«У мене не залишилося контактів на окупованій території: вони або вбиті, або виїхали»: початок АТО очима місцевих

«У мене не залишилося контактів на окупованій території: вони або вбиті, або виїхали»: початок АТО очима місцевих


У той день, 13 березня 2014 року, Дмитро Чернявський прийшов на акцію за єдину Україну, що відбувалася у центрі Донецька. Він був добровольцем самооборони, яка охороняла проукраїнських активістів від тітушок та прихильників «русского мира». Для нього мирний мітинг закінчився ножовим пораненням. Дмитро помер у кареті швидкої допомоги. Хто знає, скільки насправді постраждалих не вижили після тієї акції (за даними активістів, загинули всього троє). Адже їх, «озброєних» прапорами України та парасольками (які мали би захистити від яєць та каміння, що летіло з боку прихильників Росії), не били – вбивали.

22-річний Дмитро став першим, хто загинув у боротьбі з російською агресією на Донбасі. Рівно за місяць, 13 квітня, на Сході України оголосили початок антитерористичної операції. Військова техніка з синьо-жовтими прапорами, добровольці та кадрові військові вирушили у бік Донеччини та Луганщини. У цей же час російські найманці хапали на вулицях, катували та вбивали місцевих жителів, які відстоювали на Донбасі Україну.

19 квітня 2014 року в річці Казений Торець поблизу селища Райгородок Слов’янського району рибалки знайшли понівечені тіла двох чоловіків. «Комбінована травма тіла внаслідок тортур, з подальшим утопленням ще живих непритомних потерпілих», – пояснили причину смерті правоохоронці. Чоловіків катували по-звірячому. Загиблими виявилися 42-річний депутат Горлівської міської ради Володимир Рибак та 18-річний студент КПІ Юрій Поправка. Пізніше, 28 квітня, з тої-таки річки виловили й активіста Майдану Юрія Дяковського, який приїхав на Донбас разом із Поправкою, щоб своїми очима побачити катів.

У липні 2014-го зник 16-річний житель Краматорська Степан Чубенко. Хлопець повертався додому з Києва через Донецьк. Там його затримали бойовики батальйону «Керч». Били, катували, а потім застрелили. Тіло Степана його матері вдалося знайти лише наприкінці вересня, а поховали хлопця у листопаді.

У селі Переможне поблизу Луганського аеропорту у «покарання» за допомогу українським військовим терористи вбили шістьох цивільних мешканців. Двоє з цих людей – подружжя Олени Куліш та Володимира Альохіна. Їх вистежили терористи угрупування «ЛНР», затримали 9 серпня 2014 року, а 10-го розстріляли. Тіла волонтерів вдалося знайти та поховати майже через рік. Донька подружжя Валерія виїхала з окупованої Луганщини та вивезла із собою дідуся – вони залишилися вдвох.

Це – моторошні історії, які відомі всій Україні. Хоча насправді випадків знущання та розправи над жителями Донбасу, які не підтримали ідею «республік» та «русского мира», – сотні, якщо не тисячі. Але більшість із них шість років потому залишаються замовчаними та прихованими.

Фонд «Повернись живим» поспілкувався з жителями Донецька та Луганська, які пригадали, як на їхніх очах розпочинався жах під назвою «народные республики». Це – важкі, але важливі, монологи про репресії над цивільними, які тривають на окупованих територіях й досі.

Олексій Біда, правозахисник, координатор Центру документування Української Гельсінської спілки з прав людини. Був захоплений у полон бойовиками в Луганську. Виїхав з міста на початку травня 2014 року.

«Я провів у полоні 18 годин – з 3 на 4 травня 2014 року. Мене захопили на збірному пункті військкомату. Ми на той момент допомагали військовим, які приїхали у Луганськ. Саме у той день в військкоматі була невеличка рота з приблизно 30 людей зі спецпідрозділу МВС з Чернівців. Мені зателефонував командир і сказав, що біля них збирається якась незрозуміла ватага, попросив приїхати подивитися, що відбувається. Я ніколи не ховався, висловлював свою позицію, досить часто з’являвся на акціях Євромайдану і на телебаченні. Тому, коли я приїхав на місце, мене впізнали у тому натовпі, схопили і відвезли до СБУ.

