Дід Архіп – перший бій батальйону «Донбас»

Дід Архіп – перший бій батальйону «Донбас»


Архіпов Василь Васильович, 58 років
Дата народження: 31.10.1956
Дата загибелі: 23.05.2014
Звання: Солдат
Позивний: "Дід", "Архіп"
Місце проживання: Макіївка, Донецька область, Україна
Місце загибелі: Карлівка, Донецька область, Україна
Сім'я: Дружина Таня, син Олександр, донька Олеся, онуки Поліна і Тарас.

Боєць батальйону територіальної оборони "Донбас" Донецької області. Пенсіонер, який попри вік, обставини й серйозні проблеми зі здоров'ям у 2014 році одним з перших пішов добровольцем захищати рідну землю. У тому ж 2014 році потрапив у засідку, був важко поранений і загинув у бою з терористами біля села Карлівка.

Скупі біографічні факти, жорстка статистика воєнних втрат, дата народження і дата смерті на цвинтарній плиті, а за ними складна життєва дорога окремої людини, її щира віра в те, що світ можна змінити на краще, любов до рідної землі, безкомпромісність рішення захищати Вітчизну, подвиг в останні миті земного життя, самопожертва в ім’я майбутніх поколінь і віра в те, що держава та суспільство гідні цієї великої посвяти. Архіпов Василь Васильович…

Дата народження: 31.10.1956, дата загибелі: 23.05.2014. Просто один із тисяч тих солдатів, які вже загинули в АТО, навіки залишилися героями, ще одне понівечене та передчасно обірване життя, непоправна втрата для родини, спогади найближчих і назавжди затамований біль розпачу в їхніх серцях. Як несправедливо мало часу було відведено Василю Васильовичу для того, щоб набутися разом з родиною і так боляче, що онуки ростуть вже без дідуся. Людська психіка відмовляється приймати такі важкі втрати й хочеться заплющити очі та прокинутися в інакшій реальності. Там, де близька людина все ще поряд.

Він пішов на війну, проте його старенька шкіряна куртка досі висить в передпокої біля вхідних дверей. Так ніби він повернувся додому з війни й зараз вийде зі своєї кімнати, усміхнеться, щось розповість, з чимось не погодиться, засперечається, але... В передпокої лише його куртка. Мовчазне щоденне нагадування рідним про батька, чоловіка, дідуся. Вона висить там не тому, що її забули чи намагаються афішувати власну втрату, а тому що з ілюзією того, що рідна людина не померла, не пішла в засвіти, не зникла назавжди, а досі поряд, легше жити. Хоч, якщо вже зовсім відверто, то легше, на жаль, не буде ніколи. Є втрати, яких нічим не компенсуєш. З такими втратами можна лише навчитися жити. Жити, берегти пам'ять про рідну людину та ані на мить не забувати, як все це сталося, чому сталося та хто винен у цій смерті. Бо це лише статистика загиблих суха, а історія, подвиг та доля кожного полеглого бійця завжди індивідуальні. Звичайна, на перший погляд, біографія, насправді ж історія життя, яка не могла закінчитися інакше, аніж спалахом самопожертви та подвигом.

Архіпов Василь Васильович народився в шахтарській родині. Після закінчення школи та технікуму, пішов в армію, проходив строкову службу у прикордонних військах, потім повернувся додому, 10 років працював на шахті. Велику частку життя присвятив спорту, займався спортивним собаківництвом, суддя першої категорії, майстер спорту, тричі чемпіон УРСР, отримав бронзову медаль на першості СРСР в 1982. Виховав чотирьох чемпіонів України, двох срібних та двох бронзових призерів першості СРСР, 15 майстрів спорту. Старший тренер Донецької області зі собаківництва в 1981—1989 роках. Коли розвалився Радянський Союз і люди втрачали роботу та ґрунт під ногами, не сидів склавши руки, а намагався піднятися на ноги та займався бізнесом. Власне деревообробне підприємство вимагало сил, здоров’я, нервів та часу, а такі риси характеру, як безмежна довіра людям, безкомпромісність, чесність та максималізм радше заважали бізнесу, аніж сприяли процвітанню.

Переніс інсульт, інфаркт, важко ставав на ноги, потім лікарі виявили катаракту обох очей. Хтось, може, давно здався б, проте не він. Не лише знов піднявся, але допомагав іншим та вже на пенсії продовжував працювати, а ще, як ніхто інший, вмів цінувати кожну мить життя і проживав їх на повну. Зрештою, Василь Васильович завжди жив так, ніби кожен день, відміряний йому хронометром Вічності, міг стати останнім у його житті. Якщо любив, то до самозречення, якщо кудись їхав, то на граничній швидкості, якщо брався за якусь роботу, то обов’язково мусив бути лише переможцем. Таким був навіть в побутових дрібницях. Якщо приносив дружині квіти, то це були цілі оберемки троянд чи польових квітів, якщо дарував подарунки дітям, то вони їх вражали так, що запам’ятовувалися на все життя, якщо ж щось задумував зробити, то це мало бути ідеально і саме так, як він каже. Максималіст, романтик і людина дії. Він до безтями любив життя, завжди жив яскраво, швидко, глибоко проживаючи всі події, розуміючи цінність того, що має і що може все це втратити в будь-якої миті.

