«Слухайте маму, рок-н-рол і все буде добре», – неймовірна історія «кіборга» Сергія Стратічука

«Слухайте маму, рок-н-рол і все буде добре», – неймовірна історія «кіборга» Сергія Стратічука


Кулеметник розвідувального взводу 79 окремої аеромобільної бригади, а нині командир взводу 1 окремого батальйону морської піхоти – лейтенант Сергій Стратічук про літо 2014 року, оборону ДАПу та Дебальцеве.

«Я люблю рок, і якби мені запропонували описати однією піснею ті дні, то це мав би бути блек-метал, щось з репертуару Dimmu Borgir. Поєднуючи в пам‘яті минулі бої, де ти бачиш ворога, а потім випущена тобою черга з кулемета щільно лягає істоті в корпус…. коли все «утюжать» танки, арта, авіація… міксуючи ті відрізки подій з пам‘яті з цим музлом…. вийшов би дуже годний кліп. Красний лиман, Ямпіль, Зеленопілля… потім був ДАП».

Сергій Стратічук

Знайомтеся, це лейтенант Сергій Стратічук, один з легендарних «кіборгів» Донецького аеропорту, нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни». Народився у 1992-му, після школи навчався в Полтавській аграрній державній академії за спеціальністю інженер-механік. А коли мав проходити строкову службу, вирішив підписати контракт, і з 30 серпня почалася його служба у 79-й аеромобільній бригаді. Тут хлопець і знайшов своє покликання. А за рік для нього почалася війна…

Красний Лиман

«3 червня 2014 року в складі батальйонно-тактичної групи висунулися на завдання звільняти населений пункт Красний лиман. Батальйонною колоною, неподалік Красного лиману був блокпост противника, не доїжджаючи до нього, ми потрапили в двосторонню засідку», – згадує Сергій.

Його колона поділилася навпіл: основні сили рушили одразу, а решта через дві години. Сергій Стратічук був в хвості другої частини.

«Ми вже знали що відбувся бій. В радіостанції передавали що вже є 200-300, саме тоді було поранено мого командира взводу Павла Чайку. Він був поранений, але був в змозі вести бій. Ми зайняли оборону і нам на допомогу підійшли авіація, яка прочистила ліс. Перегрупувавшись, ми пішли в контрнаступ, це змусило противника відступити. Після того як зачистили останні “вогники” противника, почали оглядати місце їх засідки. Там були окопи глибиною в зріст, ходи сполучення, траншеї довжиною до кілометра», – говорить військовий.

Сергій Стратічук з побратимами, 2014-й

Місцеві жителі тоді розповідали, що противник знав про пересування військових за два тижні до бою. Знали, хто буде їхати, скільки та коли. Бій за Красний лиман тривав майже п’ять годин – з четвертої до дев’ятої ранку.

Ямпіль

«19 червня. Ми взаємодіяли з 25 бригадою. Перед штурмом ми були вишикувані в колони. Першими штурмувала 25-ка. Вони заїхали за межі видимості, не доїхавши до села – розпочався бій. Звідти почали евакуйовувати дуже багато поранених. Потім пішла команда штурмувати нам. Ми помчали другим ешелоном. Перед селом, по обочинах дороги, стояли згорілі бойові машини, вбитих та поранених з яких паралельно евакуйовували. Я сидів на люку БТРа і «цинкував ліс», потім роздався вибух – і я не зрозумів, що сталось. У вухах дзвін, перед очима дим від згорілої техніки. Озирнувся, а мій товариш лежить на асфальті. Він був живий. Не ворушився, але водив очима. В його лопатці була дірка розміром з кулак. Наш БТР зупинився, з нього виліз медик і почав штопати мого товариша. Це був ВОГ, який прилетів на нас», – Сергій Стратічук пам’ятає все, наче сталося вчора.

Сергій Стратічук з побратимами, 2014 рік

Розповідає, що військові не зупинялися, за ними йшли танки, які дали змогу швидше відбити противника. Гаряча фаза бою за їхньої участі тривала орієнтовно півтори години, загалом майже чотири.