Там били, принижували, зрізали з мене одежу, залякували, імітували розстріл. Я думаю, що, оскільки це були перші подібні затримання в Луганську, а також був розголос, мене випустили досить швидко – через 18 годин. До того ж, їм (російським найманцям. – Ред.) був потрібний імідж не загарбників, а захисників. Та й багато людей домовлялися про моє звільнення. Але, у першу чергу, дякую Андрію Наконечному – людині, яка на той момент очолювала відділ громадської безпеки, один із 24-х міліціонерів, які згодом вийшли на підконтрольну Україні територію.

Євромайдан в Луганську 24 грудня 2013 року. Фото: Олександр Волчанський

Насправді побиття активістів відбувалися ще взимку – людей відстежували, залякували. Тому ми намагалися приходити на акції згуртовано, групами, тоді ж почали займатися охороною своїх зібрань, продумували, яким чином будемо відходити. Бо Громадський сектор – це були зовсім не бойовики, а айтішники, жінки, професори. Тільки 6 березня до нас доєдналися ультрас. У заручниках в СБУ знаходилися дві їхні людини, і їх попередили, щоб вони не виходили ні на які акції, інакше ті просто зникнуть.

Хто були ці люди, «активісти» з того боку? Спочатку місцеві, які координувалися «Партією Регіонів», зокрема, «Молодими Регіонами». Потім до них доєдналися інші підконтрольні маленькі партії. Маргінали, яких просто скупили, і вони за невеликі гроші почали проводити контракції – тобто, коли ми проводили свої акції, вони просто намагалися їх зірвати. А немісцеві з’явилися вже у березні. Наприклад, 9-го, на День народження Шевченка, вони до нас заїхали автобусами. До того у місті можна було побачити машини з російськими номерами лише епізодично.

28 квітня була наша остання акція. А, коли 13 квітня оголосили про початок проведення АТО, якоїсь  різниці в обстановці я не побачив. Всі думали, що у Луганську буде «харківський» сценарій, тобто, звільнять будівлю СБУ і на тому – все. Тому що кількість людей там насправді була невелика.

Коли я потрапив у заручники до СБУ, там можна було нарахувати до 200 людей. Окремо з цієї маси вирізнялися кадрові російські військові. Мене на ніч запроторили до кабінету, вікна якого виходили у двір. Там у них була їдальня. Зранку я побачив, як на сніданок йдуть росіяни у формі з нашивками – 15-20 людей. Звісно, коли вони виходили в місто, то одягалися інакше.

Коли потім спілкувався з командиром підрозділу МВС, який був в будівлі військкомату, він розповідав, що, після того, як мене забрали, ще півтори-дві години місцеві скоморохи покричали, а потім розсіялися. Після них з’явилася ця група – встановили два кулемети, і почався вже реальний штурм військкомату. На відео того штурму, яке пізніше з’явилося у соцмережах, потрапила лише «постановочна сесія», насправді, там все відбувалося інакше, бої були жорсткіші.

Прибічники «русского мира» в Луганську 25 грудня 2013 року. Фото: Олександр Волчанський

Коли мене звільнили з полону, я поїхав до Луганського аеропорту. Військові, яким ми допомагали, були вже там. А передав їм комплекти форми (бо їх відправили у поля, а вони у чорному одязі), і більше ми ніколи не спілкувалися. 7 травня я виїхав до Дніпра. В Луганську з тих пір не був.

Але там ще залишалися люди, які брали участь в організації Громадського сектора, або Луганської сотні. Тоді на них почалися облави, тому що списки з їхніми контактними даними були сформовані, інформацію про наших активістів так звані правоохоронці передали бойовикам. Ті, хто не встиг виїхати або змінити місце проживання, пройшли через полон та катування.

Першими під удар потрапили проукраїнські активісти, які були публічними, та люди, які допомагали військовим будь-як, навіть, якщо вони просто дозволили набрати води з колонки. Наприклад, у селищі Переможне вбили п’ятьох людей, ще троє пройшли полон. Всі – за допомогу нашим військовим. І це у селищі на дві вулиці.

