Бульварній, 4 – найвідоміший будинок у Слов’янську. У ньому сім під’їздів, а одного з них просто немає. Коли туди потрапив снаряд, у квартирах майже нікого не було. Крім однієї жінки, якій вдалося вціліти. На лаві через під’їзд сидять літні жінки.

– Нічого, наші скоро прийдуть.

– Так, наші уже прийшли. Українська армія в місті давно.

– Наші. Скоро прийдуть.

Будинок на Бульварній у 2014 і 2019 році

За сотню метрів – школа. Ціла, хоча й без єдиного скла і з посіченими рожевими зовсім недавно відремонтованими стінами. У ній ці жінки пересиджували обстріли.

Школа Слов’янська. Серпень, 2014 рік

Липень 2019-го. Про те, що пережив мікрорайон Артема п’ять років тому, можна зрозуміти хіба що придивившись до стін п’ятиповерхівки. Новий світлий другий під’їзд контрастує з цегляними стінами інших. Сюди повернулися всі жителі. З новеньких тільки переселенці з Горлівки – бабуся з онуком, які поховали доньку і маму і переїхали на підконтрольну Україні територію.

Біля одного з під’їздів – сімейна пара, їм за 60. Ніна Іванівна дивиться то на всі боки, то як Геннадій Петрович ремонтує велосипед. На майданчику між їхньою домівкою та школою дуріють діти.

«Ми часто згадуємо, – каже Ніна Іванівна. – У нас же в будинку не було жодного одного вікна. Стріляли весь ранок і усю ніч, а в останній тиждень перед тим, як пішли «днрівці» – і весь день. Ми весь цей час пересиджували у підвалі школи. Нас було небагато, чоловік 50 ».

«Спали хто де, – додає Геннадій Петрович. – Хто на столі примоститься, хто на підлозі. Ох, і трусило тут!».

«У місті людей було дуже мало. Ми з чоловіком на весь під’їзд залишалися одні і навіть закривали його на палицю».

«Добре, хоч мародерів не було».

«Мародери прийшли потім, коли «днрівці» пішли. Люди довго не поверталися, бо води не було ще місяці зо два. Якось один журналіст нас питав: «А як вам живеться при «днрівцях»?». А ми з ними ніколи не перетиналися, вони жили своїм життям. У той день, коли наш будинок розбили, я вдень вийшла погуляти на вулицю. На лавицях теж жінки сиділи. Один молодий чоловік вигулював собаку, підійшов до нас, і каже: «Жінки, йдіть, вгору по вулиці поїхали «Нони», щось зараз буде». Одна з «Нон» заїхала на футбольне поле школи. Почали стріляти, а звідти, мабуть, відповіли. У нас у селищі Артема пошкоджені всі кооперативні будинки. Страшно було, дуже страшно. Із сусідніх будинків люди розповідали, що приїхали якісь хлопці, посиділи біля під’їзду, поїхали – і одразу ж почався обстріл. Це ж коригувальники були, напевно? Про те, що «днрівці» пішли з міста, мені сказав чоловік. У той день він саме поїхав на велосипеді до міста за цукром, магазини у нашому районі не працювали, ринок теж. Повернувся і каже: «Там у центрі на площі стріляють, святкують, що «днрівці» з міста пішли».

Ніна Іванівна розповідає про все: як її чоловік ще довго знаходив навколо будинку осколки, а сусіди збирали бите скло своїх вікон, як відбудовували їхній будинок і всі сусідні, про калюжі крові на ринку, куди прилетів снаряд, що зараз в місті зовсім немає роботи, а людей стало набагато більше, тому що з окупованих територій приїхало багато переселенців. Раптом вона різко повертається до мене і спантеличено запитує: «Невже ви думаєте, що все це може у нас повторитися?».

«Звичайно, ні», – відповідаю.

«Але все-таки у нас йде війна. Хоч у нашому місті й не стріляють, але війна ж іде! Люди страждають, гинуть. Скільки ж ще?».

Геннадій Петрович викликається показати мені зруйновані гаражі на околиці Слов’янська. До них ми йдемо повільно і довго. По дорозі він розповідає про свої знахідки і про те, як виглядало місто після бойових дій – він з цікавості дослідив весь район. А у мене в голові все крутяться слова жінки, яка відчуває чужий біль. Нехай в останній раз вона чула звуки обстрілу п’ять років тому, але десь недалеко від неї, вона знає, – та ж війна.

