Сильніші за залізо

Сильніші за залізо


Кілька десятків жінок із різним минулим, історіями, світоглядом, соціальним статусом і вподобаннями зібралися у «Veteran hub» в останні вихідні лютого. Хтось із них був у націоналістичних рухах задовго до війни. Хтось мав родини й цивільні професії, а зброю тримав лише в тирі. Хтось на берці змінив підбори, а хтось – «стіли» чи кеди, а хтось і за кращих часів надавав перевагу берцям. Попри безліч факторів різності, їх об’єднала війна. У перші її роки багатьом із них довелося протистояти не лише видимому зовнішньому ворогу, а й зашкарублій армійській системі, а також багатьом стереотипам, що значно ускладнювали службу. Адже були часи, коли виконуючи обов’язки снайперки чи гранатометниці, жінки значилися «банщицями» чи «кухарками» через закритість для них відповідних посад на офіційному рівні.

Однак за ці роки було пройдено чималий шлях – як у полі правовому, так і в полях Донбасу, де багато воїтельок довели свою спроможність воювати не гірше за побратимів-чоловіків.

Жіночий ветеранський рух – звична практика для країн, де армія більш розвинена. Наша ж армія поки що молода, тож активно перебирає досвід старших «колег». Цей «Злет ветеранок» став уже третім.

А «зародилася» практика злетів із «Невидимого батальйону» – громадського руху та однойменного документального фільму про шістьох жінок на війні.

Ініціаторкою руху й продюсеркою фільму стала волонтерка, активістка, доброволець-аеророзвідниця Марія Берлінська. Фільм, фотовиставка, потужна адвокаційна кампанія та низка інших заходів призвели до того, що «батальйон» почав таки бути «видимим» – відбулися зміни в законодавстві, на бойові посади почали призначати відповідно до кваліфікації, а не гендерної приналежності, а головне – суспільство побачило і почуло цей аспект війни. Чи бодай отримало таку нагоду.

«Клуб анонімних ветеранок»

Серед учасниць злету – багато нових облич, котрих не було на двох попередніх зустрічах, тож виділяється час на коротке знайомство. Щоправда, коротко не виходить. Спершу лунають дотепи – за форматом знайомини трохи скидаються на «зібрання анонімних алкоголіків». Та по мірі того, як розгортаються історії, починає ставати боляче. Адже вкотре переконуєшся, що з війни повернутися неможливо, принаймні повністю. Що мистецтву повернення треба навчатися, а цих навичок не дають разом із навичками поводження зі зброєю та надання першої допомоги. Що суспільство часто не вміє приймати захисників і захисниць із фронту. Що руйнуються сім’ї і трудові стосунки, що втрачається сенс і розуміння, як далі жити, що психологія нерідко виявляється безсила. На це іноді накладаються проблеми з житлом (що особливо тяжко, коли на руках діти) та зі здоров’ям – даються взнаки старі травми і контузії.

Однак означення проблеми – половина її вирішення. Проговорення й усвідомлення, що ти така не одна, що тут ти серед «своїх», саме по собі справляє цілющий ефект.

Із захисницями працює фасилітаторка Марія Лемберг. Вона допомагає визначити спільні цінності жіночого ветеранського руху, основні проблеми, спільні запити і цілі. Також жінкам-воїтелькам читають лекції про те, як створювати власні проекти, як шукати донорів, розробляти робочий план, ставити завдання тощо.

«Перший злет – була одна аудиторія, другий злет – була трошки інша, а зараз об’єдналися дівчата-ветеранки і дійсні військовослужбовиці, – говорить Андріана Сусак, ветеранка, штурмовик батальйону «Айдар», одна з організаторок злету. – Ми працювали сім місяців – і фасилітація, і три злети відбулися. Говорили про цінності, потім їх об’єднували – виявилося, що хто б ким не був, у всіх однакові цінності. Подекуди вони відрізняються, але в принципі перетинаються. Так, є страх, що жінкам, які звикли працювати і добиватися своїх прав на війні в чоловічих колективах, буде трошки ніяково, складно, але ми працюємо над правилами входження в рух, розробляємо внутрішні правила, намагаємося передбачити максимум перешкод, які можуть постати на нашому шляху».

