Сергій Прядка: Поставив за мету – бути на своїх ногах, склав візок і змагатимусь у чотирьох видах спорту

Сергій Прядка: Поставив за мету – бути на своїх ногах, склав візок і змагатимусь у чотирьох видах спорту


Історія одного з Нескорених про війну, втрату ноги та про те, як підтримка сторонніх людей повертає бажання жити, а впертість дозволяє досягати цілей.

Сергій Прядка повертався з першого збору української збірної «Ігор Нескорених-2020» зі складеним спортивним візком для змагань у машині та з купою емоцій. Це єдиний учасник команди Нескорених-2020, який братиме участь одразу у чотирьох видах спорту. Ми зустрілися на виїзді з Києва, щоб поспілкуватися, бо історія Сергія – це і повернення віри в людей, і робота над собою, і перевернуте життя. Та навіть попри втрату ноги, життя перевернуте на краще.

«Ноги – то таке – мєлочьовка, просто зараз треба головою і руками працювати», – каже Сергій і регоче.

Вдома сказав, що влаштовуюсь на нову роботу, а сам пішов на війну

До війни я був у Польщі на роботі. Поїхав якраз, коли все тільки починалося, але Крим уже окупували. Хоч і поїхав, але важко сприймав новини з війни. Мене дуже прибило, коли пацанів «Градами» вперше накрили, дуже за них переживав. Клємануло, коли був Іловайськ, що вони на машинах ледь повиходили. Я для себе вирішив, що треба йти в армію, бо навіть спеціальність у мене – військовий водій. Перед строковою службою я закінчив військову автошколу, розбираюся у великих машинах – ЗІЛах, Камазах, Уралах… Від початку чекав на повістку, батьків задовбував, чи принесли, але не приносили.

У листопаді 2014-го я приїхав в Україну і зразу побіг до військкомату. Тихо, нікому не повідомивши, навіть дружина колишня не знала. Я всім сказав, що влаштовуюсь на нову роботу. Але мене просто так тоді не брали, треба було підписати контракт до кінця особливого періоду, і батьки або дружина мали підписати папірець, що, мовляв, дозволяють. Довелося дружині сказати. А потім, у січні, я з речами поїхав до Новоград-Волинського, підписав контракт з 30-ю бригадою. Кажу їм: «Я – водій», а вони мені: «Та не треба нам водій, будеш кулеметником». Хоча, зрештою, я і Урали ремонтував, коли на полігон нам чотири штуки пригнали – старих і розвалених. Я не був бойовиком, але робив те, що вмію. Насправді, в армії багато було тих, хто вміє їздити, але тих, хто ремонтує і їздить, таких мало. Я вчив людей у своєму відділенні.

Коли в АТО заїхали, я став водієм Уралу на якому зенітна установка стояла, їздили на виїзди, хлопці безпілотники збивали. Я переважно колупався в машині. З мене навіть сміялися: «Що ти, тільки проїхався – і вже поламалась машина?». Але я ретельно за нею дивився, вона в мене ідеальною була: відкриваєш капот – жодного патьока немає. Я завжди хлопцям казав: «Відстрілялися, тримайтеся за машину, я вас вивезу».

Спочатку ми стояли на другій лінії, укріпляли позиції. Частина наших хлопців пішла на допомогу у Дебальцеве, а ми прикривали, щоб їм не зробили котел. Тоді з продуктами зовсім погано було. Воду з льоду на річці топили, рибу і раків ловили. За рахунок цього я і відремонтував Урал. Ремрота з тилу приїжджала, просила риби-раків, а  я міняв улов на запчастини.

За праву ногу я вже не парився, бачив, що її відірвало, а ліва боліла

А потім створили 54 бригаду, і нас перевели до неї, так ми стали 1-м батальйоном. Згодом у нас змінився комбат, на цю посаду прийшов Купол (Олексій Оцерклевич), який запропонував мені стати його водієм. Усі думають – шарова робота – комбата возити. А я спав по три години, їв, бувало, раз на день, мені хлопці їсти лишали. Було, набігаєшся за день, тільки помиєшся і приляжеш,  черговий прибігає – треба їхати. І так на всю ніч, до ранку. Але мені подобалося те, що я був правою рукою комбата.

