Матвій, онук Матвія – пам`яті Миколи Козлова

Матвій, онук Матвія – пам`яті Миколи Козлова


Якщо довіряти тільки сухим рядкам біографії, то весною 2014-го року у своєму селі на Дніпропетровщині Микола Козлов одним із перших мав би підняти над сільрадою прапор Росії. Ось скупо: уродженець Російської Федерації, після служби в радянській армії вступає в Московське вище командне червонознаменне училище ім. Моссовєта КДБ СРСР; по закінченню – служить у прикордонних військах, закінчує службу командиром застави в Грузії. В 1991 р. через хворобу вийшов у відставку у званні майора. Оселився на Батьківщині дружини, але незалежну Україну не сприйняв, вважає західну частину – Польщею, східну – Росією.

Напевне, саме на таких людей і покладали свої надії організатори «руської весни»: на тих, хто продовжує жити, наче в СРСР, колишніх військових, російськомовних, а тут ще й додаткова деталь – вище училище КДБ. І Микола Козлов дійсно бере до рук зброю, але зовсім на іншому боці – він стає добровольцем батальйону «Донбас» і йде захищати Україну. Ту саму, якої в його уяві досі не існувало.

Як могло так статися? Що за обставини спонукали людину, яка до осені 2013-го року дивилася лише російське телебачення, кардинально змінити в майже 59 років свої переконання? Зрештою, Микола Козлов міг би, якби, згідно з біографією, і не підтримав сепаратистські заворушення на сході, і надалі з чистим сумлінням пенсіонера продовжувати дивитися телевізор, доглядати за садом, який так любив, ходити на риболовлю та полювання. Маючи міцне здоров'я, він напевне б жив довго і щасливо.

Не склалося. Та й не могло скластися, бо сухі рядки біографії – звичайні літери, за якими ховається справжня сутність людини. Справжньою сутністю Миколи Козлова була жага справедливості, що завжди впливала на його долю і завадила зробити кар'єру військового.

«Ще в 1986 р. він був у відрядженні в Казахстані, в Алма-Аті, де відбувалися заворушення, – згадує дружина Валентина. – Аби ти бачила, як солдати рубали саперними лопатками людям голови!», – розправа над протестувальниками справила на молодого офіцера гнітюче враження... В 1990 р. почали підійматися грузини, вимагати незалежності, в сутичках у Тбілісі задавили вагітну жінку, загинули ще люди. Микола у політвідділі поклав партійний квиток на стіл. Йому це не пробачили, почали тиснути, згодом вирішили – без скандалу, через шпиталь, відправити на пенсію…»

Він пішов з армії в 37 років. Родина відразу ж переїхала в Україну, але й далі жила переважно російськими подіями.

«До грудня 2013 року ми дивилися виключно російське телебачення, – стверджує пані Валентина. – Але коли на Майдані в листопаді 2013 р. побили студентів, чоловік розлютився: "Як це дітей можна бити, та ще й так жорстоко? Нумо подивімося, що говорять на українському телебаченні!" І ми почали дивитися. Тут, у нас у селі, живе більшість російськомовних людей, які тоді також дивилися переважно російське телебачення: "Там наркомани, алкоголіки на Майдані стоять!". Але Микола Козлов уже нікому не вірив – ні односельцям, ні телебаченню. Він захотів на все подивитися своїми очима, і в лютому поїхав у Київ, на Майдан»

Микола Козлов потрапив на Майдан 18 лютого.

«Поїздка до Києва стала для батька потрясінням, – згадує донька Олена. – Він коли зранку на Майдан прийшов, його дівчинка пригостила бутербродом. А він каже, мовляв, не заслужив ще, а та відповідає, що це подяка за те, що ви прийшли сюди. Батько потрапив якраз на розстріл Небесної сотні, і як чоловік і офіцер, не міг залишатися осторонь, тому почав допомагати виносити поранених. Згадував, як несли хлопчика з пробитими грудьми, і той співав гімн України. "Оцей сопляк, у ньому – дві кулі, а він співає гімн України… Ну як це, як?! Яка сила духу!" – батько був насправді вражений!».

