Кіндрат – історія кіборга Василя Кіндрацького

Кіндрат – історія кіборга Василя Кіндрацького


– Благословіть, отче, на смерть за Україну, – тихо, але твердо попросив він.

Це було 9 січня 2014 року. З Майдану Василь Кіндрацький приїхав на Різдво до свого Миколаєва, що на Львівщині. Навідався додому, аби провести різдвяні свята з родиною. А 9 січня він поїхав до отця Ярослава в село Більче, що за двадцять кілометрів від Миколаєва, і раптом попросив про таке, що отця Ярослава пробрав мороз. Ще не було війни, ще не пролилася кров на Майдані, а він:

– Благословіть, отче…

Отець Ярослав розгубився. Якби перед ним стояв зухвалий юнак, то він би знайшов, що відповісти, а тут... Це був п’ятдесятирічний чоловік, його одноліток і приятель ще з часів Помаранчевої революції, котрий після тієї-таки революції п’ять років очолював районну державну адміністрацію.

– Твоє прохання – безумство, – сказав отець Ярослав. – Бог сам обирає ягня на жертву. А хто ти такий, щоб Йому вказувати? Андрей Шептицький просив у Папи благословення лише на мучеництво, а той не дав. Я можу благословити тільки на жертовну працю і піт.

Василь похитав уже сивою головою.

– Мій тато казав, що Україна і свобода воліють крові. Коли після проголошення незалежності всі стрибали до неба на радощах, тато казав, що рано радіти. Свободи не буває без крові.
– У тебе дружина, двоє діточок…
– Бог подбає за них
, – сказав Василь, і на дні його очей засвітилася сумна усмішка.

Василь Кіндрацький на Майдані 2014 року. Фото: Facebook сторінка

Вони з дружиною Галею були пізніми батьками. Йому вже стукнула сороківка, а дітей не було. 2004-го він поставив у Миколаєві статую Богородиці – і сталося. Спершу народилася донька Ангеліна, а через три роки син Ярослав.

Коли кров полилася на Майдані, 20-го лютого йому подзвонила дружина:

– Васильку, у тебе двоє діточок… Ховайся.

А він не ховався ще й через те, що мав найкращих у світі дітей і любив їх так, як більше ніхто не вміє любити.

На Майдані Бог його милував. До батальйону ОУН у Піски вони приїхали удвох з його товаришем Андрієм Юргою 20 листопада. Андрій теж мав п’ятдесят років, мав чотирнадцятирічного сина Юрка і був успішним підприємцем. Потім люди говоритимуть, що це Василь підбив його іти на війну. Але це неправда. Кожен доброволець на війну іде сам. Через те він і доброволець.

У Пісках їх зустрів заступник комбата, теж п’ятдесятирічний, на псевдо «Кармелюк», в якому тепер Україна знає свого поета і воїна Бориса Гуменюка.

Хлопці, а що ви тут робите? – спитав Кармелюк. – Невже ви такі придурки, як і я?

Кармелюк сміявся, хоча насправді він мав тут тверде переконання: на передову повинні йти якраз старші чоловіки, які вже встигли стати батьками і щось зробити-побачити в цьому житті.


З Борисом «Кармелюком» Гуменюком (в центрі) та побратимами, Піски. Фото:
Facebook сторінка

Андрій Юрга узяв собі позивний «Давид», а Василь Кіндрацький – «Кіндрат». Спершу хотів бути «Лисом», таке псевдо мав його дід в УПА, але в батальйоні вже був свій «Лис». Тому він став Кіндратом, за прізвищем.

Свобода воліла крові. Через три дні його побратим Андрій Юрга («Давид») загинув. Снаряд із самохідної артилерійської установки влучив у стіну будинку, в якому перебували оунівці. Цього разу Бог обрав Давида.

Додому до Львова труну з його тілом повезли на джипі Кіндрат і Сашко (позивний «Комбат»). Труна ледве помістилася в авто, її довелося вперти у лобове скло. Тому і водій (Кіндрат із Комбатом сідали за кермо навпереміну), і той, хто сидів з ним поруч на передньому сидінні, тримали домовину на плечі цілу дорогу.

На Харківській трасі перед Яготином закінчилася солярка. Дякувати Богу, в Києві тоді був Кармелюк. Він приїхав і дотяг їх на линві до найближчої заправки. Хресна дорога тривала.


Наше незалежне медіа існує завдяки вашій підтримці. Допоможіть нам робити більше, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні. 


Кіндрате, братику… «Братик» – це твоє слово. Так ти звертався до друзів. Пам’ятаю, як ти розповідав про цю дорогу, коли зайшов до мене на Водохреща. Будучи в справах у Києві, ти заходив до мене – попереду йшла твоя сумна усмішка, а позаду важезний наплічник, повен «сувенірів» з війни. Оселя наповнювалася пороховим гаром, бо це були відстріляні набої, гільзи, осколки. Одного разу ти привіз мені навіть величезний відрубок від гільзи «Граду». Буде вам файна попільниця, – сміявся. Насправді ж тими подарунками ти кричав до нас про війну. Про те, що ось же вона, війна, – не десь там за сімома морями, а на такій коротесенькій відстані, яка буває лише між життям і смертю.

