«Іноді сниться запах осінніх Пісків», – історія дівчини-парамедика

«Іноді сниться запах осінніх Пісків», – історія дівчини-парамедика


«Зоя» – таке ім’я в дитинстві для себе обрала Катерина Приймак, бо в іграх з іншими дітьми була така забавка – називати один одного дивними іменами. На Майдані представлялася Зоєю і не всі навіть знали, що вона Катя. На війні дівчині намагалися дати різні позивні: Меланка, ондатра. А виявилося, що Зоя з грецької – це життя. «Все зійшлося, – каже Катя, – я ж парамедик». А потім поцікавилася історією УПА, і дізналася про зв’язкову Зою.

Від початку війни Катерина Приймак пішла доброволицею, служила в «Госпітальєрах». «Всі мої ротації були у Пісках, на Бутівці й одного разу я влаштувала собі триденну відпустку на морі – в Широкиному», – сміється дівчина. І впродовж розмови кілька разів говорить, що дуже любить сміятися, і ротації були б смішними, якби не гинули люди.

Для «Повернись живим» Катерина Приймак розповіла історію своєї війни.

Хороша дівчинка

Коли почався Майдан, Катерина навчалася на 4 курсі в університеті Драгоманова. Говорить, що через ректора, який був противником Майдану, в університеті ставилися до цього негативно, тому студенти були такими собі дисидентами. Проте, викладачі часом зі студентами ходили на Майдан «проводити пари».

Пригадує, що не вступила на магістратуру, бо її «завалили» і це стало великим ударом для дівчини, оскільки вчилася завжди на відмінно. Але замість магістратури поїхала на війну.

«Мої друзі з Майдану були в Десні, а дехто побував в Іловайську, як «Пірат», дехто був в аеропорту. Якось отримала повідомлення, що один мій друг отримав поранення в аеропорту. Я й сама їздили на Десну до них. Одного разу приїхала і вирішила залишитися.  З кінця лютого до серпня, я весь час так чи інакше підтримувала спілкування з Добровольчим українським корпусом і мені теж хотілося стати однією з них. Бо інакше неможливо було існувати в цьому мирному вимірі і совість була неспокійна. Просто, коли весь час бачиш тривожні новини, то відчуття безсилля та неможливості на щось впливати зводить з розуму. Тому, значно легше – прийняти рішення, піти й визначати, що робитиму на місцевості», – пригадує Катя.

Тоді вона ще не знала, що може робити на війні, готова була носити, готувати, робити будь-що. Якось друг з «Тризубу» запитав, чи не хоче вона в «Госпітальєри». Катя здивувалася, бо не медик, але зацікавилася.

«Він познайомив мене з Яною (Зінкевич, - авт.), а вона молодша за мене на два роки – мені 21, їй 19. Вона на мене дивиться і каже: «Я бачу, ти дєвочка хороша, давай тебе брати». Я пройшла дуже хороші курси тактичної медицини, які нам проводили досвідчені іноземні військові. Тоді це навіть весело було, бо робити уколи чи ставити крапельницю ми вчилися один на одному. Добре, що не різали та не шили», – сміється Катя.

Поштовхом до того, щоб піти на війну був і один не надто приємний момент, згадує дівчина:

«Коли я приїхала на базу, один з побратимів мені сказав, що краще б я поїхала додому: «ты такая легкомысленная, что ты сможешь, тебе там не место». Виклик прийнято. І я пішла доводити, що зможу».

Здавалося, ми зараз візьмемо Донецьк, виграємо війну

«Першу свою ротацію дуже добре пам’ятаю – у Піски. Після курсів їхала я, Настя Шевченко – співачка «Стасік» і «Куба» (Юлія Сідорова, - авт.) – дуже дивна компанія зі сміхом і дивностями», – весело розповідає Катя.

Група парамедиків мала змінити іншу, але щойно заїхали на базу, як машину, яка була завантажена медикаментами, розбило прильотами мін.

«У медпункті, який був розрахований на чотирьох людей, нас було 13. Я кажу: «Тут у вас так тісно, піду, посмажу картопельки», вийшла у двір, смажу, і раптом почали класти міни знову. Хтось вийшов і каже: «Ти що, дура, швидко залазь до підвалу!», – ось так відбулося перше бойове хрещення новоспеченого парамедика.

«Ми тоді з дівчатами зрозуміли, куди потрапили. Хоча, часом мені здається, що я досі до кінця не розумію, де була, бо це було "слабоумие и отвага"», – додає дівчина.

Наше незалежне медіа існує завдяки вашій підтримці. Допоможіть нам робити більше, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні.

З власного досвіду вона зазначає, що найсмішніші жарти з’являлися завжди в період найбільших небезпек. І було б дуже весело, якби не гинули люди.

«Часом, коли я слухаю історії своїх знайомих, мені здається, що я була в санаторії. У нас не було такого жестяка: нам не доводилося варити суп на річковій воді, «Госпітальєри» були добре забезпечені, завдяки всій Україні і Яні, у нас не було «кругле носим, квадратне котим», ми  робили роботу, були гарячі і завжди готові. Здавалося, ми зараз візьмемо Донецьк, виграємо війну…», – говорить парамедик.

Катя зізнається, що «це все в пам’яті трохи припало пилом, але, зараз я б так не змогла. Напевно, зараз і не пішла б нікуди. Тому важко усвідомити, звідки це все було тоді в людей в серцях. Ми тоді були окрилені вірою, що можемо змінити тут і зараз».