Потім під ударом опинилися люди із грошима, які мали якийсь достаток і не приймали цю «владу» – на них також почалося полювання. Все це на окупованих територіях триває досі».

Юлія Красильникова, правозахисниця, голова правління організації «Восток SOS». Виїхала з Луганська у травні 2014-го.

«До війни я працювала в правозахисній організації в Луганську. Ми виїхали в Київ в середині травня 2014 року. Для мене це було, мабуть, одним із найболючіших моментів – розуміння, що треба виїхати, що я можу бути корисною тільки поза межами міста. Тому що, коли ти бачиш людину зі зброєю посередині міста, усвідомлюєш, що тепер вирішує не закон, не права людини і не здоровий глузд, а той, хто тримає в руках автомат. Тоді я зрозуміла, що далі буде відбуватися щось, чого я не зможу сприйняти, і ніяк не зможу вплинути на ситуацію.

Я пам’ятаю момент захоплення будівлі СБУ. Трощили вікна, там було багато людей, але ще більше – глядачів, які або не розуміли, що відбувається і були в шоці, або насолоджувалися спогляданням процесу. На місці була міліція, якіть підрозділи, які дуже спокійно намагалися підійти до будівлі, а на них дуже агресивно реагували ті, хто захоплював СБУ. І правоохоронці відходили, взагалі не реагуючи адекватно на ситуацію, не намагаючись протистояти. Тоді і прийшло розуміння, що держава у цьому випадку відмовилася від міста і людей з проукраїнською позицією, немає політичної волі протистояти тому трешу, що відбувався, а правоохоронні органи просто зникли. Ми стали самі за себе – самі відповідаємо за свою безпеку і ніхто нас не може захистити.

Біля захопленої будівлі СБУ в Луганську 9 квітня 2014 року. Фото: Олександр Волчанський

Синьо-жовті стрічки на рюкзаках ми носили до останнього. Коли захопили будівлю СБУ, і під нею розгорнули табір, ми перший час ще ходили подивитися, що там відбувається, заходили на ту територію. Я виклала стрічку з рюкзаку, коли в один із днів на вході почали перевіряти речі. Мене чи не попросили показати те, що у рюкзаку, чи не помітили її. Але з того часу я стала думати, які саме речі у мене із собою.

Коли у квітні оголосили про початок АТО, були сподівання, що все це скоро закінчиться. Наприкінці літа 2014 року, коли українська армія заходила в Луганськ, ми чекали, що вже наступного дня купимо квиток і поїдемо додому. Ще довго це відчуття не залишало…

Навесні 2014-го було дуже багато людей, які потрапляли в полон. Олексій Біда, який вийшов звідти дуже побитий, наш друг і колега, журналіст Слава Бондаренко, який до кінця травня перебував в Луганську і знімав перебіг президентських виборів, а, повертаючись ввечері додому також потрапив у полон. Його випустили через кілька днів у несвідомому стані із сильною травмою, він досі лікується, тому що має серйозні наслідки такого «спілкування» з бойовиками. Після того дуже багато людей з кола активістів, або тих, хто мав проукраїнську позицію, але не висловлював її на акціях, потрапляли у полон. Потрапляють й досі, і не всі з них повертаються живими.

Востаннє я була в Луганську у вересні 2014 року. Їздила, щоб забрати зимові речі для дитини, тому що, коли виїжджала в травні, у мене не було навіть обережної думки про те, що я не зможу повернутися аж до холодів. Багато хто з активістів, журналістів поїхали додому, щоб подивитися, чи все там ціле, забрати речі. Тоді на підвал потрапив ще один з наших друзів-журналістів. Коли я їхала і спостерігала, як все відбувається, зрозуміла, що мені дуже пощастило, що на блокпосту не перевіряли списки. І усвідомила, більше так робити – приїздити до Луганська – не буду.

Мітинг «Луганськ – це Україна» 13 квітня 2014 року. Фото: Олександр Волчанський

Тоді, у вересні 2014-го місто було пусте. Були великі проблеми зі зв’язком, тому на Театральній площі – єдиній локації, де ловив зв’язок – збиралося багато людей. Дуже дивне відчуття, тому що стоять бойовики у формі, поруч якісь бабусі і дідусі – солянка з людей, які одночасно намагалися додзвонитися і щось розповідати. І там краще було нічого зайвого не говорити.

