Двадцять четвертий – історія однієї смерті

Двадцять четвертий – історія однієї смерті


19-річний Степан Стефурак на псевдо "Двадцять Четвертий" (24-й), студент, активний учасник Революції Гідності. Потай від батьків долучився до лав 5 окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу. 22 вересня 2014 р. машина, на якій бійці їхали у розвідку до селища Піски під Донецьком потрапила під обстріл. Вони з'їхали з дороги в поле, але там машина підірвалась на міні, від вибуху Степан загинув.

Про 19-річного захисника та його родину – в есе волонтерки та дружини брата Степана Василя – Олени Стадник Стефурак.

Люди вмирають давно. Споконвіку так заведено. Людина смертна і приречена на смерть. Герої ж не вмирають. Герої стають сузір'ями. Герої тримають для нас небо.

20 лютого 2014 у Києві загинув наш 19-річний Устим Голоднюк. Снайпер вистрілив, коли Устим біг з дерев'яним щитом та бинтами на допомогу пораненим на Інститутській вулиці. Перед смертю Устим написав ВКонтакті: "Рабів до раю не пускають".

22 вересня 2014 уже на фронті у Пісках загинув наш Степан Стефурак. Дев'ятнадцятирічного Степанчика ховали у закритій труні. Перед смертю Степан також був ВКонтакті. Він написав: "Рабів до раю не пускають. Слава нації!".


Степан Стефурак

Лютий – труна з дев'ятнадцятирічним героєм пройшла шлях з Києва до Збаража Тернопільської області. Вересень – труна з дев'ятнадцятирічним героєм пройшла шлях з Дніпропетровська до Топорівців Івано-Франківської області. 1200 км. Так триває вже два роки. Вдень наші дороги перевозять живих, вночі – мертвих.

Степан, боєць Добровольчого українського корпусу Правий Сектор, загинув у день народження свого старшого брата Василя. Василь – сержант 25 батальйону "Київська Русь-2", Збройні Сили України. Василь в цей день був у Дебальцевому. Василю якраз виповнився тоді 21 рік. Василь з Дебальцевого у той день намагався додзвонитися до Степана у Піски. А Степан із Пісок у той день намагався додзвонитися до Василя у Дебальцеве.

Але Піски обстрілювалися з мінометів, а Дебальцеве – з градів. Мобільна мережа постійно падала, тому ми так і не дізнаємось, що саме хотів сказати Василю Степан, а Степану – Василь. Ми тільки точно знаємо, що обидва брати в той день отримали смс: "Абонент намагався вам подзвонити. Зателефонуйте йому".


Наше незалежне медіа існує завдяки вашій підтримці. Допоможіть нам робити більше, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні. 


На війні звикаєш жити одним днем. На війні не плануєш жити аж занадто довго. Дні народження страшенно вибивають з колії. Починаєш рахувати дні. Стає чомусь критичним, щоб Васька дожив до понеділка. Рахуєш: "П’ятниця – живий. Ще б два дні. Субота – живий. Ще б один день. Понеділок – живий. Дожив. Василь дожив до 21-го!".

22 вересня 2014. Передмістя Дебальцевого. Гради. Тух-тух-тух-тух. Стрічкою лягали розриви на полі через дорогу, а ми розрізали тортик. Здавалося, ми переграли смерть.

Лише зранку стало відомо, що Степан загинув. Все. Виявилося, ми виграли у смерті Василя, але програли Степана. Наче у шахи.


Степан Стефурак часто співав та грав на гітарі побратимам

Треба було забрати Василя з війни. Треба було забрати й Василя, і Степана додому. Василя ми знайшли в Артемівську (нині Бахмут – ред). Він впізнав нас, але не ворухнувся. Він сидів на СТО. У формі. Один. Його трусило, а він повільно, мовчки, методично пришивав шеврони на кітель. Він не знав як випустити голку з рук. Так не шиють шеврони. Так агонізують люди, коли втрачають найдорожче.

