Березовий хрест проти «Смерчів» і «Ураганів» – 6 років від смертоносного обстрілу Побєди

Березовий хрест проти «Смерчів» і «Ураганів» – 6 років від смертоносного обстрілу Побєди


«Це наша реліквія, – згадує боєць. – Згорів наш весь базовий табір, намети погоріли, купа техніки, але залишився березовий хрест. Він залишився без подряпини, без жодного осколка. От просто все згоріло навкруг… Все засіяне, купа ракет… На місці цього березового хреста збудували, власне, капличку. І потім цей хрест був перевезений до Львова у гарнізонний храм, він там стоїть досі».

Побєда – саме Побєда, а не Перемога – це одна з маловідомих сторінок російсько-української війни. Місце, де загинула, як вважається, найбільша кількість людей одномоментно. Однак, ця сторінка настільки маловідома, що знайти очевидців тих подій виявляється непросто. На мій заклик у соціальних мережах люди навіть із навколовійськового середовища реагують здивовано, думаючи, що йдеться про перемогу у Другій Світовій.

1-3 вересня 2014 року селища Новоайдарівського району Луганської області Побєда та Дмитрівка обстріляли касетними снарядами БМ-30 «Смерч» з боку захопленого тоді окупантами міста Щастя. За однією з версій касети прилетіли з території Росії. Бійці 3-го батальйону територіальної оборони Львівщини «Воля» повідомили, що селища Побєда більше не існує.

Тарас із позивним «Вітамін» на той момент воював у складі саме цього батальйону. Разом із побратимами, він був свідком нападу. Події шестирічної давнини згадує важко, говорить із тривалими паузами.

«Ми там знаходилися вище артилеристів і праворуч від 8-ки (8-ий полк ССО – ред.), і нижче госпіталю військового, – згадує він. – Наш батальйон – взагалі найперший батальйон, який заїхав на Побєду. Ми там почали окопуватися… Обстріл тривав три дні, вірніше, три вечори. Перший вечір, і другий – був по одній ракеті «Смерч», і третій вечір… було вже багато ракет, були снаряди, які були на місцях…»

Боєць розповідає – його батальйон залишався в Побєді дві ночі, а на третю відійшов, залишивши на місці 10 людей особового складу. Найбільш запеклий ворожий вогонь вони спостерігали вже з певної відстані. 

Найперший батальйон

«То була планова евакуація, – розповідає Вітамін. – Взагалі маневри – це один із найскладніших видів військового мистецтва. От серед маневрів є відхід. Щоб відхід не перетворився на банальну втечу, дезертирство, потрібно дуже багато і майстерності, і взагалі – треба бути маестро. Багато нюансів. Залишився 8-ий полк спецнпризначенців, залишилася артилерія… чи зенітники… зенітники, здається (27-й реактивний артилерійський полк, з 2015-го 27-ма окрема реактивна артилерійська Сумська бригада – ред.). У них дуже багато було втрат, тому що вони не мали бліндажів, багато погоріло… їх засипало. У 8-му полку втрат не було. 80-та бригада, госпіталь, 12-ий батальйон, вертолітники також евакуювалися».

Обстріл зі «Смерчів» важко з чимось порівняти.

«Відчуття… просто неймовірні! – всміхається боєць після паузи. – Не передати. Не передати словами. Це дуже сильно від «Градів» відрізняється. Ну, "Град" – це страшно. Міномет – це страшно. Але там швидко. Що таке "Смерч"?.. По-перше, це ракета. Ми ходили фотографуватися біля ракет – це 300-міліметрова байда, довжину не пам’ятаю. Коли воно прилетіло, ми пішли подивитися – ого! Таки все серйозно! Вона розривається в радіусі трьох кілометрів і "засіває" територію такими касетками. Дуже багато цих касет потім після обстрілу валялося, хтось там собі понабирав… Тобто, це дуже гарна зброя в плані масовості ураження».

