«У матеріалах про війну бракує душі». Монолог прес-офіцера 24-ї ОМБр

«У матеріалах про війну бракує душі». Монолог прес-офіцера 24-ї ОМБр


Він один із тих, кого війна позбавила цивільного життя, – на фронт Назар Ільницький, нині начальник прес-служби 24-ї Окремої механізованої бригади імені короля Данила, пішов зі студентської лави. Він один із тих, хто створює кістяк українського війська, хто не застав «дідівщини» та інших «радощів» (пост)радянської армії. Він один із тих, хто допомагає створювати якісний контент про війну.

Назар Ільницький пішов на фронт у січні 2015 року з четвертою хвилею. Спершу це була 80 бригада, потім – рішення не мати більше з армією нічого спільного, а з 2017-го – новий контракт. Назар розповів про будні прес-служби та роботу на фронті ще вчора цивільних журналістів. Нижче – його монолог.

Закінчив у Львові університет Франка, історичний факультет, на заочному також навчався на юридичному, так само у Франка. За мобілізацією потрапив до 80-ї бригади, був там майже 13 місяців. Офіцером-психологом. У мене ще була військова кафедра за спеціальністю «Політологія». Тоді багато було мобілізовано офіцерів такого політологічного напрямку – заступників із МПЗ (морально-психологічного забезпечення – ред.), а тоді заступників по роботі з особовим складом. На підготовчих курсах нас перекваліфікували – декого на психологів, дехто так і пішов заступниками з МПЗ, деякі стали начальниками клубів. Плюс-мінус споріднені посади. Фактично, я допомагав здійснювати так звану замполітську роботу.

Зброї до рук я не беру. У мене інші задачі. Ми працюємо з журналістами. Ми супроводжуємо їх на позиції, допомагаємо їм працювати. І в ці моменти буває потрапляєш туди, де би ти не хотів опинитися, – під мінометним чи артилерійським обстрілом… Ці моменти мені війну і показують.

Перший обстріл, під який я потрапив, був під Новозванівкою у 2017-му. В нас тоді один із підрозділів стояв. Це поля довжелезні – ні кущика, ні деревця! Ми приїжджали з журналістами «5 каналу» і потрапили під обстріл… Насправді такі ситуації буденні.

Після мобілізації я на 100% був упевнений, що звільнюся і до армї ніколи не повернуся. Чому? Я навіть не скажу. Але якось зателефонував попередньому начальнику прес-служби Володимиру Фітьо, з яким ми ще з 2015 року дружимо, хотів йому сказати, що хочу в нього служити, а він підняв слухавку й одразу каже: «Ходи до мене помічником!». Отакий синхрон, ми навіть сміялися один з одного. Буквально один дзвінок. Я не шкодую, адже багато цікавого побачив, з багатьма людьми познайомився. Зрозумів, наскільки робота прес-офіцера і прес-служби на війні потрібна.

Я можу похвалитися: в нас є повне взаєморозуміння з командиром бригади. Він розуміє, для чого наша робота потрібна, ми, зі свого боку, також це прекрасно розуміємо, і тому співпраця з журналістами у нас просто супер! Вони до нас люблять їздити, вони знають, що завжди отримають той матеріал, який хочуть. Ми допомагаємо їм, вони, в свою чергу, допомагають нам. І неважливо, який канал, який журналіст, який формат – чи телебачення, чи ті, що пишуть якісь історії. Завжди є, про кого писати, було б бажання.

Переважно приїжджають воєнкори, або, як вони себе називають, «військові журналісти» – цивільні журналісти на війні. То здебільшого люди, які їздять із самого початку збройного протистояння. Вони перевірені, вони все пропустили через себе. Навіть на каналах, які вважаються проросійськими, новини і сюжети про війну вони роблять такими, як треба. Вони показують українського воїна, показують наші перемоги. Вони абсолютно незаангажовані і в жодному разі не шкодять репутації ЗСУ. Тому до них повна довіра.

