Камертон гідності – історія Андрія Юрги

Камертон гідності – історія Андрія Юрги


Рясний літній дощ падає на спраглу землю, самотній горіх тремтить під тиском важких крапель. Тендітні айстри безпорадно похитуються, не знаходячи ані спокою, ані прихистку. Небо ховається за темними хмарами, віддаючи містечко Комарно на поталу зливі. Тихе і неспішне, наче плин течії Верещиці, життя галицької провінції стривожить хіба що стихія. Все як завжди. Квітуча весна поступається місцем спекотному літу, літо – прохолодній осені, а там і зима завиє хурделицею. Як і сорок років тому, хіба горіх відтоді підріс та змужнів.

Серед цього архаїчного спокою народився і виріс Андрій Юрга. Його батько, отець Володимир, був підпільним греко-католицьким священником. За часів войовничого атеїзму це було доволі ризикованим покликанням. Саме такі речі й засівають в дитячому серці особливе ставлення до Бога, до церкви, до України. До тієї, справжньої, невигаданої Батьківщини, почуття до якої набувало цілком реальних обрисів. Мов зелений паросток поміж невблаганних скель, це почуття зростало, міцнішало, торувало шлях до світла.

Попри століття поневірянь на теренах чужих імперій, відчуття приналежності до України було тут повсюди: в легкому подиху вітру, що бавився листям ясенів та буків, у відлунні кроків на затишних вулицях, у незворушному мовчанні храмів і руїн сивої давнини. Андрій зростав, і це відчуття ставало дедалі завзятішим і непереборним. Епоха тоталітарної радянської держави невпинно добігала кінця, наближаючи запаморочливий 91-й рік. Єдина та незалежна держава явилася неочікуваним дарунком долі, неначе стала винагородою за вікові страждання та біль. Цілі покоління українців пішли у вічність, плекаючи надію на час, що настав-таки для їхніх нащадків.

Маючи меткий розум та підприємницький хист, Андрій вступив до економічного факультету Львівського національного аграрного університету. Це справді було його покликанням, у 25 років він вже працював завідувачем магазину. Чесній людині обійняти в радянський час таку посаду світило хіба за наявності видатних здібностей, які мав і наш герой. Однак життя людське сповнене неочікуваних поворотів долі, і драма, що трапилася в особистому житті, привела Андрія до монастиря. Майже п’ять років, проведених в обителі Святого Обручника Йосипа у Львові, свідчать про глибокі переживання та духовний пошук. Андрій не був монахом – лише послушником, що без жодних монастирських зобов’язань проживав чернецьке життя. Послушник із вигодою для братства використовував свій економічний хист, налагоджуючи господарську діяльність Обителі. Життя в монастирі вкотре переконало Андрія, що шляхи Господні – несповідимі. Бувши послушником, він зустрів свою Марію і закохався. Можливо, саме ця зустріч визначила майбутнє та спонукала повернутися до мирського життя. Адже кохання надихає та мотивує розкривати свої таланти.

Наше незалежне медіа існує завдяки вашій підтримці. Допоможіть нам робити більше, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні.

Повернувшись у мир, Андрій заснував підприємство, став співвласником успішної справи. Матеріальний світ так і лишився для нього другорядним, ціннісними для Андрія були його простота та щирість. Не задавався, був дуже людяним, за що отримував глибоку шану. Для Юрги було вкрай важливим жити у злагоді зі своєю совістю. В серйозних речах він часто просив поради у свого духівника, як заведено у праведних християн. З Марією вони жили у мирі й злагоді, а виховання сина дарувало щастя, що, здавалося, триватиме вічно. Щонеділі та на свята після служби всією родиною вони читали Біблію, мріяли про майбутнє, будували плани на життя.

Однак, люди, що вболівають за долю країни, рідко вдовольняються лише сімейним щастям. Буремне закінчення 13-го року обірвало звичний плин життя багатьох українців. Для завзятих патріотів, до яких належав наш герой Андрій Юрга, ці драматичні події тільки загострили любов до України та особисту відповідальність за неї. Майдан. Хитка рівновага між європейськими прагненнями та тоталітарним радянським минулим вимагала обрати свій бік. Неможливість лишатися осторонь штовхала людей в горнило Майдану. Юрга більшість часу проводив саме там, в гущавині подій, повертаючись до Львова лише за допомогою протестувальникам.

