Розстріляне літо. По той бік Водяного

Розстріляне літо. По той бік Водяного


ВодянЕ, або ж ВодЯне, що під Маріуполем, у минулому житті було звичайним дачним селищем. Таким, що в дитинстві траплялося майже в кожного з нас на літніх канікулах. Із запахом гарячого пилу, перестиглих фруктів і спокою. Тут не знайдеш пафосних котеджів чи віл як, скажімо, в Пісках або Широкиному. Водяне – із тих селищ, де у кожному подвір’ї є криниця, де вбиральні надворі, а в маленьких будинках панує «ретро-стайл» у вигляді радянських меблів і килимів.

На сьогодні Водяне – одна з найгарячіших точок ООС. Про це майже з гордістю повідомляє прес-секретарка 36-ї окремої бригади морської піхоти Олександра Безсмертна. Тут не минає і доби без обстрілів, а цілих будинків практично не залишилося.

З місцевих мешканців, за словами бійців, лишилося 11 осіб, решта виїхали. Якщо раніше «аборигени» знали напам’ять розклад транспорту на Маріуполь або ж до сусідніх сіл, то тепер їм важливо знати розклад обстрілів. Він доволі стабільний: з шостої вечора до восьмої ранку на вулицю без потреби краще не виходити – усе прострілюється. До вбиральні ходити – без ліхтарика, якщо не хочеш попрацювати «мішенню», – про це вже попереджають військові.

З початком військової агресії з селища зникла вся інфраструктура. Тут немає ані транспорту, ані магазинів, ані лікарні. До найближчого «Сільпо» на околицях Маріуполя – 13 кілометрів. Люди ходять туди пішки, якщо пощастить – їх підвозять військові. Значно ближче до сусіднього Лебединського, де є крамниця, але вона працює за «довільним» графіком, та й вибір товарів суттєво менший.

Військові допомагають «аборигенам» продуктами, медобстеженнями тощо. Ті, хто лишився, не хочуть покидати свої клаптики землі. Адже земля в цьому випадку – це значно більше і сакральніше, аніж просто город або виноградник. І це «більше» переважає дискомфорт і ризик бути вбитим. Кажуть, якщо зараз виїхати, то все остаточно занепаде. Пенсіонер Микола Іванович досі тримає кіз, часом у вояків вимінює молоко на продукти. Люди тримають землю самою лише присутністю, утримують її статус «придатної для життя». Нашої. Живої. І це викликає щем на тлі загальної руїни.

Я ночую на точці, що слугує осередком для зв’язківців, тож картину нічного бою на околицях можу спостерігати за доповідями по рації, «тапіком» та іноді дзвінками на мобільний командирові.

«Ситуація тут звична, – коментує заступник командира взводу з позивним Мауглі. – Це місце, мабуть, із 2015 року щодня звучить у зведеннях новин. Те, що на інших ділянках розцінили б як загострення, для цього місця – буденність…».

За словами Мауглі та його побратимів, режим тиші бойовики зазвичай порушують із мінометів, рідше – з артилерії. «Це ми не рахуємо «стрілкотню», РПГ, «птури», СПГ, бехи…» – додає боєць. Каже, десь тричі за час перебування бригади в зоні бойових дій по позиціях «прилітало» з «Градів».

Нічна «дискотека» починається зі стрілецької зброї. На це можна не зважати, хіба що «до вітру» діставатися доводиться короткими перебіжками (не секрет, що один із найбільших страхів на війні – це страх, що «прилетить» у туалет). Ближче до ранку калібр зростає, характерний свист свідчить про роботу мінометів, і о 5:30 усім наказують спуститися до підвалу. Оскільки такий розпорядок є звичним, у підвалі все облаштовано для «комфортного» кількагодинного чекання. Кавовий автомат, модем із вай-фаєм, телевізор і крісла для любителів такого відпочинку… На стіні висить зображення Христа, поруч – зброя. На ремені для автомату виведено фломастером: «Бог в мені».

