Таксист, кіборг, театрал. Історія одного воєнного шляху

Таксист, кіборг, театрал. Історія одного воєнного шляху


Ми зустрічаємося у Львові і їдемо на Личаківський цвинтар. Ідемо туди, де лежать полеглі бійці. Окрім нас, на ділянці відвідувачів немає. Як і, власне, війни для багатьох людей. Збирається на грозу, і насичене небо та грім виглядають на диво органічно в цьому місці.

Мій співрозмовник – Роман Гребенюк, «кіборг», а тепер курсант Національної академії Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного. Молодший сержант навчається на офіцера-інженера на факультеті підготовки спеціалістів бойового оперативного забезпечення.

Він говорить поволі, іноді добираючи слова. За його спиною – три ротації у ДАПі й безліч таких спогадів, яким пасувало би стати сюжетом бойовика або фільму жахів, але точно не особистим досвідом. Власне, дещо з пережитого Романом на фронті і стане невдовзі сюжетом – у серпні він візьме участь у театральній резиденції «Творчої Криївки».

Роман розповів, як вижити в пеклі і як жити після, як українська армія іде до стандартів НАТО і які проблеми досі стають на заваді.  

«Раніше думав, що військовий – то хвора людина…»

До війни був звичайним таксистом, проживав у Дніпропетровській області. Народився в Сєвєродонецьку, більшу частину життя прожив у Лисичанську – зараз там батьки. Коли почався Майдан, спочатку не зовсім розумів, що коїться, що Янукович просто захопив владу і вибору більше не було. Я підтримував Революцію Гідності. Участі не брав, але підтримував. На моїй машині з’явилися червоно-чорні прапорці, а на номерах був ободок із написом «Слава Україні». Був випадок, коли мені обірвали той ободок… Називали мене «бандерою», «бандерштатом» – що тільки не казали!

Я намагався потрапити на війну з перших днів. Під час першої хвилі брали тих, хто служив. А я строкову службу не проходив, я взагалі думав на той час, що військовий – то хвора людина (сміється). Я взагалі не розумів тієї тяги! Потім друга хвиля, теж мене не брали, я вже в добровольчі батальйони хотів потрапити…  В третю хвилю мене взяли. В мене була прописка Лисичанська, а я у військкоматі Дніпропетровської області – з цим проблема. Реально, хочеш піти, а тебе не беруть, тому що ти звідти… Я змінив прописку – прописався в селі. З села в село, з військкомату до військкомату – знайшов таки шлях, як потрапити до частини.

Знайшов військкомат, кажу – хочу служити! «Добре, – кажуть мені, – зараз проходиш медкомісію – і поїхали!». Я кажу: «Я хочу служити, але не просто зараз, дайте хоч речі зібрати». «Приїжджай за два дні». Приїхав, нас комісар садить у машину, везе і читає прізвища – той туди, той туди, а мене в рембат. «Ні, – кажу, – зупиняйтеся, я піду в інший військкомат, поки не заїхали далеко! Я хочу до бойової частини, а не гайки крутити!». Ми з одним старшим хлопцем помінялися – його відправили в рембат, а мене – в розвідку.

Я служив у 74-му окремому розвідувальному батальйоні. Два тижні навчання, більшість людей були добровольцями. Був взвод колишніх «ментів», взвод колишніх «бандюків», наш взвод був «збірною солянкою»… була там людина, яка мала мережу поліклінік, хтось був спортсменом, хтось бізнесменом… О четвертій ранку нас будять – збираємо речі і їдемо. Перше місце дислокації – район Мар’їнки. Два місяці там стоїмо, два місяці – там. Нас по взводах розкидали – до одного батальйону, до другого, третього. І виконуємо бойові задачі. 128, 79, 93, 95 бригади – ми з усіма ними працювали..

