Сергій Вікарчук: Мені б іще 2–3 роки, і я б змінив Крим – він зазвучав би в іншому контексті

Сергій Вікарчук: Мені б іще 2–3 роки, і я б змінив Крим – він зазвучав би в іншому контексті


Сергій Вікарчук, колишній військовослужбовець 56-ї ОМБр, усе свідоме життя прожив у Євпаторії і називає себе кримським українцем. Він обожнює Крим, і навіть коли півострів окупували росіяни, сподівався, що зможе працювати там і доносити до людей важливість України. Практично вся робоча діяльність Сергія була пов’язана з туризмом. Навіть пізнання Донбасу через війну він вважає туристичною подорожжю.

Колись Крим мене врятував, я  перед ним у боргу

Насправді я з дуже бідної родини з Полісся. Коли мені ще не було півроку, я дуже захворів, і батькам порадили перевезти мене до Криму. Фактично, Крим мене врятував. Саме Євпаторія своїм морським повітрям, змішаним зі степовим. Я у боргу перед Кримом.

Мені завжди хотілося займатися туризмом, я це обожнював усе життя. Я маю досить гарні комунікаційні здібності і 7 років працював чиновником невеличкого рангу, займався внутрішнім українським туризмом, саме євпаторійським регіоном. Крім Криму, мені нічого не було потрібно. Мені здавалося, що не потрібно нікуди їздити – якщо гори, то кримські, якщо море, то Чорне. Я відповідав за санаторно-курортні заклади, займався економічною звітністю, екскурсіями.

«Крім Криму, мені нічого не було потрібно». Фото зі сторінки Сергія Вікарчука

Мені дуже подобалася робота, де треба було організовувати події. Але керівництво обмежувало, втручалося в мої ідеї. У мене у відділі курортів і туризму був учитель. Зараз він, виходить, сєпар, був навіть міністром при окупаційному режимі. Але саме він учив мене робити все без грошей. Я почав із невеличких проукраїнських заходів. І подія за подією у мене стало класно виходити. Я зрозумів, що зможу робити сам, і в мене немає стримуючого фактору.

Я змінював світогляд людей, показував не шароварщину, а сучасних українців

Найбільше, що я зробив, це «Мегамарш у вишиванках» у Євпаторії. Це був 2013 рік (14 вересня 2013 року. – Авт.). Мені б іще 2–3 роки, і я би точно змінив Євпаторію. Крим зазвучав би в іншому контексті. На цей мегамарш приїхали люди з усього Криму. Дуже знаково і яскраво вийшло. Люди вдягли свої вишиванки, яким по 300 років, які вони ховали і просто не знали, куди одягати. У вишиванках були представники й інших національностей. Один узбек, водій трамваю, вийшов на роботу у вишиванці. Люди просто містом ходили у вишиванках. Я хотів зробити це не старообрядщиною, а чимось сучасним і креативним. Дівчата з татуюваннями, фіолетовим волоссям і у вишиванках – це було класно, модно.

На мегамарш приїхали люди з усього Криму. Фото: «Радіо Свобода»
Я хотів зробити це чимось сучасним і креативним. Фото: «Радіо Свобода»

Ще я робив вечорниці, фестиваль гумору (він вийшов невдалим, але я зрозумів, як зробити наступного разу правильно).

Нас, українців трохи пригноблювали в Криму раніше – за мову, за прізвище, оце «хохли» постійно звучало. А я змінював світогляд людей, показував не шароварщину, а сучасних українців. Моя аудиторія розширялася, люди почали звертати на мене увагу, ЗМІ висвітлювали мої заходи. Усе, що я робив, було лише українським.

«Все, що я робив, було лише українським». Фото зі сторінки Сергія Вікарчука

На 2014 рік до Дня народження Тараса Шевченка планував у Кримських горах викласти величезний тризуб із каміння, щоб його з космосу можна було побачити. Я навіть отримав дозвіл від алуштинського лісгоспу, мені треба було лише проставити прапорці, а люди самі б виклали камінням тризуб. Я домовився з 30 людьми, які б склали ті камінці в тризуб, але коли настала окупація, усі злякалися. Фестивалі, бардові теми, походи, спорт… це все було в планах.  

Думав, що зможу жити в окупації і змінювати щось зсередини

У 24 роки я потрапив в армію на строкову службу. Це наша родинна традиція – хочеш-не хочеш, але потрібно відслужити. Після армії я змінив світогляд, саме там я став проукраїнським. Потрапив на «Десну» до танкістів, у мене був кримський взвод. 25 людей – із Криму, 3 – із Закарпаття і 1 із Кіровограда. Трапляються такі моменти, коли взвод на взвод… Мої кримські злякалися, і я залишився один проти взводу. Троє із Закарпаття стали за мене. А перед тим я їх принижував, був шовіністом, – мене так виховувало моє дурне оточення. Після цього я почав копати історію і зрозумів, що мої предки – українці, такі самі, про яких я розповідав байки.