«Ми зайшли в село, прочистили будинки і вулиці. Наш розвідувальний взвод зайняв висоту між Ямполем і Закотним, там ми стояли близько тижня. Впродовж цього тижня, ми часто підіймали безпілотник. Так і засікли ворожі міномети в селі. Нам віддали наказ розвідати обставини та з’ясувати, чи точно то були ворожі міномети. Ми вийшли о третій ранку і дійшли о другій дня до заданої точки. За 500 метрів до точки по нам відкрили вогонь зі стрілецької зброї. Двоє хлопців які йшли в розвідувальному дозорі – моментально впали. Їх було поранено. Після цього ми перегрупувалися, два кулеметники розтягнулись в лінію і вичищали «зеленку», паралельно викликали групу евакуації. Одному бійцю з розвідувального дозору – відстрелили 4 ребра, іншому пошкодило хребет, це був Сашко Пономарьов, сьогодні він не ходить. Це були мої хлопці», – й досі відчуває відповідальність Сергій.

Зеленопілля

«9 липня ми отримали бойовий наказ на охорону та оборону державного кордону й розпочали рух з Довгенького. 10 липня ми дійшли до населеного пункту Сонячне, де по максимуму залишили “бензинову” техніку, адже вона дуже сильно горить. В Сонячному місцева жителька принесла живого кролика, сказала: “Хлопці, нате вам на бульйончик”, я сказав – ніфіга, кролик буде жити з нами. 10 липня ввечері, перед стартом колони, нас зібрав командир і сказав: “Хлопці, їдемо реально в п*зду. Повернуться не всі. Хто хоче, може відмовитись, я зрозумію”. Ніхто не відступив», – пригадує Сергій.

Сергій Стратічук та той самий кролик

Під Зеленопілля армійці підійшли о четвертій ранку. Заглушили техніку, командири уточнювали завдання, хлопці снідали сухпаями, сидячи на техніці.

«Я ліг “пофазити”… прокинувся від того, що думав, що працює ЗУшка, а то була не ЗУшка, то були розриви ГРАДів. Ракети лягали просто у квадрат, де була зосереджена техніка, на якій сиділи хлопці. Те, що я побачив, мабуть, у фільмах такого не показують. Хаос. Пекло на землі. Горіла техніка, горіли люди, й нелюдські крики. Мозок відмовлявся сприймати це все. Мій КАМАЗ, в якому я перебував, почало підкидати як діряве відро від розривів, які все ближче і ближче наближались до нас. Ми з хлопцями екстрено евакуювались у найближче укриття. Можливо це нас і врятувало. Я думаю, що туди вклали два пакети ГРАДів», – пригадує військовий.

Після розривів і пожежі, вцілілі пішли збирати рештки своїх побратимів. Шукали тих, хто вижив.

«Зібрали всіх докупи, поранених, мертвих, майже два Урала поранених.. по шматках. Багатьох мертвих просто не змогли зібрати, бо збирати не було що. А кролик, якого нам подарувала місцева бабуся в Сонячному – згорів у БТРі… Там би й душа не вижила, якою безсмертною вона не була б…»

Після Зеленопілля військові відновлювали фізичну та моральну боєздатність до кінця вересня 2014 року.

ДАП

«На ротацію в ДАП ми зайшли під кінець жовтня, міняли свою розвідувальну роту. Спочатку ми чотири доби очікували в Пісках, аби зайти на ротацію на донецьке летовище. В Пісках, впродовж часу очікування нас «обкладали» САУшками. Після цього ми рушили по «взльотці», де нас зустріли щільним вогнем. Вийшло з ходу – в бій. Наші хлопці, які вже були в новому терміналі, дали можливість нам розвантажитись, прийнявши бій на себе. По дорозі до терміналів ми робили зупинку перед диспетчерською вежею, аби замінити хлопців. Далі добирались до своїх позицій, де нас розподілили по постах», – розповідає лейтенант.

ДАП

Майже два тижні минули в режимі боїв нон-стоп. Тоді ротації тривали не довго – іноді 10 днів, іноді трохи довше, коли не було можливості виїхати і заїхати.

«Коли сидиш понад 10 днів, починає їхати дах. Кожного ранку нас будили танки. Розряджали БК по новому, старому терміналах і по диспетчерській вежі. Коли не працювала арта, працювала стрілецька, СПГ, гранатомети та кулемети. Після першої ротації, я з новин дізнався, що по нас стріляв Пореченков. Ми сміялись, що особисто Міша приїхав постріляти», – посміхається Сергій.