9 жовтня комбат збирає батальйон – ми тоді вже переїхали на інше місце – каже: «Є бажаючі їхати в аеропорт?» 21 людина назбиралася з батальйону. Відриває папірець із ящика, маркером пише прізвища – типу «бойовий наказ». Тоді ж нікого не змушували, на добровільній основі. Зранку зібралися, прорвалися в Піски – тоді ще Піски були не повністю нашими. Там була позиція «Пожежник». Приїхали туди, одразу почався обстріл. Пекло таке, не зовсім зрозуміло було, куди ти потрапив. Ми вже брали участь у бойових діях, наче ж отримували вже «по шиї», але там жесть була!

Зазвичай ротація відбувалася так: їде наша колона – три БТР, попереду танк, виїжджає, криє по позиціях сепарських, проривається до хлопців, виїжджає ще один танк, і криє по інших позиціях. У такий спосіб вони дають нам дорогу, дозволяють прорватися, поки сепари замовкали. Ротація завжди відбувалася о третій-четвертій ранку. Ми приїжджаємо, а танкісти кажуть: ми сьогодні не будемо нікого супроводжувати, нам підбили танк, вбили командира батальйону, ми зараз нікуди не їдемо. Але розвідники мають особливий склад розуму… Ми їдемо о другій дня, «внаглу» – ефект несподіванки зробили такий! І прорвалися, нас трохи покоцали, але нормально! Як тоді це виглядало: водій, який везе, везе лише один раз. І жоден із них не знає дороги. Тобто кожного разу водій БТРа змінюється. Тому що це страшно. Всі злітна смуга була у битій техніці. Гинув весь десант, екіпаж, не тільки водій. БТР як виглядав? Він був весь обкладений мішками, кранами, весь боєкомплект зверху. Якщо є попадання, то мало що залишається від тієї машини. Це реально «дорога смерті».

Ви читали Сергія Лойка?.. Він приїхав 14 чи 15 числа. В нього ще такий говір москальський… я кажу: «Ти що тут робиш?!». «Я журналіст «Лос-Анджелес Тайм» чи щось таке. «Йди звідси!» – кажу. А він до нас на позицію прийшов і знімає. У нас були журналісти, але на той час вони нечасто приїздили. Трошки посварилися з ним – потім було незручно, адже він також ризикував життям, аби висвітлювати події в аеропорті.

Передають інформацію, що є московська десантура, 700 осіб, яка буде зараз штурмувати. Ну, я думав, то і так уже є штурм… Я вже автомат заморився чистити. І в той час ми діставали карточки, ламали… ну, налаштовані на те, що ми звідти не повернемося. А потім, якщо так проаналізувати, то був найлегший день!.. (сміється).

Ми два тижні пробули на першій ротації. Всяке було, знаєте… Аеропорт, він як виглядав – сепари під низом, сепари наверху. Наші – перший поверх і частина другого, а все інше повністю їхнє. І з балкону кинули гранату. Хлопець стояв – хапає її, щоб викинути… йому руку відірвало, частину щелепи… Це була 79 бригада (поранений боєць, Олександр Терещенко, сьогодні відомий як автор книги «Життя після 16:30» – ред.).

«Починався бій з восьми хлопців, закінчили ми його вдвох»

Потім, проаналізувавши, я зрозумів, що то ще було нормально порівняно з другою ротацією. Ми повернулися, два тижні відпочили, і нам знову пропонують їхати. Всередині листопада поїхав знову туди. Приїхали – тиша, було так дивно… Приходить наказ – треба підсилення на старий термінал, сепари відбили його. Тулимо туди. Між старим і новим сто метрів. Але вони повністю прострілюються, це така теж «дорога життя». Там не проїдеш, там треба просто бігти. Ми прийшли туди вночі, переночували. Холодно було, мороз нормальний… І зранку теж нас розкинули по позиціях. Я спочатку на першому поверсі був, потім нас пустили вісьмох на підвал. Коротше, з усієї будівлі старого терміналу нашими були дві кімнати на першому поверсі і одна на другому. Все інше було сепарське. І на той час нам казали, що там стояв російський спецпідрозділ. Ну, там видно було, що хлопці не малі, і явно не шахтарі…