З тієї поїздки я запам’ятала, що у мене було враження, ніби рідкі перехожі вдивляються один в одного, і водночас – ховають очі і дивляться в землю. Ніби за тобою всі стежать, але намагаються, щоб ти не бачив.

Є ще дуже яскраве враження з тієї поїздки. До війни я жила біля елітного супермаркету, де зазвичай продавали дуже дорогі закордонні штуки. Коли я туди зайшла у вересні 2014-го, всі ряди були закриті, і тільки на вході стояв стелаж, де жінка за готівку продавала завітрене страшне м’ясо, ковбасу – всього було дуже мало і воно виглядало погано. В магазині, як і багато де, не було світла. Це була дуже показова ситуація, коли ти бачиш, що насправді відбувається із містом».

Доріт Фішман, на момент окупації Донецьку була студенткою. Вагітною провела у полоні бойовиків угрупування «ДНР» 42 дні.

«Мій економіко-правовий факультет Донецького національного університету знаходився на вулиці Ватутіна, 1а. З одного боку будівлі був офіс Тарути (глава Донецької ОДА з 2 березня до 10 жовтня 2014 року. – Ред.), а з іншого – СБУ. І не тільки я, а всі студенти і викладачі, бачили ці події, але трактували їх по-різному. Коли ти йдеш в один із днів, а у тебе з одного боку бомблять офіс Тарути, а з іншого боку валяться дерева і захоплюється СБУ. Перший у Донецьку блокпост знаходився саме там – біля будівлі СБУ на проспекті Мира. Ідеш до університету – все в порядку, вийшов – блокпост і такі люди… нам із одногрупницею було страшнувато. Тому що стояли не браві солдати, а такі, які є в кожному районі, і зазвичай стоять біля цілодобових наливайок. Тільки тут вони чомусь стояли не з пляшкою, а з автоматом.

У мене день народження 26 січня, і я запросила одного хлопця – хороший, сусідський, давно знайомі. Святкування закінчилося, він говорить: «Мені потрібно піти раніше, тому що завтра рано вставати. Нас збирають в будівлі ОДА, там у нас буде інструктаж і будемо розганяти майданівців, а то вони заворушення чинять». Якось тоді не було зрозуміло, хто збирає, який інструктаж? До цього, в грудні, до мене приїхав хлопець, з яким ми вчилися на факультеті. Хороший друг, добрий, чуйний хлопець, якого ми всі знаємо. Він приїхав до мене додому, тому що сам із Горлівки, а йому потрібно було в Донецьк. «У мене справи, можна я до тебе?» – спитав. Приїхав, привіз із собою зброю – в одній кобурі, в другій. Я – криміналіст, не звернула увагу, подумала, ну, хіба що. Він кудись приходив, йшов, носив зброю. Але тепер я знаю, що цей хлопець пройшов не один інструктаж в Ростові, дуже близький до Безлера (один з ватажків так званої «ДНР», який нині переховується у Криму. – Ред.), на хорошому рахунку в «ДНР». Розумієте, це все вже відбувалося в грудні-січні, а ми не знали.

У нас теж був Майдан, як і у всій Україні. Тільки почалася весна, ми помітили у місті великий наплив ростовських товаришів (це я вже зараз розумію) – жінок і чоловіків – бруднуватих, видно, що не донецькі, не київські, не наші. Намагаються привернути до себе увагу, дуже криво говорять українською.

У квітні ми, студенти, сидимо, розмовляємо: «Уявляєте, у мене друг з сильно-жовтою стрічкою йшов додому, і його побили». Такі розмови стали вже тоді ставали частими.

Мене викликали на мою кафедру кримінального права. Я ще у 2010 році створила літературний клуб на нашому факультеті. Він відкривався пізно ввечері, коли закінчувалися заняття, туди приходили мої друзі, там читали, наприклад, вірші Жадана. І, знаючи весь мій нахил, моїх друзів, мене викликали на кафедру і питали: «Як ти ставишся до Майдану? А до Росії? А до України?». Я відповідала «правильно», а потім виходила і дзвонила всім своїм, кажучи: «Ну, ви уявіть!». Я не думаю, що я одна така, це було повсюдно.