Події розгорталися стрімко, наче в жахливому калейдоскопі. Криваві сутички, Небесна Сотня, гіркуватий присмак перемоги. Здавалося, найгірше вже позаду і можна повертатися до звичного життя, але випробовування для країни лише починалися. Це був іспит для народу, який щиро прагнув стати нацією.

Війна – неочікувана, безжальна і підступна. Десь глибоко в підсвідомості жевріла надія, що все є тимчасовим. Не може цивілізований світ допустити, щоб у 21 сторіччі розгорнулася кривава драма у центрі Європи. Здавалося, що Збройні Сили швидко впораються з незаконними формуваннями. Однак літо принесло відкриту російську агресію, Іловайськ, загрозу втрати півдня країни. Перед багатьма, далекими від військової служби людьми, постав вибір – брати зброю чи домовлятися зі своєю совістю. Переконувати себе, що не гоже у поважному віці надягати бронежилет, ставати у стрій та брати зброю до рук – тим паче, що цими руками часто береш Біблію і відчуваєш її всім серцем. Намагатися позбутися докорів сумління, коли мережу заповнюють фотографії загиблих на війні юнаків.

Відмова від військкомату не стала вагомим аргументом для Андрія. Рідні та друзі переконували його облишити спроби потрапити на Схід, пропонували зосередитися на волонтерській діяльності. Андрієва совість не мала спокою, і він прийняв важке рішення на користь своєї країни. Пройшов швидкий вишкіл у Ніжині та приєднався до підрозділу батальйону ОУН.

Наприкінці листопада 14-го Піски стали однією з найгарячіших точок східного фронту. Оборона донецького аеропорту сягнула апогею, потребуючи нових людських ресурсів. Саме туди направили підрозділ Андрія.

Більшість з нас, потрапляючи в складні життєві обставини, згадує Бога. Особливо яскраво це проявляється на війні. «Отче наш, що єси на небесах…», – шепочемо ми, коли смерть з пронизливим свистом відправляє чергового опричника за новим бранцем. Хрестик на шиї, браслет з ликами Святих на руці, клаптик паперу з Образом у кишені. Нам хочеться вірити, що Господь збереже та спасе. Нам важко осягнути сакральний сенс спасіння та задум Божий. Ми прагнемо вижити в пекельній битві або з гідністю зробити крок у вічність. Андрій Юрга був тим, для кого віра і духовний пошук не залежали від зовнішніх обставин. Псалтир був його улюбленою книгою і вірним супутником на війні. Саме через це він і отримав псевдо «Давид».

Наш Давид не був людиною війни, однак присутність в місці, де смерть з холодною байдужістю збирає криваві жнива, стала для нього надважливою. На війні, під впливом постійної загрози втрати побратимів, підступності, невиправданої жорстокості ворога, дуже важко встояти на ногах. Складно розгледіти межу між людяністю та палким бажанням помсти. Власне, ця межа і розділяє нас із ворогами, дарує усвідомлення праведності бою за свою землю і свободу.

Друга ніч на війні стала для «Давида» останньою. Ввечері, напередодні трагедії, він старанно прибирався у хаті, обраній ним для розміщення. З ніжністю, притаманною солдатові перед боєм, роздивлявся фотографії дружини, сина та матері. Старанно, зосереджено молився перед сном. А далі… 152-мм уламок металу, випущений з жерла ворожої САУ (самохідна артилерійська установка – прим.авт), з другої спроби поцілив саме в ту хату, не залишивши «Давиду» шансу на виживання.

Люди не владні визначати тривалість свого життя. Ця істина цілковито перебуває в юрисдикції Божого промислу. Однак Господь наділив нас можливістю прожити відведений час достойно, як і зробив Андрій у свої п’ятдесят. Він гідно зустрів останню мить, на передовій, як справжній воїн та вірний син свого народу. Герой Юрга назавжди лишиться в пам’яті українців, наче камертон, на який ми налаштовуємо струни власних душ.

Автор: Олександр Терещенко

Фото: Youry Bilak

Головне фото: похорон Андрія Юрги у Львові / zahid.net

Матеріал виготовлений в межах проєкту PLUS 1, автор Мар'ян Присяжнюк, директорка проєкту Марина Лук'янова

Останні матеріали:

Переглядів: 2193

Останні новини