Починався бій з восьми хлопців, закінчили ми його вдвох. Я і ще один сапер. У підвалі суцільна темрява, нічого не видно. Є колони, кожна обставлена 120 мм мінами. Поверх мін – пластид із детонатором. Хлопець із саперів усе замінував, тобто, якщо відходимо, то просто підірвати… Підвал на секції розділений. У секції, яка була під нашим контролем, були двері. От вони лізуть через двері, ти їх не бачиш, ти чуєш, що там щось шорхаєтсья. Для того, щоб побачити, куди стрельнути, але не стрельнути в колону з мінами, треба було підсвітити. На стелі була вентиляція металева – по ній стріляли, висікали іскри, можна було хоч щось побачити. Напарник стріляє вгору – я туди. Або навпаки. Таким макаром. Ми це робили до шостої вечора. Знаєте, як у фільмі «Рембо», де він стоїть, по коліна у гільзах. У нас вся підлога була засипана тими гільзами… Потім уже коли вилізли – чорні – уже все горіти починало, ми викликали артилерію на себе, тому що ми зайняли другий поверх повністю. Їх дуже багато було!.. Так без кінця стріляєш, стріляєш… просто щоб він не зміг голову висунути. Бах – граната, бах – граната, бах – ПТУР прилетів через вікно… з усіх боків летіло! Бах – шашками димовими закидають, витравлюють… То, по суті, теж було не дуже серйозною бійнею. На той час бій здавався теж смертельним.

Коли все почало горіти, бочка з солярою запалила каналізацію, труби… весь пластик, який через підлогу проходив – все це почало горіти, а ми в підвалі, там реально неможливо було вже перебувати. Ми просто задихнулися б. Піднімаємося – 23 поранених наприкінці дня. Не знаю, скільки було «200-х». Достатньо. А БТР міг під’їхати тільки на новий термінал. Треба було їх якось витягнути. Треба було відходити. В той час, якби вони пішли на нас на новий термінал, вони б і його взяли. Нам просто нічим було відстрілюватися. Все, що можна було, все вистрелили, викидали. Тому що не було такого, що пряме зіткнення, і працюєш за принципом «бачиш – стріляєш, не бачиш – не стріляєш». Вони як таргани лізли, треба було стріляти завжди. І отак вісім годин підряд кілька стволів стріляють, стріляють, щоб їх просто не допустити. Через стіни стріляли! Розбивали стіни, просто з кулемета стріляли… ну, різна тактика була.

На цьому все закінчилося. Вирвалися ми звідти. Термінал не підірвали, вийшли звідти 29 листопада. І тієї ночі, коли ми вийшли, вони повісили «200-го» на виході зі старого терміналу. Потім вони показували, як наші кинули «200-х» у холодильнику… Така психологічна атака була. Там неможливо було всіх забрати! Забирали поранених, тих, хто мали якісь шанси на життя…

Ми отримували поранення і від своїх… там діра була між першим і другим поверхом. Сепари примудрилися кинути гранату – якраз натовп стоїть – граната між ними впала… Всі, хто стояли, всіх покосило – не смертельно, осколковими. Я приїхав, дав у ремонт «броню» й розгрузку – дівчина, що ремонтувала, потім приносить тарілочку, повну осколків…