Намагаємося працювати на довірі. Коли ми були в районі Зайцевого, Майорська, до нас приїжджало дуже багато груп. А я був сам. Бувало, що 5-6 груп приїжджало, і я просто фізично не міг дати їм ради. Бо провести 5 груп, тобто 10 людей, на одну позицію – це дуже небезпечно, і результату не буде жодного з того. Тому групи ділили, іноді мені допомагали офіцери на місці або солдати, які розуміли, що і як потрібно. Та й самі журналісти вже не вперше їздили й знали, що і як потрібно робити, куди лізти, а куди ні, що показувати. Потім, якщо були якісь суперечливі питання, ми спокійно їх обговорювали, радилися, як краще зробити.

Зрозуміло, що порушення є, ніхто не ідеальний. Неідеальна система, неідеальні Збройні сили. Якщо є якісь негаразди, які можна вирішити своїми силами на місці, то краще не виносити на загал. Я вважаю, їх можуть обговорювати ті, хто щось для армії зробив, і компетентні люди.

Журналісти базуються в двох-трьох місцях Донецької області. Вони переважно їздять туди, де «найгарячіше» і де найкраще можна якийсь матеріал зняти. На Луганщині менша кількість журналістів працює, там важче дістатися будь-яких позицій, отже, і робота там не виходить такою, як у Донецькій області. Ми ці моменти враховуємо.

Як на мене, в матеріалах про війну бракує душі. Вона є, але її треба більше. Щоб, знаєте, навіть брутальний бородатий чолов’яга сльозу пустив. Щоб він пропустив те все через себе. Бо фотографії, якісь сюжети «про котиків» – то таке… Потрібно щось більше… Щоб хотілося прочитати одне речення, а за ним друге, третє, десяте.  

Люди втрачають інтерес до війни. Якщо ми візьмемо сто відсотків населення, то відсотків 10, мабуть, це ті, хто пропустив війну через себе. Так чи інакше. Тому вона для них близька. А решті вона ніколи близькою не була, тому вона цікавою і не може бути. Якісні журналістські матеріали ну подивиться хтось, вони його зачеплять – і все! А треба, щоб після того була ще якась дія. Достатньо того, що одні й ті самі займаються по колу цією роботою. Одні й ті самі!

Ті самі люди воюють, а хто не може воювати – волонтерять. Що в кого виходить, той таку роботу робить. Купа різних знайомих допомагає у таких речах, що ти навіть не міг собі подумати, що там можна допомогти. А вони роблять не просто, а з душею. Не кожен може бути воїном, але кожен може на своєму рівні допомогти.

Коли я на ротації на ППД, то звернень від ЗМІ, звичайно, менше, але не так щоб дуже мало. А на Сході їхня кількість величезна. І їм цікаво, і нам. Приїздять і іноземні журналісти, і наші. За цю ротацію у нас працювали два американських журналіста, дві групи французів, австралійці. З Литви журналістка працювала, вона взагалі часто приїжджає. Дружимо з нею, спілкуємося часто. Вона хоча українською не дуже добре розуміє, з нею легко, вона розуміє, для чого вона сюди приїжджає. Досить цікаві люди насправді. Були такі, що вкладали в проєкти свої кошти, приїжджали набрати матеріал під час власної відпустки. Ми з ними дружимо в Фейсбуці, матеріали знаходимо, бачимо.

У мене контракт по пів року, і кожні пів року можна про щось мріяти! (сміється – ред.). Я тут, поки є потреба. Іноді про щось цивільне думаю, але поки це для мене незвідане, тому що фактично цивільного життя мені не вдалося навіть спробувати. Університет – це одне, а цивільної роботи ще не було. Світом поїздити б хотілося! До війни вдавалося трохи кататися, а зараз не виходить. Робота військового забирає дуже багато часу. Ротації по 6-7 місяців, і це важко – ти не бачиш ані батьків, ані дружини!

Сама ж робота з журналістами яскрава. Мало хто з солдатів і офіцерів має стільки можливості спілкуватися з цивільними, ще й такими, які мають дуже цікаві погляди на життя. А я маю, і тим дуже тішуся! Журналісти щось вічно розповідають цікаве, десь побували, щось побачили, щось знають більше, тому це постійно яскраві враження. До того ж, ми з ними не тільки працюємо, а й дружимо. Дуже часто спілкуємося телефоном, зустрічаємося, вітаємо зі святами один одного.

Усі фото з архіву Назара Ільницького


Переглядів: 138

Останні новини