«Микола звідти приїхав зовсім іншою людиною, інших поглядів, – говорить пані Валентина. – Коли «Пливе кача» почув, то заплакав. Я власним очам не повірила! Він завжди був таким жорстким, ніколи я не бачила, що він плаче…»

«Батько одразу сказав, що це – війна, – пригадує своє здивування Олена. – 18 лютого мені мама зателефонувала і повідомила, що війна почалася – так їй тато сказав телефоном. Він одразу чітко зрозумів, куди воно хилиться...»

Так, це була війна. У березні 2014 року з родини Козлових мобілізували молодшого сина, 30-річного Павла. Він ніс службу у 25-й ОМБр, бригаді, на долю якої на початку війни дісталися тяжкі випробування. В травні Павло отримав свою першу військову нагороду.

Після побаченого на Майдані й мобілізації сина Микола Козлов уже не міг всидіти вдома. Природне відчуття справедливості й чоловічий характер штовхнули його на пошуки свого місця в цій війні. Але у військкоматі відмовили – вік, в СБУ, де стояв на обліку, звісно, також. Дружину він своїми справами не турбував, але після відмов попросив знайти в інтернеті контакти добровольчого батальйону «Донбас». Після коротких телефонних перемовин після 23-го травня Микола Козлов прибув на базу батальйону в Нових Петрівцях.

Бійці батальйону «Донбас», Микола Козлов – крайній справа. Фото: батальйон «Донбас»

Він взяв собі позивний «Матвій» – на честь діда, який загинув у боях під Ленінградом у Другу Світову, подвиг якого дуже цінував.

«Батько серцем не прийняв того, що відбувалося в Грузії на початку 90-х, звільнився з армії, прикрившись хворобою, – згадує дочка Олена. – Після виходу на пенсію мав багато пропозицій від колишніх товаришів по службі: переїхати до Москви, в чудову квартиру; пропонували посади, бізнес. На моє запитання, чому так не сталося, відповів: "Хочу з чистою совістю дивитися своїм онукам в очі". А тепер от це відчуття справедливості та порядності привело його на цей, на наш бік… В березні 2014 р. батьку наснився сон: наш будинок – зруйнований, на його місці – воронка. "Як ти думаєш, – запитав, – до чого це?"».

В селі Вищетарасівка – чудовий самодіяльний хор. 22 травня Валентина Козлова разом з іншими учасниками колективу їздила виступати перед військовими до Запоріжжя. Ввечері, в умовну годину, подзвонив чоловік. Поговорили. А наступного ранку – знову дзвінок.

«Я здивувалася, – згадує той страшний день пані Валентина. – Він не мав дзвонити, ми завжди тільки ввечері зідзвонювалися. Він мені сказав, я одразу й не зрозуміла, що саме: чи то "прощавай", чи то "прости" – і відключився. Я дзвоню – не можу додзвонитися. Подзвонила доньці, розповіла, а Олена й говорить: мамо, увімкни телевізор… Там показують, що бій йде батальйону "Донбас" із чеченцями! І все, більше жодних новин. А ввечері поливаю квіти, Оленка дзвонить: мам, зайди в хату, сядь. Я зайшла, сіла. Вона і каже: мамо, мені подзвонили, сказали, що батька вбили…»

У Козлових у Вищетарасівці – великий будинок. Навіть у серпневу спеку в ньому прохолодно. Ми говоримо з пані Валентиною про події, що сталися більше, ніж два роки тому, але жінка і тепер з усіх сил намагається тримати свої почуття під контролем. Спогади – річ непевна, ніколи не знаєш, як вони вплинуть на тебе, проте пані Валентина – дружина військового, і сама – колишній військовослужбовець, тримається стійко.

«До мене, – згадує вона, – одразу жінки з хору підтримати прийшли. Вночі вже кажуть: "Нумо подзвонімо на його номер?" Подзвонили, мужик якийсь відповів. Оля, подруга моя, давай його розпитувати, але той слухавку кинув і більше не взяв. Так низько це – брати в мертвого телефон… Жінки з нашого хору мені дуже допомагали, сиділи зі мною поруч майже весь час…»