Потім ми знову приїхали, знову відпочили. І вже розмови пішли, що треба заїжджати через сепарів. Ми вдруге коли були, виїжджали через Донецьк. Той випадок, коли Моторола з перебинтованою рукою потиснув руку нашому офіцеру. Ми саме тоді сиділи з хлопцем у КАМАЗі, це перед нами відбувалося. Вперше тоді побачив мавпу ту руду. Потім, уже на третій ротації, поїхали ми на Донецьк, зустріли нас на мосту, і почалося шоу. Їхали два КАМАЗи, КРАЗ, ЗІЛ віз їжу і воду. Виганяють 20 чи 25 хлопців із машини, знімаємо рюкзаки, ставимо… можна було їхати тільки з одним «ріжком» – 30 набоїв, більше неможна. Вивертаєш усе… ну, що з собою везеш? Серветки вологі, кава, чай, «Мівіна», згущонка, тушонка, труси, шкарпетки… І це падло іде… а це все знімає «Life News», «Россия 24», «ОРТ»… Ми нічого сказати не можемо, тому що ми стоїмо, а наша машина на огляді. Дивишся – там кулеметник у посадці сидить, там снайпер лежить, там ще хтось вовтузиться… Їх тут достатньо. І він один стоїть – у нього вісім магазинів, патронташ «вогів»… його достатньо одного нас тут усіх перестріляти! А я вийшов – у мене автомат, і ріжок пристебнутий. Автомат на грудях був. І мені тикали автоматом в груди, щоб я свій автомат за спину повісив. І вони знімали це! Подивилися, поржали з нас, ми вже завантажилися. І тут сепари: «Мужики, з Різдвом!». І кидають нам сухпаї свої. Ну, вони не їхні звісно, а російські. Така чистої води провокація. А що ти зробиш?.. Це ж знімали, як бійці «ополченія» допомагають українській армії, типу, ми дуже погано виглядаємо. І поїхали ми по Донецьку. Нас супроводжують батальйон «Восток», чеченці, і колона позашляховиків, ми проїхали близько восьми танків, усі заведені, і кожен танк повертає ствол. І ми їхали БТРами, наша машина остання була, нас наздоганяють: «Собаки!.. Пси!.. Бандерштат!..». Коли ми з другої ротації виїжджали через Донецьк, нас супроводжувала місія ОБСЄ. А тут їх не було.

Почалася третя ротація, уже наші журналісти були в самому аеропорту. Приїхали – перший день – тихо, другий день – тихо, а потім почався штурм вежі, її довбали-довбали, наша артуха працювала там, почалися морози жорсткі, -27 тоді було. Ті дві години, які є для сну, лягаєш у спальник, за дві години не можеш його розстібнути, бо надихав, і «блискавка» замерзла… Це жесть була! 13 числа вежа впала. Нас почали просто розстрілювати танком, другий поверх пробивати, там частина того поверху була наша, дві позиції – вибили, все було зруйноване, не було де сховатися. Ми спустилися на перший поверх, а там те саме почалося. Ми вночі виїжджаємо, відстрілюємо… ну вежі вже немає. Корегувати вогонь немає звідки. І вони спокійно собі каталися під носом. Із самого терміналу якось корегували, щось підбивали, звісно, їхні танки теж горіли! Але все одно нам нормально діставалося.

«Стріляли наосліп»

З наших восьми позицій залишилося три… збили нас у купу. Багато поранених. Тоді ще приїжджали БТРи, нічого вже не підвозили, але хоча б поранених забирали. Хоч щось!.. Вони віджали кімнату, де в нас стояло паливо на генератор. Чую вночі ніби щось ллється. Думаю, що воно?.. А в стелі небо видно! Ці уроди що зробили? Тим бензином, що у нас на генератор був облили шмаття і запалили. І все почало горіти. А там посередині в залі стрічка транспортерна, де раніше багаж отримували, там у нас лежали ПТУРи, які не стріляли. На той час багато хламу навозили, воно неробоче, нащо його привезли?! І це все починає вибухати й літати. Уже штаб наш рознесли… Двері знесли… Реально повна руїна, нас зігнали на квадратів, може, 50, всіх, хто був… вже нікого не забирали, вже ніхто не приїздив, вже люди почали помирати, тому що наш медик не міг впоратися з такою кількістю поранених, і не було таких засобів, щоб врятувати життя… Лежать «200-ті», замотані фольгою, простирадлами, люди в туалет ходять біля них… всюди скловата… Тут «300-ті», тут з «300-х» вже «200-ті»… Там сміття лежить… Їсти вже немає нічого. Пити теж. Топили лід. Почалася реальна жопа! Вже не розумієш, чи день на вулиці, чи ніч, штурм за штурмом… У хлопця береш ніж тушонку відкрити, поїв, хочеш віддати – а вже немає кому віддавати… Його вже немає.