Собі 21-річній Катя говорить: «Якби довелося ще раз прожити життя, на війну я б поїхала ще швидше, і ще в аеропорт заїхала б». А я 27-річна вже каже таксисту збавити швидкість.

Шлях нам освічували спалахи від прильотів

«Мій перший поранений був на  позиції "Гном", в чоловіка було поранення в ногу середньої важкості, але я тоді дуже переживала, що, раптом, не зможу допомогти. Це дуже страшно», – пригадує дівчина.

Вона постійно себе готувала, що працюватиме як медик в евакуаційній бригаді, але весь час переживала, що боятиметься виду крові, злякається кишок, розірваних ран…

«Я взяла палку і почала  ходити, тикала нею в мертвих тварин, щоб в собі вбити гидливість», – каже парамедик.

Одним з перших спогадів з бази для Каті були похорони «Скельда», він загинув в аеропорту. Дівчина його не знала, але знала батька, він був хірургом на Майдані. Говорить, після того, як побачиш перші похорони, дуже добре розумієш, що це не жарти.

«Я розуміла, що тут війна і що й сама можу отримати поранення чи постраждати. Тим більше в мене були поранені друзі, дехто загинув. Але найбільше я боялася за те, що буде з моїми близькими – з мамою, з бабулею. Бабуля насправді тільки рік тому дізналася, що я була на війні. Тоді я весь час думала, який це буде для неї шок і стрес, якщо я помру. Я просто весь час сподівалася, що мені пощастить», – говорить Катя.

Проте, навіть про обстріли, в які потрапляли машини «Госпітальєрів», дівчина розповідає зараз зі сміхом.

«Якось у квітні "Правий сектор" виходив, нас накривали всім, чим могли, і ми їхали на позицію по дуже покоцаній дорозі, машину ледь не перевертало на тих ямах, а шлях нам освічували спалахи від прильотів. Ми їхали вчотирьох і я питаю: "Хлопці, вам сцикотно?" Вони кажуть: "Звичайно, так!", кажу: "Це добре, бо мені теж дуже сцикотно". І їдемо…»

Іноді сниться запах осінніх Пісків

«Одного разу на шахті "Бутівка" на мене впав величезний павук, і ось тоді я вперше заверещала. Ось так, дуже по-дівчачому. А коли їхали на позиції, де був обстріл, за пораненим, то я замружувала очі, бо був водій, і думала: хоч би не влучило в нас», – каже Катя.

Вона пригадує, що найстрашнішою була дорога з «Бутівки» на «Республіку міст». А на самій шахті смерть іноді дихала просто в обличчя.

«Якось я сиділа в бліндажі, а коли вийшла, в те місце, де мій водій і вогнева (озброєнний супровід медиків – ред.) лагодили машину, прилетіла міна. Пощастило лише, що вони за хвилину до цього відігнали машину трохи вбік».

У підвалі шахти Бутівка

Постійне перебування у небезпечних місцях, обстріли, поранені й напруга зіграли свою роль із психікою.

«Поки я була на "Бутівці", ніхто не загинув і не був поранений. А коли я поїхала звідти на кілька днів, то у нас був 200 і 300. Мене переклинило, ніби я фартова, тому ніхто не гинув, а як поїхала, то в нас втрати. І насправді з війни я пішла, бо в якийсь момент мені почало здаватися, що наше везіння – не вічне».

Багато для кого період, проведений на війні – найяскравіший в житті, а для себе Катя намагається робити всі події яскравими, тому, зазначає, і повернення в неї було легким.

«Я просто розумію, що там було круто, але так вже не буде. В мене лишається пам’ять на запахи. Мені тим всім пахне моя улюблена пора року – осінь, тоді була моя перша ротація. Я дуже добре пам’ятаю запах поранених, запах крові, пороху. Іноді мені сниться запах осінніх Пісків».

Знецінення і пиріжок з вишнею – це різна увага від чоловіків

Сьогодні Катерина Приймак – одна з активісток «Жіночого ветеранського руху», вона виборює рівноправ’я для жінок в армії і розповідає про війну в Україні за кордоном. Говорить, що й до війни була феміністкою і її дуже обурює, коли чоловіки вважають, що жінки чогось не можуть і що їм краще сидіти вдома.

«Ніхто з мужиків, на відміну від Іванки – тендітної дівчинки-лікаря, не шукав би 10 годин по соняшниках в Пісках пораненого розвідника, який в них загубився. І вона таки його знайшла і вивезла», – емоційно говорить Катя.

Вона переконана, адже бачила поряд багато прикладів, що жінки впертіші за чоловіків і мають більшу силу духу.

«На війну потрапляють справді найвпертіші. Жінка зціпить зуби і не скаржитиметься. Мені часом було дуже важко нести рюкзак, каску, бронік, голова брудна, чухається під тією каскою... Але терпіння у жінок значно більше, ніж в чоловіків», – наголошує ветеранка.

«Зараз у нас не війна, де один проти одного змагаються силою, а в нас війна технологій, які жінкам теж під силу. Наша Галя «Перлинка» освоїла коптер, та не всі чоловіки змогли це зробити», – додає Катя.

І просить не плутати увагу і турботу. Мовляв, їй все одно приємно отримувати увагу від чоловіків, які на війні то іграшку м’яку могли принести, то смаколики.

«Коли мені кажуть: сиди вдома, бо ти дівчина, або приносять пиріжок з вишнею – це ж різні речі. Увага і турбота – це коли не знецінюють твої здобутки або твою силу».

Автор: Дар'я Бура

Останні матеріали:

 

 

 


Переглядів: 2798

Останні новини