14 травня пропав мій сусід, Євген Чижиков. Він, як і я, з єврейської сім’ї. У той день на площі у Будьонівському районі зібралося дуже багато проросійських людей, «Оплот», чеченці понабігали у місто. Він крикнув «Слава Україні» і … я допомагала, всі допомагали, але шостий рік ми вже його шукаємо. Його в той день вивезли до Безлера, і це все, що ми знаємо.

Ось так знайомі або пропадають, або виїжджають з міста, або вже приєдналися до тих лав.

А потім влітку почали стріляти, і стало все зрозуміло. Особливо, коли включаєш телеканали, бачиш одну і ту ж картинку, але з різною інформацією. Сюрреалізм, ну, не може ж так бути! Здається, що зараз прийде українська армія, і все буде добре. З такими ж думками я виїхала в Київ до родичів.

Виїхала з Донецька буквально на два тижні. Все затягувалося, і було таке відчуття, ніби ще трохи і все закінчиться. Багато донецьких, луганських хлопців та дівчат, більш старших людей проводили акції, підтримували фронт, організовували концерти, щоб зібрати гроші на армію (мені донецькі друзі писали: «Збираєш гроші на наше вбивство?»). Я писала статті для канадської газети, намагалася зробити все, що могла, а в Донецьку все не закінчувалося.

І от, мені потрібно їхати в Ізраїль – родичі чекають. Я на той момент вже була вагітна, і у 2015-му, перед переїздом, вирішила з’їздити у Донецьк. Побачити батьків, сходити на могилу брата, обійняти бабусю і рухатися далі.  

Але. Колишня дівчина мого померлого брата здала мене у так зване «МГБ», а я вже була з досить великим животиком. Ми з нею посиділи, поговорили, обійнялися і розійшлися. А наступного дня, о 5-й ранку, до мене прийшли. Так я потрапила в «пригоду» на 42 дні.  

Коли за тобою приходить «МГБ», а ти знаєш свої контакти, список справ, тобі пояснення не потрібні. Вони прийшли з автоматами за однією вагітною єврейською дівчинкою – це навіть смішно. Я могла б описати у фарбах, як мене били, що у мене переламаний куприк, що не годували, що це страшно, коли ти вагітною, але навіщо це людям? Всі ж і так це розуміють. Тим більше зараз, коли у мене все чудово. Те, як там поводяться з полоненими, – не секрет. Я не перша і, на жаль, не остання.

Я потрапила в «МГБ», мене відвезли на Шевченка, 36, де сім годин допитували мене і мою маму.  Коли вона повернулася і набрала потрібні номери, їй відповіли, що вже все знають.

А потім я потрапила в «Ізоляцію» (колишній завод, а потім і арт-простір у Донецьку, який терористи перетворили на катівню. – Ред.). Там були кадрові військовим, «міністр «МГБ» Лукашевич, якого я бачила особисто, місцеві ідейні, були українці серед охоронців в камерах. І дуже цікаво, що у багатьох сім’ї жили в Україні, отримували «переселенські» гроші. Зі своєю освітою мені було дуже цікаво, коли ідіоти, імбеціли, люди з хромосомними порушеннями (я не жартую) – «експерти». Не побачила жодного розумного обличчя.

Коли затримують цивільних людей, їм приписують шпигунство, або, що вони служили у якихось підрозділах. Це, в основному, завжди привід. Їм здається, що кожна людина з проукраїнською позицією, яка знає якісь організації та людей, яка бере участь у чомусь як волонтер, журналіст, має знати якісь стратегії, кількість військових і техніки. А ще вони намагаються виправдатися перед своїм населенням і – дуже мляво – перед світом. У моєму випадку, треба ж було пояснити МЗС Ізраїлю, що робить у полоні вагітна єврейська дівчинка.