Для порівняння – найменший калібр міномета, принаймні з тих, що застосовується в російсько-українській війні – 82 мм. Калібр снаряду САУ – самохідної артилерійської установки, що активно застосовувався обома сторонами у перших роках війни (та й донедавна) – 152 мм. І міномети, і САУ наразі заборонені Мінськими домовленостями як великокаліберна зброя.

Бліндажі від «Смерчів» рятують (якщо, звісно, йдеться не про пряме попадання). Однак, на той момент українська армія мала надто мало досвіду, і подекуди недооцінювала важливість «заривання в землю».  «Суть в тому, що на території того базового табору було розташовано дуже багато "яєць в одному кошику" – і 12-ий Київський добровольчий територіальний батальйон, і 8-ка, і «зенітки», і госпіталь, і ще якісь частини були, – коментує Тарас. – І от коли приїхала 80-ка і почала окопуватися, ну, це просто гріхом було не шмальнути по тому збіговиську!»

За його словами, відстань від табору до кордону з РФ була близько 40 км, тим часом як дальність ураження "Смерчу" – до 70 км (певні види ракет – до 120 км – ред.).

«Тобто, не треба особливо напружуватися. Скоріше за все, працювали з-за кордону, на той момент була така інформація. Хоча в ті часи, до 2014 кордон був відносно умовним. Села, безліч усяких доріг, доріжок, об’їзні шляхи. А хто з місцевих орієнтувався – запросто міг би проїхати, заїхати, куди потрібно. Увезти-завезти».

Село Дмитрівка після обстрілу. Фото: Віктор Гурняк/Insider

Біди додали не лише снаряди «Смерчу», а й надмірна кількість боєприпасів, що не надто обачно зберігалася на території базового табору.

«Між "Смерчем" і "Градом" є ще така система залпового вогню, називається "Ураган", – згадує Вітамін. – Це щось таке посерединці. "Град" – 110 мм, "Смерч" – 300, а "Ураган" – десь 200. І от дуже багато цих ракет було залишено, і вони собі так літали, вибухали (внаслідок попадання ворожих снарядів – ред.)… просто як труби їх хтось порозкидав. Вони також дуже багато заподіяли шкоди. У нас погоріло дуже багато техніки, просто капець! В Дмитрівці також, просто силу-силенну техніки було знищено, яка перед тим була вишикувана, як на парад. Нічого більше говорити не буду, ви все прекрасно розумієте. Можливо, колись перед кимсь іншим вони будуть нести колись відповідь».

Фото: Reuters

Орієнтовно обстріли забрали життя в 36-38 бійців.

«Точно не можу сказати, – говорить боєць. – На місці, де стояв наш батальйон, була встановлена капличка зусиллями нашого батальйону і капелана отця Ореста. Який написав, до речі, книжку "Прагнення волі" про наш батальйон, ну і про ці обстріли. Дуже класний, взагалі, капелан! Єдиний капелан, якому я сповідався (всміхається – авт.). Наш капелан був із юридичною освітою і служив в десантурі. Так що це не просто капелан. Дуже класний дядько!»

Підрозділ, де служив Тарас, не мав людських втрат, хоча звісно, наслідки були.

«Прилітає, розривається, і починається шум, такий ніби ти в міксері, і все навколо тебе гуде, шумить, ти не розумієш, що робиться. Ну, міномет, наприклад, 120-ий – свистить. Чутно "вихід", "приход"… Стосовно Побєди – наші бліндажі витримали, у нас гарні бліндажі були. Ми місяць там окопувалися всім масивом. Наш батальйон був наполовину добровольчий, наполовину мобілізований».

Фото: novoaydar.at.ua

За спостереженнями Тараса, українські військові не давали відповіді на обстріли. 