У залі, де відбувається фасилітація, гамірно. На дошці прописуються основні проблеми, з якими стикаються дівчата на війні та після повернення; пропозиції, ідеї. Проблеми озвучуються найрізноманітніші – від бюрократичної тяганини в ЗСУ до правових аспектів розлучення з чоловіком. «На задньому плані» метушиться дітлашня – хто бігає, хто непевно повзає на розстелених ковдрах – чимало жінок прийшли на захід із дітьми. На кава-брейках і перекурах весело.

«А ти на якій ротації була в такому-то підрозділі?». «О, а знаєш такого-то?»…

Певна річ, чимало учасниць виявляються опосередковано знайомими або ж мають спільних друзів серед побратимів, або ж стояли у різний період на тій самій позиції.

Дорости до НАТО

Незаплановано поспілкуватися з ветеранками приїздить Ірина Геращенко. Її буквально засипають питаннями. І про стан кремлівських бранців, і про перемовини щодо наступного обміну, і про дипломатичний бік війни на міжнародному рівні. Віце-спікерка нагадала, що цьогоріч очікуються вибори до Європейського парламенту.

«Для нас дуже важливо зберегти єдність Європи, щоб там продовжувалися санкції і працювала антипутінська коаліція, – зазначила Геращенко. – Друге – це посилення нашої армії. Для нас 6% на силові структури – це дуже важливо! Армія сьогодні має більше зброї, ніж учора, але вона потребує серйозної реформи».

Вона також зауважила, що українська армія має реформуватися до стандартів НАТО. Стосовно неможливості стати членом альянсу, перебуваючи у стані війни, Геращенко заявила: «Якщо ми зараз подивимося на склад НАТО, то там є Греція, Туреччина, Кіпр… Так, вони спершу стали членами, а потім у них почалися проблеми, але світ змінюється, НАТО змінюється, і нічого не робити – це втрачати час! Це по-перше. По-друге, ми не воюємо з Росією, це Росія воює з нами, тому ми будемо рухатися до НАТО і паралельно робитимемо все для того, щоб Росія пішла геть з України».

Пані Ірина також високо оцінила потенційну роль жіночого ветеранського руху для всього суспільства: «Він повинен відігравати дуже серйозну роль. Для мене дійсно було дуже важливо сьогодні поспілкуватися в цьому колі на кілька тем. Перша: це оцінка змін до законодавства, які вже відбулися, і які стосуються впровадження гендерної рівності в армії, інших питань, модернізації. Друга: плани – що ми маємо зробити в законодавстві і його імплементації. І третє: як ми маємо розвивати Міністерство ветеранів, щоб воно стало рідною домівкою для всіх ветеранів і мало дуже чіткі соціальні програми реабілітації, повернення до мирного життя. Ще один дуже важливий аспект – особистісний. Для мене ті теми, які ми сьогодні обговорювали, мають не просто політичну складову, тому що в політиці я займаюся саме цією проблематикою, а й особистісну. Це те, що для мене важливо в життєвій історії – як підтримати жінок, які були на фронті і сьогодні хочуть відбутися в мирному житті. Ще питання гендерної рівності. У нас половина суспільства не визнає, що існує нерівність, але ця проблема є. Це питання сексизму, яке дуже болюче насамперед для силових структур. І ми маємо це змінювати через публічне привернення уваги, шляхом жорсткої боротьби з сексизмом, порушенням гендерної рівності, злочинами в цій сфері».

Ішлося також про інформаційну політику, питання героїзації української армії і формування адекватного суспільного сприйняття війни загалом і ветеранів зокрема.

«Важлива розмова. Я сподіваюся, що не остання, і її підсумком мають стати певні напрацювання до законодавства, зокрема, зміни щодо статусу ветеранів, – зауважила наостанок віце-спікерка. – Він у нас застарілий, несучасний, дає часом якісь незрозумілі пільги, наприклад встановлення радіоточки, але не враховує нових викликів. Неправильно, що жінки, активні в політиці, жінки, активні в бізнесі, і жінки, які представляють українську армію, сьогодні мало комунікують. Ця комунікація має бути постійною, дуже тісною, тому що це саме ті активні жінки, які змінюють Україну».