Боєць говорить у слухавку: «Мала, мала!» – із дружиною чи донькою спілкувався, а потім ти чуєш уже той звук мобільного в купі, де лежать «200-ті». Ти розумієш, що йому дзвонять, а слухавку вже ніхто не візьме. І там ніхто не знає. І тут ніхто не знає, хто він такий…

Потім почався вже жорсткий штурм. Почали закидати нас хлорпікрином, шашками. Люди блювати почали, сліпнути… Ми ще вдень почали стріляти – вони лізли, ми стріляли, стріляли з підствольника, гасили. І коли почався штурм, вони теж звідти лізли, але хлорпікринові шашки надиміли так, що нічого не видно. Нас врятувало те, що ми туди вже пристрілялись, просто наосліп стріляли, але влучали! Не пускали! І вони нас душили-душили, але не видушили. Був ящик протигазів, але тільки один із фільтром. Ми дали його кулеметнику, що бив їх на вулиці. І вже ніхто не заряджав зброю. Випадки були – чувак стояв, йому треба було тільки гранати кидати. Була купа гранат, і їх треба було кидати в підвал, тому що звідти лізли. Він стояв-стояв – бах! – каже, мене підстрелили. А він сам собі ногу прострелив. У нього вже просто істерика почалася.

У ніч з 19 на 20 наше командування сказало – будь-якими дорогами виїжджайте. Приїхала машина нам на допомогу, МТЛБшка. Вони під’їхали, тільки так – вжух – задом-задом – з одного боку, з другого боку – РПГ. Немає машини, приїхали «помічники»… Тоді водія і ще одного бійця вбило, восьмеро врятувалося. БК згоріло, тобто, до нас приїхало восьмеро людей, яких треба ще чимось погодувати, дати, чим стріляти, тому що у них усе згоріло з їхньою машиною.

Уночі ще одна МТЛБшка приїхала. Я не знаю, скільки туди людей влізло! Закрилися, а нашим сказали: «Вибирайтеся, як хочете!». І ми – так теж ніхто не робив, тільки наш підрозділ, – поїхали зверху на броні (сміється). Це хоч і вночі було, але реально стрьомно!.. Були у нас «200-ті», їх не було куди дівати. Вирішили – давайте хоч кількох заберемо з собою… Одного «200-го» на правому крилі прив’язали, а на лівому не встигли – вже машина почала їхати. Я на ходу стрибаю, тримаю того «200-го» за ноги. Ми летимо, в щось в’їжджаємо… це в БТР є ручки, а в МТЛБ – самі лише болтики… і ти їдеш, за той болт тримаєшся, тримаєш того «200-го», -27 на вулиці, він несеться… І ми підскакуємо – щось там таке нормальне підірвалося. «Фуффф» – і назад, як на магніті, приклеївся… я ледь тримаю загиблого, він повис головою вниз, я боюся, що йому зараз траком голову відірве… жах! Я сам не можу триматися, мені ще і його треба тримати! Просто пекло!