З мене зробили «крутого снайпера». Тобі задають питання, а ти вже хочеш щось збрехати, але нічого про це не знаєш, а тебе продовжують бити. Гроші за мене стали пропонувати відразу, але вони мене протримали 42 дня. І ще хотіли, щоб я з папірця дала їм інтерв’ю. Я розповіла на камеру одного з російських каналів цю маячню, яку вони написали: що я снайпер, з «Правого Сектора», яка була в батальйоні «Торнадо» та побачила, що всі навколо погані, і вирішила звідти виїхати. І ще цікаво, що просили сідати так, щоб животика не було видно. А то як же я тоді воювала вагітною?

Був в «Ізоляції» мужик, який наді мною також знущався. І от, лежу я вночі в камері побита. Під ранок, через пару годин, – крики, мати, «Сука, гроші де?». І ось цей мужик вже в камері зі мною, побитий, в такому ж становищі, як і я, говорить: «Ти можеш подивитися, що там у мене болить?». Це все, що потрібно знати про їхню «братню любов». Один раз я була в камері з «міністром фінансів «ДНР» (сміється). Або ще, щоб все про них зрозуміти: коли я потрапила на «Ізоляцію», там була стіна, а через 42 дні, коли виходила, її вже розібрали по цеглинці.

Витягували мене, єврейську дівчинку, всім світом. Гроші вони в підсумку взяли.

Що мені давало сил триматися в полоні? Мене витягнула звідти донька (ні, не я її, а вона мене).

Я ще хочу сказати важливе. Там багато людей, які чекають українську армію, ненавидять це все, але кожного дня роблять вигляд, ніби їх все влаштовує, щоб не наражатися на небезпеку – правда, я знаю! Не всі донеччани одноголосно «за».

Максим Потапчук, голова ГО «Культурно-освітня фундація «Лібері Лібераті» та краматорського центру Всеукраїнської організації «Пласт». У березні 2014-го дістав поранення під час нападу на акцію проукраїнських активістів в центрі Донецька. З тих пір – у чорних списках терористичної так званої «ДНР».

«Від самого початку я був у групі супротиву і в Донецьку, і в Покровську, загалом, ми намагалися охоплювати всю Донеччину. Звісно, у нас був свій Майдан. На одному з мирних мітингів за Україну мені розбили голову (є відео, як від моєї голови рикошетить бруківка). Перша бійня на проукраїнських акціях сталася 5 березня 2014 року. А мене покалічили 13 березня – тоді, коли вбили Дмитра Чернявського. Та й покалічили не одного мене. Моє порання було більш-менш, а деяких хлопців потрощили страшенно. Донецькі журналісти, які розслідували це питання, вважають, що під час тієї бійні загинули троє людей, але я знаю лише прізвище Дмитра.

Постраждалі під час нападу на проукраїнську акцію в Донецьку 13 березня 2014 року. Фото: Сергій Grits

У той вечір була така твереза думка – не звертатися за медичною допомогою. Тому що по лікарнях їздила команда гопників, яка відслідковувала всіх, хто там був.  

Після бійки мене госпіталізували до обласної травматології на вулиці Артема – робили операцію на потилиці, зашивали судини. Операцію робили два лікарі: один наш, а другий – з жорсткою російською позицією. Оперували і сперечалися. До речі, той, що з російською позицією, «забув» мені зробити анестезію.

В травматології я зустрів багато своїх побратимів та побратимок. Звідти мене повезли до лікарні Калініна, щоб зробити МРТ. Там також наших було чимало. Росіяни, зрозуміло, не зверталися за медичною допомогою, хоча також були добряче потрощені. Чому я кажу росіяни? Тому що в Донецьку відрізнити, приїхав ти з Росії чи місцевий – неважко. По нашому «шо» та «ге». Ніхто не «акав» і не «окав» – подібних акцентів та діалектів у нас ніколи не було. Якщо ми бачили раз на рік машину з російськими номерами – то це дивина. А тут було багато автівок та автобусів з російськими номерами. Натовп, який починав нас трощити, був саме з цим акцентом. І одяг. У нас навіть тітушня вдягалася модно, в трєніках та кєдах ніхто з них не ходив.