Якось ми з Куполом їхали на позиції і по рації передали, що в бліндаж влучила міна, є тяжкі поранені. Комбат завжди виїжджав під час будь-якої ситуації. Ми приїхали на роту, важкопораненого довго не могли вивезти, бо позицію накривали. А ми ще чекали на медсестру і двох легкопоранених, які мали підійти, щоб ми їх вивезли. Комбат попросив медика поїхати за ними, а той почав давати задню. Тоді Купол каже: «Сєрий, зганяй по них». Вони мені якраз назустріч йшли… Наташа (медик Наталія Хорунжа) сіла попереду, хлопці ззаду. Я почав здавати назад… Це все тривало секунди… І прильот у машину.  ПТУР зайшов у переднє колесо і пройшов мені по нозі. Праву ногу мені відірвало по берць (але пішло зараження і мені більше відрізали), її потім у «швидку» кинули, раптом пришити можна було. На другій нозі був відкритий перелом, відірвало пальці – перший і останній. Коли я прийшов до тями, в машині нікого не побачив, вона повністю горіла. Я почав повзти по снігу, ліва нога волочилась і я зрозумів, що з нею теж щось не те. Повзу, а за мною дві червоні смуги… Я відповз від машини, набрав комбата. Хотів  ноги перев’язати, але аптечка в машині була, то я вже не захотів по неї лізти, в мене там було пів ящика тротилу… Я все пам’ятаю, селфі тільки не зробив (сміється). Але насправді, я думав, що вже не житиму. В мене кров з вух йшла. Комбат з РОПа прибіг, відтягнув мене… Він потім дуже відчував свою провину, довго боявся приїжджати до мене в Харків, реакції Люди (дружини) боявся.

Пам’ятаю весь той день. Спочатку нічого не боліло, потім стало холодно, медсестра зі мною говорила, щоб я не відключився. На ноші наші я не влазив, воно все давило, нога теліпалася… Водій «швидкої» матюкався, що нас не пропускають, у лікарні, хоч і повідомили, що важкого пораненого везуть, нас ніхто не чекав… Пам’ятаю, як мене на рентген поклали, ліва нога боліла. За праву я вже не парився, бачив ще там, що її відірвало. На столі чув, коли ногу відрізали – такий звук неприємний. Чув, як лікар просив на якесь питання кивнути головою. Але найбільше злякався, коли не міг дихнути. Хотів, а не міг. І перша думка до бога була: «Боже, я ж із Людою не попрощався». Потім чув голос дружини, але думав, що то в мене непорядок із головою. Хоча насправді вона тоді приїхала і розгон усім робила в лікарні, що мене залишили в коридорі, навіть не накрили – як Аполлон лежав там, тільки синій від холоду.

Уже потім у госпіталі в мене дуже сильні болі були, а фантомні поборов сам. Просто думав, що ноги немає, значить, боліти чи чухатися вона не може. Так вони в мене зникли. Зараз тільки часом хочеться ногу на ногу закинути…

Я йшов до армії свідомо, ні про що не шкодую. Були важкі часи, але були й приємні. Іноді прокручую у голові  і думаю: «Блін, круті часи були». В мене, на жаль, багато фоток згоріло в машині.

Було таке, що я і плакав у подушку ночами, і шкодував, що живий лишився

Коли я чую, що до армії за гроші пішов, то кажу: «Подивіться, яка зарплата в 2015-му була – 1 200 гривень. До війни я 20 000 отримував і плювати б хотів на ту війну, якби вона не у мене в країні була. Я добре заробляв, бо в мене руки з того місця ростуть, що треба. І зараз маю плани на майбутнє, як  усе буде добре, зароблятиму. Ноги – то таке – мєлочьовка, просто зараз треба головою і руками працювати.

Справді, ноги – це не найголовніше. Найголовніше, що живий. У мене не було депресії у харківському госпіталі. Ну, вийшло так, значить, вийшло, треба жити далі. В Харкові настільки круті волонтери, вони дуже підтримували! Депресія у мене почалась, коли ми до Черкас переїхали. Минулий рік був найгіршим у житті. Я і плакав у подушку ночами, і шкодував, що живий лишився. Все через те, що підтримки не було жодної. Крім дружини, не було нікого. Ні батьків, ні родичів. Усі тільки й чекали, коли квартиру отримаю за поранення. А куми питали: «Чого ти туди пішов? Що тепер робитимеш без ноги?». Я зараз ні з ким не спілкуюся.

Навіть удома були скандали. Я пів року жив без грошей, на орендованій квартирі. Люді стільки довелося перетерпіти. Ми дуже багато всього пережили разом. Її у нашому селі налаштовували, мовляв, щоб вона мене зразу не кидала, бо я стану алкашом, наркоманом. Але вона в мене дуже сильна. Часом і мені люлєй вставляє.