Найбільше ти оповідав про своїх побратимів. Про Сивого, Комбата, Кармелюка, Крома, Лєшого, Хана, а найбільше про Давида – Андрія Юргу, якого ти не віз, а ніс на плечі з Донбасу додому, а потім, повернувшись у Піски, знайшов на руїнах його кашкета.

А ще ти багато говорив про те, що в тилу теж треба формувати «наші» підрозділи запасу з надійних людей, бо ця війна надовго, та навіть якщо продовжуватимемо незавершену революцію, то мусимо мати готові похідні групи, – вдавався ти до оунівської термінології як істинний виразник свого батальйону.

Потім ми пішли на Аскольдову могилу до церкви св. Миколая окропитись свяченою. Хто міг тоді подумати, що мине якихось чотири місяці, і побратими на руках принесуть тебе до цієї церкви…

Похорон Василя Кіндрацького у Львові. Фото: Facebook сторінка

Коли між бійцями батальйону ОУН розгорілася дискусія, чи залишатися в статусі добровольців-партизанів, чи «легалізуватися» в лавах Збройних Сил, Кіндрат став на бік других. Він тоді був уже заступником комбата. При всій недовірі до вищого командування, як і до влади загалом, він розумів необхідність розбудови й зміцнення українського регулярного війська. Кіндрат ще зі служби в армії був десантником і знав ціну дисципліни та професійного вишколу. Так частина оунівців стали бійцями 81-ї десантно-штурмової бригади.

Ми зустрілися з ним на вшануванні героїв Холодного Яру 25 квітня в Чигирині. Тоді чимало хлопців зі східного фронту приїхали віддати честь холодноярцям, від яких вони успадкували гасло «Воля України або смерть». Традиційне освячення зброї біля Гайдамацького ставу мало вже не лише ритуально-символічний зміст.

Рівно через місяць, на світанку 25 травня, Кіндрат, ризикуючи життям, вибрався на вежу напівзруйнованої шахти й встановив два прапори – державний та ОУН. Йому перехопило дух – з тієї висоти Кіндрат побачив Донецьк і широчезний український степ. Наступного дня він розповів телефоном дружині Галині про цю подію таким схвильовано-радісним голосом, наче сповіщав про кінець війни. Він не сказав: «Я вивісив прапори…» Він сказав: «Ми…»

Через два дні з боку Донецького аеропорту російський танк вистрілив по позиції «Шахта» біля села Водяного. Снаряд прямим влученням пробив стіну і закладене мішками з піском вікно. Кіндрат дістав смертельне поранення. Лікарі ще сорок хвилин боролися за його життя, але Бог цього разу забрав Кіндрата до себе. Він стік кров’ю.


Дружина та діти Василя Кіндрацького. Фото: Youry Bilak

Ось такі справи, братику. Хотілося б тобі багато чого розповісти, але ж ти і так усе бачиш звідти. Хоч за життя ти, мабуть, не встиг прочитати шкільний твір свого семирічного сина Ярослава – твір, який він написав до Дня Героїв. Ярослав його так і назвав – «Незламний тато». Давай, братику, почитаємо його разом:

«Мій тато поїхав на війну. Тато і його друзі б’ються з ворогами у селі Пісках біля Донецького аеропорту… Тато деколи приїздить додому, бо дуже сумує за нами, і мама в цей час просто розцвітає. Ми з сестрою Ангелинкою слухаємо цікаві розповіді про війну. Мені дуже подобається татова форма… Мені дуже сумно, коли тато повертається на передову. Він каже, що мусить воювати до кінця, аж поки Україна не переможе. Мій татусь – патріот, незламний борець за свою Вітчизну. За це я його поважаю і люблю. Повертайся до нас, татку, живим і здоровим».

Ярославчик написав цей твір за п’ять днів до того, як тебе не стане.

Але видиш, братику, якого сина маєш. Радій.

Ось і твій побратим Кармелюк каже:

«Кіндрате…
Твоя донька так виросла за цей час
Ці діти так швидко ростуть
Кажу. Хоч ти й сам усе бачиш
Твій син – викапаний ти.
Мені не стало духу підійти
По голівці погладити.
Прийде час –
Я розповім йому про тебе».

Мабуть, ти чув і те, що сказала твоя кохана Галинка на відкритті меморіальної дошки на будинку райдержадміністрації в Миколаєві, де ти колись працював. Вона сказала: «Василь завжди був там, де мусив бути». Тепер ти розумієш, чому вона навіть не намагалася зупинити тебе, коли ти йшов на війну? Ти все чув. І, можливо, навіть сумно всміхнувся на ті слова. Так сумно сьогодні всміхається вся Україна, якій ти віддав свою кров.

Автор: Василь Шкляр
Головне фото: Facebook сторінка

Матеріал виготовлений в межах проєкту PLUS 1, автор Мар'ян Присяжнюк, директорка проєкту Марина Лук'янова


Переглядів: 7531

Останні новини