Брат загиблого поглянув на нас лиш раз. І відвернувся. Певно, зрозумів, що ми не допоможемо, що ми безсилі й нікчемні перед обличчям смерті. Він продовжив робити єдину логічну справу, яку можна було робити у цей момент. Він продовжив шити шеврони.

1200 кілометрів. Холодно. Машина не топиться. Біля труни нас шестеро. Мама дала табуретку. Мама дала заспокійливого. Мама натягнула на Василя величезну куртку. Чия це мама? А, це моя мама. Василь тримав труну брата. Його трусило.

Труна вкрита червоно-чорним прапором боротьби. Поруч Стріла. На її руках величезний букет синьо-жовтих квітів. Червоно-чорне. Синьо-жовте. І руйнівна тиша.

Особисті речі загиблого. Годинник. Тактичні окуляри. Телефон. Знаєте, що буде, якщо увімкнути телефон загиблого брата? Він миттєво почне дзвонити. Він почне розриватись у ваших руках, а на китайському блакитному екранчику висвітиться найтрагічніше слово – "Мама". Вам захочеться загинути, але Ви муситимете відповісти на цей дзвінок.

- Ало, Степанчику, це ти? Степанчику?!
- Ні, мамо. Це я, Василь. Степанчика більше немає. Немає більше нашого Степанчика.

Батьки та брати Степана. Фото: Youry Bilak

Тернопіль. Політехнічний інститут. Тут вчився Степан. Студенти на колінах. "Пливе кача". Городенка. Городяни на колінах. "Пливе кача". Відспівування. Село. Односельці на колінах. Відспівування.

О шостій ранку Василь відкрив труну. Обличчя не було. Лишилися кучері. Знайомі кучері молодшого брата. Дуже тихого, і дуже спокійного. Дуже лагідного і дуже мовчазного. Як дорого коштує бажання знати й побачити ще раз, пересвідчитись, що це справді він, твій рідний, кровний, молодший.

Поклали труну в яму. Не знали, що робити далі. Ніхто не наважувався поворухнутись. Батько загиблого Устима Голоднюка закричав: "Чого стоїте? Ховайте героя! Героя ховають руками!".

Василь першим кинувся. Він загрібав землю руками. Брудну, мокру, свою, рідну, яка виростила, яка й поховала. Чорнозем, вогкий, чорні руки, обличчя, одяг. Люди кинулися закопувати, наче в тому єдиному русі й був порятунок від болю. Лопати в той день не працювали. Героя ховали руками.

Мама – це найболючіше, що є у війні. Мама підбігає до Василя, забирає його, не хоче віддавати назад світові. Мама любить сина, а світ не любить, не розуміє, не береже. Світ його віддає війні. Мама кричить: "Не вертайся хоч ти туди. Не йди більше. Лишися хоч ти мені!".


Меморіальна дошка Степана Стефарука на вході в його рідний Тернопільський Національний Ьехнічний Університет.
Тут щороку влаштовують пам'ятні заходи на честь героя.

А що може відповісти солдат? Через десять днів Василь повернеться на фронт. З серпня по лютий Василь утримуватиме Дебальцеве. Опиниться в оточенні, як і більшість тих, хто обороняв Дебальцеве. Він одним з останніх залишатиме місто. При прориві буде пораненим і контуженим. Пораненим, але живим.

Люди постійно на цьому наголошуватимуть: "Головне, що живий!". І я не буду годна їм пояснити, не ладна підібрати слова... Устим, Степан, Василь – у всіх було і здоров'я, і життя, але не це було головним. Цього замало. Усім цим вони ризикнули заради того, щоб відстояти гідність і честь – у першу чергу свою власну гідність і честь.

Автор: Олена Стефарук (Стадник)

Матеріал виготовлений в межах проєкту PLUS 1, автор Мар'ян Присяжнюк, директорка проєкту Марина Лук'янова

 

Останні матеріали:

Переглядів: 3330

Останні новини