Жити серед руїн

Слов’янськ та селище Семенівка відокремлює один від одного жвава траса. Тут розташовані придорожні кафе та магазинчики, а навпроти них, через дорогу, встановлено пам’ятник загиблим офіцерам “Альфи”, полковнику ЗСУ і старшому прапорщику НГУ. На камені – свіжі квіти. Бої на цій території були першими в історії російсько-української війни. За офіційними даними, під час бойових дій на околицях Слов’янська і Краматорська Україна втратила 70 захисників. Як нагадування про весну і літо 2014 року, на задньому фоні пам’ятника – зруйновані будинки і будівлі психіатричної лікарні.

У Семенівці ще можна побачити сліди війни – посічені осколками залізні ворота, тріщини у деяких будинках і свіжий ремонт у більшості з них. Але, щоб уявити, що тут було п’ять років тому, достатньо пройти в ту частину селища, де раніше була психіатрична лікарня.

На вулиці, незважаючи на пізній ранок, тихо і моторошно. Серед розбитих будинків і їх щербатих стін – густа зелень. Якщо зайти всередину і пройти руїни, натикаєшся на відремонтований дитячий корпус клініки. На дверях встановлений домофон, при вході табличка, яка говорить, що будівля відремонтована за підтримки німецького уряду і Червоного Хреста. Зсередини доносяться дитячі голоси. Але на вулиці – ані душі. Мовчить і будівництво по сусідству. Судячи з таблички на залізному паркані, тут йде реконструкція головного корпусу Обласної психіатричної лікарні, розпочата за розпорядженням Кабміну в травні 2018 року. З єдиною людиною на цій території – вочевидь, охоронцем, – поговорити не вдається. Він тікає, як тільки бачить фотоапарат.

Йду вниз вулицею. І з великим подивом знаходжу серед двох зруйнованих будинків відремонтовану двоповерхівку.

– Доброго дня. Вам не лячно тут жити? – звертаюся до жінки у домашньому халаті, яка сидить на лаві, і радію хоч одній людині в цій місцевості.

– А що, у мене вибір є? Або інший дах над головою? – нервово відповідає вона.

Ані ця жінка, ані її чоловік не назвуть своїх імен. Вона коротко розповість про те, як вони пережили обстріли, що «невідомо, хто стріляв: українці чи «ополченці», як горіли будинки по сусідству, про вервечку журналістів з усіх каналів і країн, депутатів і волонтерів, представників різних організацій, які приїжджали подивитися на їхню біду і обіцяли допомогти.

«Ми тут ще довго ходили, збирали осколки і гільзи. А в лікарні що було! І що у результаті? Ремонт зробили так-сяк (і почали тільки восени), опалення нам не провели! Так зиму і проводимо. А нас тут десять родин і двоє маленьких діток. Раніше був магазин, дитячий садок, а зараз – нічого. Ось тільки ці розбомблені і згорілі будинки по сусідству. Людям так і не дали житло. А куди, куди звертатися? Кажуть, у виконкомі якась програма, мовляв, дадуть тимчасові квартири. А навіщо? У них тимчасове вже є. Зате на пляж в Слов’янську витратили 18 мільйонів. І того не вистачило!» – майже кричить жінка.

Вони ненавидять війну, вона принесла їм побутові проблеми завдовжки у п’ять років.

Р.S

Дорогою до міського відділу СБУ (мабуть, найстрашнішого місця, яке можна знайти в Слов’янську) я вдивляюся у білборди і не знаходжу жодного з нагадуванням про те, що невдовзі – п’ятиріччя звільнення міста, п’ять років, як Слов’янськ живе без війни. На їхньому місці – сині плакати зі знайомими обличчями регіоналів, з яких ті заявляють, що їм «потрібна тільки перемога». На стовпах оголошення про концерти «Бумбокса» розташовані по сусідству із папірцями, які пропонують «Поїздки в Крим».

Як нагадування про звірства п’ятирічної давності на стіні старої, побудованої у середині ХІХ століття, будівлі, де розташований відділ СБУ, висить табличка. «У цьому будинку у квітні 2014 року знаходився під вартою терористів та був ними закатований організатор та лідер проукраїнського руху в місті Горлівка, Герой України Володимир Рибак». У підвалах цього будинку Стрєлков-Гіркін і його бойовики катували і вбили десятки своїх жертв. За свободу цих міст віддали життя десятки українських військових. І тут, здається, багато хто не надає значення тому, що п’ять років живе без війни.


Переглядів: 87

Останні новини