Проекти «живі і ненароджені»

Андріана Сусак розповідає, що розвиткові жіночого ветеранського руху сприяє Інститут гендерних програм, а також ООН «Жінки, мир, безпека». Наступним кроком буде офіційне оформлення громадської організації «Жіночий ветеранський рух».

«Чим частіше ми зустрічаємося, тим більше відкривається проблем, більше стає розуміння, що роботи дуже багато! «Чим далі в ліс, тим товщі партизани, – я би так сказала. – зізнається Катерина Приймак, одна з організаторок злету.

Катя служила в добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри», а зараз займається комунікаційними стратегіями жіночого ветеранського руху.

«Найбільшою проблемою, яку ми на цьому злеті помітили, і яка є глобальною, це відсутність єдності серед ветеранів, які не є єдиною спільнотою, що може відстоювати свої права так, як це робиться, наприклад, у США та Канаді. Все ж таки багато хто з нас ставить індивідуальні потреби вище, а вони можуть відрізнятися від потреб спільноти. Тому наразі нам треба якнайбільше уваги приділяти тому, щоб об’єднатися, говорити не кожна від себе, а щоб кожна ветеранка транслювала потреби руху».

За словами Катерини, на цьому зібранні був акцент саме на тому, щоб дівчат навчити створювати свої проекти: «Які механізми створення проектів, як це робити правильно, щоб ми могли вже цей рік оголосити роком великих звершень жіночого ветеранського руху. Щоб ці проекти могли існувати, щоб дівчата могли працювати, адаптуватися в суспільстві і приводити його до якихось позитивних зрушень».

Андріана Сусак запевняє, що теорія буде втілена у практику: «За місяць ми вже знову зустрінемося з готовими написаними проектами від жіночого ветеранського руху, і щоб кожна отримала те, що ми закладали: освіта, покращення матеріального становища, соціальний статус і соціальний пакет ветеранки, адвокація і решта питань, які порушувалися тут».

Утім, позитивні зрушення відбуваються уже сьогодні. Так, жіночим ветеранським рухом ініційовані освітні проекти: усі охочі ветерани і ветеранки (а також ті, хто ще служать) можуть безкоштовно відвідувати курси англійської мови. Також за символічну суму для них є можливість опанувати ази самооборони – крав-мага.

Давно і успішно діє проект «Мандри ветеранок», реалізований спільними зусиллями редакторки журналу «Мандри» Лесею Москаленко та власниками турфірми «Феєрія мандрів» Валентиною й Ігорем Захаренками. В межах проекту ветеранки отримали можливість безкоштовного відпочинку у Греції, Ісландії, Іспанії тощо, адже ніщо так не зцілює, як дорога.

Дипломатки у камуфляжі

Про один із проектів руху слід розповісти окремо. Ідея  проекту «Амбасадор – ветеранська дипломатія» належить Марії Берлінській і виникла під час туру картини «Невидимий батальйон» у США і Канаді. На презентаціях були присутні героїні фільму. Стало ясно, що очевидці й учасники війни з Росією можуть говорити більш переконливо, ніж дипломати.

«Європейські та американські політики, очевидно, втомлені від наших чиновників у дорогих костюмах з пластмасовими обличчями, – переконана Берлінська. – Присутність безпосередніх ветеранів освіжить діалог про Україну, надасть цим розмовам значно більшого впливу і сенсу. Ветерани незаангажовані, вони захищають не власний інтерес, а загальносуспільний. Тому викликають довіру на міжнародних переговорах».

27 лютого перший дипломатичний «десант» ветеранок висадився в Брюсселі, у штаб-квартирі НАТО. На показ «Невидимого батальйону» і неформальне спілкування з політиками прибули Олена Білозерська, в минулому боєць УДА, сьогодні – ЗСУ; Андріана Сусак, в минулому – штурмовик батальйону «Айдар», сьогодні – ветеранка, одна з координаторок жіночого ветеранського руху; Галина Клемпоуз, ветеранка, в минулому – волонтерка, а потім – аеророзвідниця ДУК та ЗСУ;  Майя Москвич – ветеранка, служила у Нацгвардії, виграла золото на «Іграх нескорених»; Яна Зінкевич – засновниця й командирка медичного батальйону «Госпітальєри»; Дар’я Зубенко, колишній парамедик-доброволець медичної служби «Госпітальєри», тепер – військовослужбовець ЗСУ. Білозерська, Сусак та Зубенко є героїнями фільму «Невидимий батальйон».