«Вихід», розрив – по рації передають «4-5-2» на позиції Н і просять дозволу на вогонь у відповідь. Запит передається далі, і очікуваний дозвіл невдовзі приходить. На звуки вибухів тут не реагують навіть тварини. Адже більшість із них народилися вже під час війни.

Морпіхи були тут і раніше, після виведення бригади на ППД і повернення на фронт, зайшли на ті самі місця, які стали вже рідними. Написи на стінах і наклейки з характерною символікою свідчать про те, що певний час тут стояли бійці-добровольці. «Бійся боятися» – застерігає один із них.

«Місяць тому була спроба проходу ДРГ, і вона виявилася для них невдалою… – згадує Мауглі. Один невдаха повернувся до «своїх» у складі «Вантажу-200». – Від нас його забрали… Свою роботу хлопці виконали на «відмінно». За словами бійців, диверсант був із місцевих.

Кожен сезон багатий на свої загрози і небезпеки. «Фішка» літа – це пожежі. «На те, як горять ворожі позиції, можна дивитися безкінечно!» – глузують хлопці. Біда в тому, що наші позиції палають не менш інтенсивно, суха трава займається з першого пострілу, а гасити зазвичай доводиться власноруч – пожежні бригади не дуже рвуться ризикувати життям на позиціях…

«От це дерево знамените, його всі журналісти фоткають!» – коментує боєць, показуючи обвуглений стовбур. Чорні скелети дерев простягають до неба мертве гілля. Доповнюючи апокаліптичний пейзаж, над згарищем кружляє яструб.

А в найближчій посадці, яку добре видно через поле крізь віконце спостережника, також стоять морпіхи. «Гастролери» належать до 9-го окремого штурмового мотострілкового полку морської піхоти РФ. Щоправда, бійці обурюються, мовляв, ну які ж то морпіхи?.. Так, сама пародія… «Ось, ми – морпіхи! – каже боєць із позивним Юрист. – А то так… Знаєте, от є козаки запорізькі, а є «казакі»… Здавалося б, різниця в одній літері, але ж насправді, яка велика різниця!».

98% війни – це рутина, навіть на такій «веселій» ділянці, як Водяне й околиці. Під час «сієсти», коли стрілянина вщухає, а спека посилюється, бійці не нудьгують. Двоє знайшли десь металеві двері і тягнуть їх, аби укріпити позицію. Троє сідають на «молотигу» і їдуть на покинуту позицію медиків-добровольців – там лишилося трохи фізрозчинів та медикаментів, що стануть у пригоді. Ще двоє на подвір’ї шинкують капусту на борщ. Інші ж набирають ванну води і влаштовують «банний день» для місцевої фауни, винищуючи на собаках і котах цілі колонії бліх за допомогою спеціального шампуню і надзвичайної спритності рук. Медики ходять по позиціях і збирають осколки від мін – пізніше майстер виплавить із них скульптуру, що стане пам’ятником загиблим у цій війні.

Серед морпіхів зустрічаєш учорашніх юристів, кібернетиків, комірників, автослюсарів, підприємців та навіть екс-власницю манікюрного салону. Тих, хто марив військовою кар’єрою, та тих, хто п’ять років тому і гадки не мав, яким боком тримати у руках автомат. Тих, хто готовий ділитися спогадами до вечора, і тих, хто, пройшовши Іловайськ і Дебальцеве, похмуро каже, що не має про що розказувати. Як і на всіх інших позиціях, тут багато курять, сміються і літрами п’ють каву. Іноді перепрошують за лайку. Звичайні люди, що навчилися жити у незвичайних умовах. Точніше, дещо перемістили показник «звичайності».

На подвір’ях Водяного – стиглі сливи, груші і виноград, які здебільшого немає кому збирати. Четверте літо поспіль. Де-не-де лишилися троянди – «рештки колишніх розкошів». Химерний простір, що виник на місці розстріляного літа, видається таким собі уособленням всієї війни. Простір, який не вдається залишити навіть після повернення на «велику землю».

Всі фото автора


Переглядів: 31

Останні новини