Ми не їли, не пили три дні останніх в аеропорту, втратили відчуття часу – в голові просто каша. І наче ти живий, і наче нормальний, і навіть нежитю не було, хоча такий мороз, ти три дні без сну – адреналін такий був! Приїхали до Водяного, почали розвантажувати машину – «300-ті» не всі доїхали, двоє хлопців померли в дорозі – важкі були. «200-х» взагалі як дрова кидали – там медики уже стали як м’ясники, зрозуміло, в такому місці… І мені кажуть: «Іди в санчастину». Я зайшов і вже прокинувся під кінець наступного дня під крапельницями. Мене просто вирубило…

Битва за повернення

Воно все начебто весело, з хлопцями зустрічаємося – так все круто, палене лайно, кров, фраєр-термінатор… А потім таки «накриває» іноді, і так «криє», що… жах. Я там, знаєте, таких знайшов друзів! Іноді ми не спілкуємося по півроку, а потім: «Андрюха, можна, я до тебе в Дніпро приїду? Є справи!». «Та без питань!». Приїхав. До одного, до іншого… він мені дзвонить: «Я буду у Львові, можна, до тебе приїду?». «Без питань!». Ми залишилися справжніми друзями, котрі, що називається, спиною до спини стояли, прикривали один одного. Це реально на все життя залишилося.

З довоєнного періоду друзів не залишилося. Був період, коли і батьки мене не підтримували. Це зараз ми уже помирилися, і до Росії вже ніхто не хоче. А друзі… приїжджали ми з дружиною до мого старого друга, близький такий був друг… Розійшлися з поламаним носом. Там просто шизофренія. Він був старшим за мене, був для мене авторитетом… Як таку єресь можна нести, я не знаю.

Минулого року приїхав до мами, вмикаю комп’ютер – мені подобається група «Мері», хотів послухати. Набираю – «Даний контент доступєн только с теріторії Украіни». А я, мать вашу, де знаходжуся?! Я ж не на окупованій території навіть! Вмикаєш кабельне – 52 канали. 20 з них російські. Чому? Не розумію! Це в Лисичанську.

Я пройшов дві мобілізації, два роки прослужив. Потім у нас керівництво почало змінюватися. Ти вже не міг виконувати тих обов’язків, які ти раніше виконував, руки зв’язані і там, і там. На Бутівку їхали, нам дали 540 патронів. Я заходжу на пост – я 2000 можу висадити за кілька годин. А нас на два тижні відправили з 540 патронами. А раніше було: «Скільки вам треба?». Скільки утягнеш – стільки дають.

У мене позивний Грішник. Тому, що куди я не приїду, всюди якась жопа відбувається. І до сьогодні, навіть на полігоні, на мирній території! А на Бутівці мене контузило – добряче контузило, я довго відходив. Я, в принципі, і звільнився, тому що почав погано бачити, чути. Я не міг за кермом їздити. Мене поклали «на дурку» в Одесу, провели розслідування, тому що я не звернувся в той день, коли це сталося.

Я приїхав на Бутівку в лютому, мені кажуть – з літа такого не було! 2016 рік. Вони як почали жахать по нас, почали лізти, як таргани! Реально, жесть! Я «жало» своє висунув у бійницю, і під бійницю прилітає снаряд. З танків гасили. Телефон стояв у «броніку» – я завжди все знімаю. Розшугало його так нормально. Ми з хлопцем були, і мене відкинуло в один бік, його – в інший, але ми «включили термінатора» і почали далі працювати. Воювали-воювали, потім я відчуваю – щось блювати починаю дуже часто, і явно не отруївся. Їду в частину. Приїжджаю – прокуратура, ВСП, пояснення – мені ще догану хотіли дати, чому не звернувся саме під час поранення. Мене підстрелили, були поламані ребра, я не міг уже дихати… Я відгріб трохи, коли підняв голову, і в «броню» відгріб… Двічі зліва позаду мене чоркнуло. Приїхав до шпиталю у Покровську – «Та у вас ребра поламані!». Відправили на Дніпро. Дніпровські лікарі, вони там як м’ясники працювали: «Шо ти мені тут зі своїми поламаними ребрами сунеш?!». І мені соромно, а з іншого боку «Чому не звертався раніше?!», мене контузило, а мені кажуть: «Ти що, не бачиш, що з хлопцями?! А ти тут зі своєю контузією! Хріново?.. На Одесу, на дурдом!..». Я реально втрачав контроль уже. Їду так по дорозі, і вжух – поїхав прямо… Так тупив, так гальмував. Почав заїкатися. Приїхав до Одеси – на лампочку дивився, бачив просто жовту пляму. Виїжджав звідти – вже навіть спіраль бачив. Лікар трапився хороший, він зрозумів, що зі мною, підлікував, підштопав.