Тож, мене привезли зробити МРТ. Я був у черзі, проходив оформлення. Нас всіх тримали у досить специфічній кімнаті, думаю, для нашої безпеки. Лікарі вже розуміли, хто ми і що у нас за травми. Медики були в шоці – вони ніколи не бачили стільки травмованих за один вечір. І от до лікарні прийшла група молодиків (я подивився у віконце – приїхали вони на достатньо сучасних джипах). Містом їздила гоп-команда, збирала інформацію про постраждалих. Ці молодики звернулися до лікарів, медики відповіли, мовляв, якщо ви з поліції і у вас є відповідні документи, то дамо інформацію. Ті почали погрожувати, а потім побачили медбратів, які вийшли до них, і, напевно, зрозуміли: якщо буде бійка, то персонал переможе. Тому вони розвернулися і з погрозами поїхали.

Напевно, існує якась медична «пошта». Тому що з Калініна мене перевезли на реанімобілі в іншу лікарню, де поклали не у відділення травматології, а в неврологічне, щоб мене там не шукали. І надали рекомендації зміні, яка там чергувала, – закрити замки, нікого не пускати, хто представлятиметься міліцією – передзвонювати і питати, чи це їхні представники, чи є у них дозвіл на  перебування в лікарні. Серед лікарів було багато наших. А, може, вони просто пам’ятають 90-ті роки в Донецьку з перестрілками, тому знали, як діяти?  

Коли оголосили, що на Сході починається АТО, мене вже не було в Донецьку. Я пробув в лікарні кілька днів, поки мене не знайшли. Один зі священиків прийшов до палати, а потім прийшли журналісти з ТБ, і стало зрозуміло, що, якщо наші мене знайшли, то знайде будь-хто. Тому донецьке підпілля мене швиденько евакуювало до Києва, в лікарню, де лежали поранені майданівці.

З того часу в Донецьку я не був. Там я у «чорних» списках. Коли я поїхав, відбувся злив бази ультрас. Журналісти вважають, що це зробило оточення Рената Ахметова. Були злиті їхні телефони, адреси, прізвища – все. Команди зачистки їздили до домівках, вишукували, погрожували батькам. Небезпечно було знаходитися в Донецьку. Серед моїх знайомих багато хто побував у катівнях. Перші хвилі переселенців – це громадські активісти, журналісти, люди, які причетні до проукраїнської діяльності. Невідомо скільки таких не встигли виїхати.

У мене не залишилося контактів на окупованій території: вони або вбиті, або закатовані, або виїхали. До мене також не ризикують звертатися за допомогою з тієї сторони.

Деякий час у мене була група дівчат-волонтерок на окупованій території. Вони опікувалися виключно дітьми, які жили на вулиці, або тими, хто опинився у складній ситуації. Ми відправляли підгузки, дитячий одяг – у нас була можливість передавати багато всього. І це не були одноразові акції, допомога йшла караванами у картатих торбах.  А потім ці дівчата потрапили в катівню, їх кілька днів допитували і після цього вони відмовилися співпрацювати зі мною, тому що це небезпечно».

Що зараз?

Затримання та катування на окупованих територіях Донецької та Луганської областей продовжуються. За шість років війни, кажуть правозахисники, таких випадків тисячі. Однак, українська сторона не може знати повну картину злочинів, поки не має доступу до підконтрольним російським гібридним силам територіям.

«Зараз неможливо знайти інформацію про порушення прав людини на окупованих територіях, – говорить правозахисник Олексій Біда, який займається документуванням військових злочинів. – Є якісь домисли, чутки, повідомлення, але перевірити їх, поки у нас немає доступу до окупованої території, ми не можемо. Ми зараз опитуємо людей, багато хто з них розповідає про зниклих без вісти, про місця, де можливо є масові поховання, але ми не можемо це перевірити, отримати інформацію. Багато родичів зниклих, які знаходяться на окупованій території, навіть не повідомляють про це нашим правоохоронним органам». 

За словами голови правління «Восток SOS» Юлії Красильникової, більшість інформації про порушення прав та свобод людей на окупованих територіях можна отримати з відкритих джерел, зокрема, з місцевих сайтів. Але все це – крихти.