Бійці батальйону «Донбас». Фото: батальйон «Донбас»

Чомусь він завжди відчував моменти життя так гостро і так сильно, ніби боявся, що кожна мить може розтанути безслідно, а час збіжить так швидко і так безжально, як збігає крізь пальці пісок і в долоні у нього залишиться тільки пустка. Так живуть люди, яким судилася незвичайна доля, особлива місія і ті, які відчувають особисту відповідальність перед людьми, Богом та Батьківщиною за все, що відбувається довкола них. Ті, які не погоджуються на компроміси, не визнають напівмір, відступу від переконань і чітко знають, що від них залежить дуже багато. Таким людям часто судилося стати яскравим спалахом світла на небосхилі, а потім навіки застигнути в Вічності. Напевно, саме тому він так поспішав любити близьких та Україну, бачив світ у всій його багатогранності, дихав на повні груди, вірив у людей і завжди жив за принципом: "Люби Батьківщину більше, ніж своє життя. Серце віддай людям. Душу – Господу Богу. А честь залиш собі".

З листопада 2014 року жив лише подіями Майдану та Революції Гідності, а коли на Сході України відбулися проросійські заворушення, вболівав за долю людей та рідної землі всім серцем так глибоко і сильно, що не міг знайти собі місця. Відразу ж пішов у військкомат, щоб йти на фронт, але там його не брали. Вік і хвороби не дозволяли це зробити. Він не погоджувався, сперечався. Марно. Офіційно все було законно, проте залишатися осторонь трагічних для держави подій людина з його характером, переконаннями та принципами не могла. Його очі світилися впертістю, діяльна натура вимагала рішучих дій, а ідеї, любов до України й всеохопне бажання діяти не дозволяли залишатися бездіяльним.

Записався добровольцем у батальйон "Донбас", а коли його покликали на фронт, ані на мить не вагаючись, зібрав всі свої таблетки, краплі, ліки, документи й пішов на війну, бо був справжнім чоловіком. Не перекладав відповідальність на інших, не шукав виправдань, не визнавав власної фізичної вразливості та чітко знав, що мусить перемогти та оборонити тих, хто слабший. А ще безмежно любив свою землю і пишався тим, що є частиною добровольчого батальйону "Донбас", вірив у перемогу України, почувався щасливим, бадьорим, повним енергії, не боявся випробувань, знав, за що воює та мав відчуття, що робить саме те, що й має робити в цей непростий час справжній чоловік та захисник.
23 травня 2014 року його підрозділ з 25 бійців потрапив у засідку терористів біля села Карлівка Донецької області.

Архіпов Василь Васильович був дуже важко поранений, проте відстрілювався до останнього патрону, а коли ситуація стала зовсім безнадійною, вирішив підірватися разом із ворогами, проте не встиг. Його застрелили терористи. Разом з ним у тому бою загинуло ще четверо бійців: Олег Ковалишин ("Рейдер"), Микола Козлов ("Матвій"), Олексій Мірошниченко ("Федір"), Денис Рябенко ("Рябий"), ще п’ятеро солдатів були поранені.

Нижче відео бою під Карлівкою.

Неймовірно боляче, коли саме такі люди відходять у Вічність. Не долюбивши, не встигнувши зробити все те, що планували раніше, не натішившись онуками та правнуками, не відчувши смаку повної перемоги над ворогом, так і не доживши до того часу, коли втіляться в реальність їхні мрії. Несправедливо, неправильно, зовсім не так, як має бути.

Родина Василя Васильовича зараз переїхала в Івано-Франківськ. Донька Олеся багато займається громадською роботою, допомагає створювати позитивний образ переселенця зі Сходу, є правозахисницею, працює психологом. Характером схожа на батька. Рішуча, цілеспрямована, з активною життєвою позицією, вольова. Син Олександр характером пішов у маму Таню… Об’єднує ж родину те, що батько так і залишився найважливішою людиною у їхньому житті, його люблять, за ним сумують, його неймовірно бракує, проте саме з ним звіряються всі вчинки, плани та думки, а його життя є взірцем самопосвяти, любові, мужності й сили.

А старенька куртка? Вона й далі висить в передпокої. Як німе нагадування нам усім про те, що людина та її життя нікуди не зникають насправді, що героїчні вчинки залишаються у світі, ідеї надихають інших, переконання входять у кров тих, хто залишився тут, а ми всі все ще можемо віддячити нашим героям тим, що будемо пам’ятати про їхній подвиг, захищатимемо ідеї, не зрадимо переконань, а далі – залишимося людьми, любитимемо Україну, боротимемося за неї й не втратимо оптимізму та віру в перемогу! Слава Україні! Героям Слава!

Автор: Наталія Гурницька

Головне фото:  Youry Bilak

Матеріал виготовлений в межах проєкту PLUS 1, автор Мар'ян Присяжнюк, директорка проєкту Марина Лук'янова

Останні матеріали:

Переглядів: 5639

Останні новини