Я розумів, що воїн з мене такий собі… але минуло кілька місяців, а я і далі ходжу у військовій формі. Я вдягаю кросівки, якусь там «британку» або «мультикам» і цивільну футболку. Ну не можу… Іду в частину. Мене відправляють до військкомату у Дніпро. Я до них приходжу, і в той самий день їм приходить телеграма, що «атошники» знову мають проходити навчальний центр. Раніше не було такого, якщо ти «атошник», ти приходиш, і вже в частині розбираються. А тут із частини відправляють до військкомату, звідти – на Яворівський полігон. Я дружині кажу: на два тижні з’їжджу і приїду. Приїжджаю на Яворів – мені кажуть: два з половиною місяці! Пофіг, «атошник» ти чи ні, будемо тебе навчати автомат розбирати… Потім я уже майже провчився, всю цю дерюгу пройшов, і тут трапився один полковник. Агітував вступати до Академії. Подумав – а чому не спробувати? І так понеслося – вже третій курс.

Ми з дружиною брали участь у міжнародному військовому паломництві у французькому місті Люрд. Запросив нас настоятель храму у Львові, де ми вінчалися. Він така світла людина, я не знаю, він, мабуть, святий – він нам все це організував. Нам екскурсії проводили теж священники. І священники греко-католицької церкви, принаймні ті, яких я побачив, вони мають по три вищих освіти! Здобули одну в Римі, одну в Штатах, одну ще десь у Європі. Кожен як ходяча енциклопедія, знає все! Вони пояснювали нам менталітет тамтешній, та й так воно видно, коли їдеш по місту, яке там у людей ставлення до всього – вони нічого не нищать, а примножують і зберігають.

У нас в Академії є і канадці, і латиші, і американці. Вони не навчають, а допомагають навчанню. Ми ж зараз перевчаємося на «натівський» стандарт. Їхні закони, їхні статути. З усього побаченого зрозумів, що наша країна має все-таки великий потенціал, вона найкраща! Я не можу сказати, що я дуже хочу до Європи, жити там, що люди там кращі за наших. Це у нас в «сім’ї не без урода».

Передати досвід

Я думаю, той шлях у цій війні, який у нас був до виборів, він був єдино правильним. Дехто закидає, що Порошенко обіцяв за два тижні закінчити війну. Але він обіцяв тоді, коли ще не зайшли російські війська. Тоді всім воювалося добре, почувалися нормально, воювали, штурмували, зачищали… Все б закінчилося реально не за два тижні, але за два місяці. Але цього чомусь ніхто не розуміє, навіть деякі військові. Без дипломатії ніяк… Зараз у нас «повзуча» війна, коли ми потрошку-потрошку відбиваємо свої землі.

Я бачу тих людей, з якими я навчаюся – командирів взводів, рот, батальйонів, служб… Там є дуже мотивовані люди! Є і з бойовим досвідом. У нас 104 людини в роті, 42 з них контрактники, з них 39 – «атошники». Всі інші – срочники, 17-19 років. Навіть серед срочників є мотивовані! Є такі, що прийшли, бо «батько відправив». А є такі, що їм і те цікаво, і те цікаво, і вони розуміють, що не виживуть без тих знань, не збережуть життя свого підрозділу, якщо не будуть знати того чи іншого!