Друзі мені сказали: «Або пиши в Фейсбуці, що ти слабак, або подавай заявку на «Інвіктус геймс»

Через чотири місяці після поранення мене запросили на змагання «Сила Нації». Якраз ті харківські волонтери, які бачили, як мені важко, і почали витягати. Перший раз я на візку був і втратив свідомість від шуму – все через контузії. Насправді змагання дуже допомагають. Дивишся на пацанів, які упоралися з цим усім, і себе налаштовуєш. В «Іграх героїв» я двічі участь брав, цього року був тільки заради пацанів, а не заради змагань. Люблю, коли хлопці з’їжджаються. Цього року навесні поставив перед собою мету – буду на своїх ногах. Я ж удома їздив на візку, а в нього колесо спустило, я накачав, але він так і лежить розібраний. Вирішили з дружиною, що це знак.

Цей рік у мене був дуже переламним, з’явилося багато нових знайомих, які витягли з депресії. Один із таких – Юрій Михайлович (Юрій Романча – заступник директора ТОВ НВФ «Урожай» МХБ у Черкасах). Він мене у всьому підтримує, допомагає з усім, що потрібно для спорту. Буває, що ми просто зустрічаємося, щоб поспілкуватися. Це все мене надихає. Я їздив на змагання, знайшов тренера, займався з конем – це окремі емоції і окрема реабілітація. З конем потрібно знайти зв’язок, підхід до нього. Коли в  мене був поганий  настрій, у нас не виходило з ним нічого. Він відчував. Згодом ми з Хортом, так звати коня, подружилися. Хоча боялися, що нічого не вийде, бо він теж впертий. Та він до мене звик, чекав мене. Я коли до стайні заходив, він уже фиркав, впізнавав. Робота з Хортом мені допомогла і морально, і для спини стало корисним. А на «Інвіктус геймс» я навіть не думав подаватися. Але хлопці, які зі мною займаються, сказали: «Або пиши в Фейсбуці, що ти слабак, або подавай заявку».

В останній день ледь подав ту заявку, щось не виходило. Але все ж подав. Братиму участь на ручному велосипеді, на спортивному візку, у метанні ядра та веслуванні.

На візку я знаю, що «золото» не зможу взяти, бо ми не знаємо, як тренуватися. В лютому приїде тренер із Америки і навчить нас, але там треба дуже багато працювати, а в нас на всю Україну тільки два візки. На ручному велосипеді в мене є шанс на «золото», я знаю свої помилки. Хочу за Сашка помститися (Олександр Чалапчій, який у 2018 році посів 7 місце на змаганнях «Інвіктус геймс» на ручному велосипеді). З ядром тренуюся і з веслуванням у мене теж є шанс щось привезти. Тренер каже, якщо мені змагатися з такими, як я – на одній нозі, то я вимаслаю.

Дуже круті були перші змагання збірної. Взагалі сподобалося, як з нами працюють тренери, психологи – всі на рівних. Цього разу збірна у нас дуже класна, навіть якщо не брати до уваги спорт, то люди всі круті.

Я з Вірастюком подружився. Спочатку «викав» до нього, але побачив, що йому це не дуже подобається, то почав на нього Вася говорити. Він така добра людина! І тренер наш головний, Сергій Конюшок, класний. Вони обоє мають до мене в гості перед Новим роком приїхати, подивитися, як я тренуюся.

На змаганнях нас англійської вчили – то у нас були «красіві» і «вумні». «Красіві» – це ми, а «вумні» – ті, хто вміє говорити. Я ж німецьку вчив. Та я не переживаю, бо там будуть дівчата-волонтери. Я так не можу – мені або спортом займатися, або англійську вчити. Коли себе фізично завантажую, то потім хочу тільки відпочити.

А ще в якості реабілітації я їжджу по школам у Черкасах, показую протез, щоб діти знали, що це, спілкуюся з ними. Перший раз було важко, а потім мені сподобалося з дітьми говорити. Вони такі смішні запитання ставлять: «А ви німців бачили?», «А на танку каталися?», «А ви були в окопі?». Вчительки спочатку говорили, щоб вони не питали такого, але я не проти – все пояснюю: чому пішов на війну, хто наш ворог зараз, що відбувається. Я стараюся, щоб їм цікаво і навіть весело було. Для них це патріотичне виховання, а для мене – реабілітація. Мені легше стає після спілкування з дітьми.

Фото зі сторінки Сергія Прядки в Facebook


Переглядів: 71

Останні новини