«Інформація, котра ходила поміж особовим складом, була наступного змісту: по-перше, місцеве населення з села масово залишало домівки, – згадує він. – Місцеве населення повідомляли. Передавали і хлопцям – сарафанне радіо, мовляв, їдьте звідси, бо буде "журбинка". І командування, я думаю, також знало. Я думаю, що навіть напряму були дзвінки. Як от наші сусіди люблять підтягувати сили до кордону. А ми зосереджуємо біля кордону всі свої війська – дуже легко командирам ходити на наради, командувати цим всім "парадом". Я не знаю, може іще б урочистий марш зробили з цим, із "Прощанням слов’янки", а потім – лезгінку. Але дуже багато за це поплатитися».

Бойове хрещення

Для ветерана Дмитра  Дубаса той обстріл став свого роду «бойовим хрещенням» – доброволець «Айдару» того дня саме їхав із побратимами з Києва, де ті були на лікуванні. 

«Ми прямували до  Щастя, – згадує він. – Поки ми їхали, почався відступ… ми дісталися  Новоайдару… там був блокпост. Власне, там я і лишився».

Допис Дмитра від 4 вересня 2014 року

Через обставини, Дмитро відірвався від «айдарівців» і, коли почався обстріл, приєднався до сусідів – бійців 80-ї бригади. Вони стояли зовсім поруч, коли по Побєді почало «прилітати».

«Настав вечір, і власне почався обстріл. Опинитися в епіцентрі, між Дмитрівкою та Побєдою, особливо людині, яка вперше потрапила під обстріл, це досить таки моторошно. Вся земля трусилася, на обрії видно велику заграву. Все деренчить навколо, і всередині тебе теж деренчить. Досить страшно. Бачив, як діють інші, дослухався до команд і робив так само. Почався якийсь страшенний шум, ми періодично лягаємо на землю… Ближче до ночі почався обстріл ще ближче, почали їхати в наш бік танки. Техніка їхала дорогою, й неможливо було ідентифікувати – то наша чи не наша…»

Дмитро розповідає: бачив, як відступали бійці інших підрозділів. У певний момент прийшов час відступати і їм.

«Це було раптово!.. В людей був облаштований побут – всі все збирають, вже сидять на БТР-ах, підхоплюють мене, я починаю маневрувати… в якесь ми заїжджаємо місце, під час обстрілу, ми заїжджаємо по карті в якесь місце обстрілу; виїжджаємо з Новоайдару, не пам’ятаю, в якому напрямку. Пам’ятаю, як мене для безпеки садять всередину БТРу…»

Коли «Смерчі» нарешті вщухли, Дмитро пішов шукати магазин, аби купити цигарок та молока на ранок.

«І я вже їхав у БТРі, там стояв ящик печива. І тільки його починають їсти, хтось каже: "Зараз би молочка до того печива!", а я раз – і дістаю такий!.. Молоко – це казна-що, а людина радіє!»

Загалом Побєду обстрілювали три ночі, але найбільше снарядів прийшлося саме на ніч з 3 на 4 вересня.

«Інформація була така, що обстріли велися з Російської Федерації, – коментує боєць. – Артпідготовка пройшла – очікували широкомасштабного наступу».

Однак наступу не відбулося.

«Потім ми бачили відео, зняті на телефони – там видно, що приїжджали до кордону реактивні установки, і здійснювали обстріли…», – говорить він.

Згадує: дати адекватну відповідь ворогу на той момент українська сторона не могла. Тим паче, що 27 Сумську реактивну бригаду якраз обстрілювали та знищили її табір.

Залишки вантажного автомобіля після прямого влучання касетним снарядом. Фото: Віктор Гурняк/Insider

Наступного дня побратими почали шукати Дмитра, та знайшли його.

Згодом він як очевидець подій давав свідчення міжнародній розслідувальній групі – для міжнародного кримінального трибуналу проти Росії.

Побєда не завжди означає перемогу. І, якщо Побєда знаходиться на Луганщині, то перемогу ще належить здобути.

Автор: Олена Максименко, редактор: Марія Зав'ялова

Головне фото: Капеланство.info

 

«Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проект Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.»

 

 

 

Останні матеріали:


Переглядів: 8758

Останні новини