У нас були командно-штабні навчання – це комп’ютерна гра на тиждень. Нас розкидують по різних кабінетах, і ми по раціях виконуємо завдання. І от я кажу: тут треба підсилення! Цей випадок уже траплявся, я кажу: буде так і так! Мене ніхто не слухає, навіть із офіцерів. Я наполіг що треба так, дали «добро», і «пронесло». Пам’ятаєте, кілька тижнів тому сапери пішли працювати, і їх застрелили… от щось подібне було й там, ми розкривали цю тематику. Нам казали, що сапер є повноцінний бойовий підрозділ. А я кажу: реалії інакші! Йдуть три мужики по 55 років, кілька хлопців молодих, які пройшли «учєбку»… і ви відправляєте їх без прикриття! От воно в житті так і вийшло. Я не знаю, хто з них загинув, як це у них сталося, але думаю, що та ситуація, яку я моделював, вона реалістична.

Багато чого досвід дає зараз. Я прийшов сюди, до Академії вступив, мене «ламало» від того, що я нічого не роблю, я почувався «сірою масою». Там я звик, що щось роблю корисне. Тепер я багато ходжу по школах, ліцеях, інститутах, патріотичні теми розвиваємо. Є тут проект волонтера одного «Жива книга» – я займаюся цим. Діти слухають. Є такі, що пофіг… а є такі, що співчувають, підходять, обнімають, плачуть… Можна до людей достукатися! Львівський художній ліцей зробив макет Донецького аеропорту за моїми фотографіями і розповідями – він тепер в Академії. Я зараз займаюся фотографією. Деякі фотографії, які я робив на війні, незабаром вийдуть як книга пам’яті.

Те, що зараз коїться, – чим це може закінчитися… Не хочеться, щоб усі ці могили, які ми обходили на цвинтарі, були даремними. Не те що не хочеться, я не дозволю цьому статися. Докладатиму максимальних зусиль. І якщо мене почула одна дитина, якщо мене почув один курсант, якщо він щось зрозумів, щось переосмислив… У підрозділі про мене майже ніхто нічого не знає. І от іноді, коли дружина на нічній службі, одного візьму з собою, іншого. Спілкуємося, я показую відео, фотки з війни, розповідаю, настанови даю по війні – як вижити… Ми так сидимо всю ніч – вони виходять зовсім іншими людьми. Хай одна людина, але ця людина буде керувати як мінімум 30 бійцями, потім сотнею… Хоч так, у тилу, але якась користь…

Хочеться прийти до підрозділу, краще підготовити взвод. У мене завищені вимоги до себе, я ідеалістом став! Відчуття справедливості зашкалює.  Це після війни сталося. Раніше я зовсім іншим був. Я не можу терпіти, коли крадуть. Я знаю випадки, коли підривається боєць, його тягнути треба сім кілометрів, а виїхати назустріч ніхто не може – соляри нема, її вже пропили! І бійця приносять уже «200-м». Є кадри в армії, що крадуть неприкрито – я цього ніколи не зрозумію. Їх одиниці, викорінення цих явищ – питання часу, але ці одиниці псують загальну картину…

Братиму участь у театральній резиденції у «Творчій Криївці». Дізнався про це з Фейсбуку – нікому й не казав про це. Подав заявку, минуло кілька місяців, надійшов лист – можете приходити на кастинг. Ну я прийшов. Я й не знав, до кого йду. Я коли вже вийшов, тільки в коридорі мені сказали, що той, з ким я спілкувався, це був Олег Шульга (актор, який зіграв головну роль у фільмі «Позивний «Бандерас» – ред.). А я з ним сиджу і фільми про аеропорт і «Позивний Бандерас» обговорюю… (сміється). Кажу: «Ви ж бачили такий фільм?». Він такий: «Ну да…». Потім отримав листа, що мене обрали, я один із 12. На резиденцію поїду наприкінці серпня, на Івано-Франківщину. Будемо робити виставу за нашими історіями. Ну, як то кажуть, я за будь-яку двіжуху, крім голодовки! Треба десь поїхати – поїдемо!

Головне фото: Олена Максименко. Інші фото з особистого архіву Романа Гребенюка


Переглядів: 68

Останні новини