«Мене найбільше вразив сам факт нашої присутності там, увага до нас і до фільму з боку представників НАТО, промова заступника Генсекретаря Роуз Ґоттемюллер, в якій вона розповіла про нас ледь не краще, ніж ми самі, і яка назвала російську агресією російською агресією, – ділиться враженнями Дар’я Зубенко. – Перед початком заходу нам сказали: «Тут ви серед друзів». І відчуття було саме таким. Так, я знаю, що не всі країни НАТО нас однозначно підтримують, але серед тих, хто був на показі, не було ані байдужих, ані вороже налаштованих, ну або вони мовчали. У мене було враження потужної сили, яка підтримує нас, хоча й не робитиме за нас нашу роботу. Атмосферу показу завжди важко передати словами, тим більше, атмосферу там. Але це було щось неймовірне, ніби не зі мною. При цьому я відчувала себе на рівних із ними, в повному праві говорити тут і зараз, тому що ми дійсно протистоїмо потужному ворогу і маємо досвід, якого не мають вони».

До українсько-російської війни можна ставитися по-різному, проте фільм «Невидимий батальйон» не лишає нікого байдужим. Дар’я розповідає, що глядачі розпитували про українську армію, зокрема про строкову службу, про посттравматичний синдром та проблеми повернення, про становище в армії жінок, а також про ставлення безпосередньо українського суспільства до війни та ветеранів. Дівчина вже не вперше представляє фільм за кордоном – раніше з подібними місіями вона була в Британії та Португалії.

«На мою думку, це надзвичайно дієвий інструмент інформаційної війни, а також впливу на наших західних партнерів, – переконана вона. – Оскільки інформація зі ЗМІ та з перших вуст сильно відрізняється, і друга має значну перевагу. Більшість із цих людей не поїде до нас на передову, навіть не шукатиме якісь документальні відео на Ютубі, отже, матиме часто викривлену картину – чи то громадянської війни з російськомовним населенням, чи то давно замороженого конфлікту, на якому тільки заробляють… А тут четверо з шести героїнь говорять російською і багато військових у фільмі – теж. Воюючи і вмираючи за Україну. Міни падають по-справжньому, поранені теж справжні і справжній ПТСР, який не дуже-то зіграєш. І ці дівчата говорять: «Так, ми бачили російські документи, карти, прапори, нам не треба доводити, хто є хто». З ними можна поговорити, запитати про все, що цікавить. Ветеранська дипломатія працює і тому повинна розвиватися, я вважаю. Так само працює робота з діаспорою – вони розуміють важливість своєї підтримки, ще більше відчувають себе причетними до подій в Україні, і так має бути. Бо Україна – це не просто територія, досвід Майдану та війни говорить про здатність українців всього світу об’єднуватися».

Невдовзі Катерина Приймак вирушить до штаб-квартири ООН: «Поїду в комісію щодо cправ жінок в ООН, там буду говорити про нашу роботу, адвокаційну кампанію для жінок у ЗСУ. Кінець лютого – початок травня – це дійсно великий шанс для наших дівчат не просто з’їздити за кордон, а сказати на всю Європу, на весь світ, що в нас війна з Росією. Наголосити ще раз на тому, що це не громадянська війна, а російська агресія».

А на початку квітня в межах того ж проекту «Амбасадор» у Колумбійському університеті на міжнародній конференції виступить Олексій Барановський – ветеран, у минулому – доброволець «Айдару» і аеророзвідник ЗСУ. Від представить доповідь про можливі шляхи реінтеграції Донбасу.

Наприкінці злету учасниці обрали координаційну раду та у якості символічної посвяти отримали жетони з написом «Сестри по зброї». Хочеться вірити, що, пройшовши гарячі точки, ці сильні жінки зможуть продовжити боротьбу на інформаційному, дипломатичному і соціальному фронтах. А також таки зможуть повернутися з війни і навчитися знову радіти життю.

Фото: Олена Максименко та зі сторінки Олени Білозерської


Переглядів: 64

Останні новини