Після окупації росіянами мої батьки залишилися в Криму. Скільки я не вмовляв, вони кажуть, що це їхня земля. Звичайно, їм неприємно все, що відбувається. В мене є родичі в Росії – «проукраїнські сєпари». Вони дуже творчі, танцюють у народному українському стилі. Але вони дуже люблять Путіна. Навіть рідний дядько, коли дізнався, що я пішов на війну, теж пішов, але з іншої сторони. Він не зізнається, але ми в родині всі про це знаємо. В мене дуже жорстка позиція. Хтось може висловлюватися м’яко, а я чітко сказав, що Росія – наш ворог, і вона нас окупувала. Маму дуже ображали сусіди, друзі, навіть в адміністрацію викликали. ФСБ приїжджало, хотіли обшук робити. Мама сказала: «Роздягайтеся догола, я винесу вам одяг чоловіка, щоб ви нічого в кишенях не пронесли». Бо в нас же Балуха (Володимир Балух – в’язень Кремля) посадили, підкинувши йому зброю. ФСБшники відмовилися. Підіслали мого найкращого друга, він опер…

«Я дуже категоричний: Росія – наш ворог». Фото: «Радіо Свобода»

Я навіть думав, що зможу жити в окупації і щось змінити. Я ж півроку жив із ними, але почалися цькування, полювання, вивішували мої фотографії, на мене дуже тиснули. Друзі сказали, що в місцевому ФСБ на мене вже є тека, людей допитують. Мені довелося зовнішність змінювати – відпустив бороду, підняв волосся вгору. Щодня змінював маршрути і навіть ножа носив. Під моїми фотографіями писали, що знають, до якого садочка ходять мої діти, де працює дружина, де працюю я, знають мою адресу. Через те, що я був на державній роботі, мені дали російський паспорт, але я вирішив їхати. Там я нічого не міг змінити. Я думаю, що саме завдяки дружині і дітям я живий, інакше просто зник би і все.

Ми з дружиною і двома донечками місяць жили в хостелі на двоярусному ліжку

Поки ще не почалась повномасштабна війна, півроку я розсилав резюме. У Донецьк, Львів, Житомир. Війна розгорялася, ми з двома дітьми приїхали до Києва, бо один знайомий сказав, що тут є робота. Але коли приїхали, її уже не було. Місяць із дружиною і двома донечками жили в хостелі на двоярусному ліжку. Складно було знайти квартиру, бо орендарі не хотіли донецьких, луганських, кримських, з дітьми і собаками. Я сидів із газетою і телефоном та обдзвонював туристичні аґенції.

«Одразу кримським, донецьким і луганським було складно знайти житло і роботу». Фото зі сторінки Сергія Вікарчука

Був період, коли працював на Першому національному, займався громадською роботою у туризмі і паралельно комерційною діяльністю на телеканалі. Я хотів бути корисним, але таким не був.

Десь два-три місяці минуло, поки вдалося «вирівнятися». Я хотів на війну, в ЗСУ. В мене було передчуття, що якщо я піду добровольцем, то точно загину, а в мене дві донечки. Хотілося в разі чого, щоб їм якась компенсація була. Моє рішення піти в армію було дуже егоїстичним, бо залишав дружину саму з дітьми, вона не працювала, у нас був борг, родичі всі від нас відвернулися… Але коли мені принесли повістку, я аж стрибав.  Це для мене була честь. Вважав, що одна справа – прийти самому, а інша, коли тебе кличуть, значить, ти потрібен. Потрапив у ЗСУ, до мотопіхоти.

«Для мене було честю, коли принесли повістку в армію». Фото зі сторінки Сергія Вікарчука

До відкриття власної тураґенції я працював туроператором в аґентстві «Феєрія мандрів». Тут отримав колосальний досвід, особливо для бізнесу. Якось я запитав друга, чи варто мені розпочинати власну справу зараз, коли війна, нестабільна політична ситуація у країні, людям не до подорожей. А він сказав, що бізнесу це все не має заважати, в бізнесі потрібно підлаштуватися і йти далі. Я можу ходити і казати людям: «Не роби так, роби так…». А можу робити сам і на своєму прикладі показувати, що виходить. Я з дуже бідної родини, мої батьки не вчили мене працювати головою, тільки руками, а я взяв і відкрив власну тураґенцію. Хтось побачить і теж зробить. Люди, які подорожують, відкривають горизонти, бачать світ більше. Треба ставити за мету – подорожувати 4 рази на рік. Це розслаблює, розвиває, позитивно впливає на здоров’я. Для мене, в принципі, і війна була туризмом. Я обожнюю спостерігати за людьми, їздити містами. Навіть звичайні поїздки – це для мене подорож. Я радію дрібничкам і вчу людей, як радіти й отримувати насолоду. Зараз, навіть у такий час, коли війна і «зубожіння», є тенденція до зростання туризму. Достатньо в день відкладати по 1–2 євро – і можна кудись полетіти, а я завжди готовий у цьому допомогти і знайти для своїх друзів-ветеранів найкращі варіанти відпочинку.


Переглядів: 93

Останні новини