Воєнкори “Повернись живим” не втомилися від війни. Допоможіть нам робити ще більше гарних історій, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні.

На другу ротацію наприкінці листопада підрозділ Сергія майже тиждень очікував у Пісках. Вона тривала 12 днів і була для чоловіка важчою.

Диспетчерська вежа, ДАП

«Починаючи з заходу і закінчуючи виходом – під супровід ворожої арти. Я думав, що БТР не доїде до пункту призначення. Приїхавши, ми вже знали куди, що і як. В цій ротації, нас «годували» вже ПТУРами, заводили ПТУРи на поверхи терміналів. Зі сторони Донецька, за 700 метрів від нового термінала, з жіночого монастиря виїжджала ЗУшка, і прочісувала поверхи терміналів. В один з днів цієї ротації, один мій добрий товариш Коля Гуцаленко, стрілець з третьої роти встановив український прапор на даху старого терміналу. Це той Коля з прапором, якого бачили по всіх новинах. Перед виїздом з Пісків на летовище, ми з ним якось розговорились і Коля сказав: “Якщо повернусь, одружусь зі своєю дівчиною”. За день до закінчення другої ротації в ДАПі, дівчина Колі сказала, що йде від нього. Я дивився на Колю і ще такої депресивної людини не бачив. Він плакав… А я дивився і розумів що нічим допомогти не можу. Якось важко то було», – сумує Сергій.

21 лютого 2017 року під Авдіївкою, Коля Гуцаленко дістав важке поранення. Два дні лежав у комі, а 23 лютого – помер. На той час він вже був командиром взводу.

«За два дні до кінця моєї ротації, противник відбив старий термінал, який знаходився за 150 метрів від нового. Далі ми були оточені з трьох сторін, на третьому поверсі нового терміналу вже були буряти, чеченські та російські найманці… нашою була лише злітна смуга. Бій був цілий день. Відбивши у нас старий термінал, противник навіть не дав змогу забрати тіла наших загиблих. Вночі, наші хлопці в тепловізори бачили, як в проймах вікон старого терміналу, стояли силуети людей, нерухомо. Лише на ранок ми дізнались, що противник підвісив наших загиблих в цих вікнах. В новому терміналі, всі підвальні приміщення були заміновані нашими військовими. Після того, як декілька ворожих найманців підірвалися, вони стали використовував собак для зняття розтяжок. Серед ночі було чути як гуляє вітер терміналом, скрипіння металоконструкції та скавчання поранених собак. Це була моя остання ротація в ДАП».

Сергій Стратічук з пораненими побратимами

Сергію та побратимам дали 10 діб відпустки, і хлопець поїхав додому. Далі було Дебальцеве.

«В лютому 2015 року, під час Дебальцівського плацдарму, якби не танкіст Василь Божок, мене зараз тут не було б. 12 лютого в БТРі, в якому я був навідником в той день, по мені вели вогонь три ворожі танки. Внаслідок того обстрілу загинув мій друг Володя Суслик з Івано-Франківщини. Один снаряд пройшов по дотичній БТРа, пошкодивши вихлопну трубу. Екіпаж Василя Божка виїхав на Т-64 і розвалив вщент 3 ворожих Т-72», – згадує Сергій свій порятунок.

В липні 2015 року Сергій Стратічук вступив до лав Національній академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного, на факультет бойового застосування військ, на спеціальність управління діями механізованих підрозділів.

«Аби продовжити битися, але вже в якості командира, бо мокші самі себе не вб’ють», – пояснив Сергій.

Коли закінчив академію, був призначений на посаду командира взводу десантно-штурмової роти окремого батальйону морської піхоти. Після місяця лейтенантської відпустки, вирушив до зони проведення ООС на Маріупольському напрямку.

«Ми виконували завдання поблизу населеного пункту Павлопіль, в тій ротації загинули наші побратими, Микола Обуховський та Олександр Лінчевський. То була важка втрата для мого підрозділу. В морській піхоті я знайшов родину, з якою готовий битися до останнього. Вмотивовані, ідейні, професійні, які знають, чого вони в армії. Яким я бачу своє майбутнє? В армії буду доти, доки ми не закінчимо цю війну з нашою перемогою. Аби кров, пролита задля великої мети не стала марною».

«Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проект Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.»

Останні новини:


Переглядів: 107

Останні новини