«Сайти так званих «республік» люблять писати про показові справи, коли людину засуджують на 15-20 років, звинувачуючи у співпраці з СБУ та шпигунстві. Загалом там багато агресії та насильства до людей з різних причин, – каже Юлія. – Зараз таких історій менше, але вони все одно є. Це – переслідування з метою збагачення. У нас раніше була купа звернень про зниклих безвісти, коли, наприклад, людина їхала машиною, і десь між блокпостами або між містами на непідконтрольній території зникає в один момент. Пізніше родичі можуть знайти транспорт, який використовується кимось з бойовиків або так званих правоохоронних органів. А відомостей про те, що сталося із власником немає. Було таке, що розстрілювали прямо на блокпосту, було, що кидали до підвалу і вбивали в процесі катування. Є дуже багато ситуацій, коли люди вирішують власні амбіції чи образи, користуючись владою, маючи певну посаду і зброю. Є ситуації, коли віджимають бізнес чи житло. Не так давно була історія на КПВВ в Станиці Луганській. Оскільки це пішохідний перехід, який перетинають багато старих людей, що не можуть переносити важкі речі, там працюють так звані «тачечники» – люди, які перевозять багаж на тачанках. Це бізнес, там є своя конкуренція, і не так давно людину просто вбили, щоб працював інший «тачечник». Багато чого вже відомо, але насправді розуміти масштаби таких історій ми зможемо за кількадесят років, тому що багато чого приховується. Навіть у бойовиків між собою, особливо у 2014-2015 роках, було багато відвертого беззаконня».

Правозахисники стверджують: на сьомому році війни окупанти ведуть вже більш високотехнічне, ніж на початку окупації, полювання на людей, які мають проукраїнську позицію.

«Моніторяться соцмережі, ретельно перевіряються девайси, є можливість відслідковувати це за допомогою РЕБів і таким чином люди, які ведуть якість проукраїнські групи, Twitter, постять якісь фото, рано чи пізно потрапляють під удар, – розповідає Олексій Біда. – Прикладом цьому є те, що у грудні минулого року 80% полонених на окупованих територіях були саме цивільними, зокрема, ті, хто показував проукраїнську позицію у соцмережах. Людей, які потрапили туди випадково, у загальній кількості – одиниці».  

Щодо причин, за які можуть взяти у полон та катувати, то вони можуть бути різними: від «картинки» для пропагандистських ЗМІ про «ворожих шпигунів» до жаги банальної наживи, а також з ідеологічних питань.

«Там є охота на відьом, – пояснює координатор Центру документування УГСПЛ. –Мають же бути якісь шпигуни та люди, які загрожують «молодій республіці». Потрібно постійно підігрівати у населення, що там залишилося, страх. Це почалося ще у 2013 році, коли стала активно просуватися тема «бандерівців». І цей міфічний ворог, який взимку їхав в Луганськ автобусами, і так і не доїхав.  Але люди були залякані і готові захищати себе зі зброєю руках. Це був якийсь психоз. Тому зараз продовжують накручувати людей, щоб вони відчували себе у небезпеці, щоб був більш наглядний ворог. Але до полону потрапляють не лише люди з українською позицією. Наприклад, особлива увага прикута до тих, хто доволі часто переїжджає через лінію розмежування, або до людей, які мали які мають гроші – таких можуть затримати, викрасти гроші, а потім звинуватили у шпіонажі чи тероризмі».

Якщо на початку війни, у 2014-2015 роках, родичі тих, хто потрапив «на підвал» мали змогу викупити свого близького, то зараз це вкрай важко. Причина – тепер все прикривається так званим «законом».

«Це ускладнює процес звільнення людей. Якщо раніше люди зазвичай потрапляли «на підвал», зараз мова йде про тюрми та показові судові процеси, – розповідає Юлія Красильникова. – У 2014-2015-му багато питань вирішували родичі особисто, тому що переговорні процеси  тоді взагалі якось зависали і не було ніяких обмінів. Тоді родичі, виходячи на «керівництво», домовлялися, викупали своїх близьких, знаходили варіанти впливу. Зараз це часто стає показовим і принциповим питанням, тому витягати людей зараз набагато важче».

Головне фото: мітинг в Донецьку у березні 2014 року, автор – Антон Скиба


Переглядів: 146

Останні новини