Валентина Серафимівна прекрасно готує, на десерт нам пропонує виноград і персики, ті самі, що садив і доглядав її чоловік. Тут же, у залі над столом, висить великий прапор батальйону «Донбас», поруч – куточок, присвячений покійному чоловікові: світлини, шеврон батальйону, кашкет прикордонника, українські прапорці, букет квітів, лампадка. Про бій, в якому загинув її чоловік, пані Валентина знає дуже мало і водночас дуже багато. Начебто група «Матвія» поїхала до Карлівки зайняти стратегічне місце – дамбу водосховища, а на них там чекала засідка. Зав'язався бій, допомоги «донбасівці» так і не дочекалися. Живим із шістьох чоловіків залишився лише боєць із позивним «Хімік»: поранений, він заховався під листами шиферу, а потім, коли сепаратисти пішли, зміг дістатися блок-посту ЗСУ. «Хімік» – останній із батальйону, хто бачив Миколу Козлова живим: як той, важко поранений, підповзав до будинку. Тіло одного з бійців (позивний «Рейдер») досі так і не знайшли, інших убитих змогли забрати лише 27 травня (за офіційною інформацією в бою під Карлівкою 23 травня 2014 року загинули п'ятеро бійців батальйону, ще шестеро отримали поранення – ред.).

Нижче відео бою під Карлівкою.

«Три дні ми нічого не могли дізнатися, Олена вже сама хотіла їхати, – говорить Валентина Козлова. – Але порадили звернутися до "Самооборони", і вони домовилися. В Запоріжжі зробили прощання, там по вулиці Соборній пронесли, а потім одразу – сюди. Труна закрита була… Приїхав батальйон "Донбас", військові. Ховали як офіцера».

Сина Павла поранили в січні 2015 р. Від матері поранення молодшого приховували.

«Я тільки влітку дізналася, – каже пані Валентина, – прочитала на сайті в інтерв'ю, що Паша поранений. Мій хор знав, всі знали, а я – ні. Кажуть, берегли. Після похорон мені операцію зробили... А так намагаюся дома не сидіти, сільський голова попросила попрацювати в комунальному підприємстві. Співаємо в хорі українські народні пісні, Миколі вони дуже подобалися, він часто з нами їздив. У нас у родині всі співають, окрім нього…»

У родини Козлових – багато рідні у Росії. Але зараз спілкування немає. «Відключилися», – коротко зауважує пані Валентина. Є родичі й на тимчасово окупованих територіях.

«Не хочу з ними спілкуватися, – різко говорить Валентина Стефанівна, говорячи про донецьку рідню чоловіка. – Таке враження у мене, що кров Миколи – на їхніх руках, це ж вони покликали росіян! Я казала сестрі його: скільки він тобі допомагав, а ти його так обзиваєш – "бандеровець"!? А він пишався, між іншим, останній час, що він – "бандеровець". Дзвонили мені й колишні його товариші по службі, пропонували виїхати до Росії, так я їм сказала: відключімося одне від одного поки що, добре?! Так важко було це слухати…»

З початку війни Дніпропетровська область мала найбільший план з мобілізації, тут на сьогодні серед усіх регіонів України – найбільша кількість загиблих, понад 450 осіб. У Вищетарасівці, окрім Миколи Козлова, загинуло ще троє молодих хлопців. Настрої людей від початку конфлікту на сході змінилися, симпатії суттєво перемістилися в бік України. Причини – різні, інколи – суто побутові, але тенденція саме така.

«У нас в хорі також дві сепаратистки були, – з посмішкою говорить Валентина Стефанівна. – Але зараз нормально, попустило. Не хочуть жити так, як на окупованих територіях люди живуть!».

Наше незалежне медіа існує завдяки вашій підтримці. Допоможіть нам робити більше, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні.

Після смерті батька життя родини суттєво змінилося. Павло відслужив і демобілізувався, переїхав до Запоріжжя, а старші – 36-річний Мишко і 40-річна Олена – навпаки, підписали контракти й служать в Збройних Силах.

«Я дивилася на Україну інакше, ніж батько, – згадує дитинство вона. – Особливо, коли прочитала "Кайдашеву сім'ю", для мене ця книга стала наче ключ: і гумор, і одночасно глибина, мова. Тато також читав українські книжки, українською мовою, але його ставлення до України завжди було іншим… Тому для мене стало несподіванкою, коли він підтримав Майдан. А коли окупували Крим, то батько назвав це підлістю з боку Росії… А з підлістю він завжди боровся, все своє життя».

Фото: Youry Bilak

Насамкінець, навантаживши нам у дорогу персиків, Валентина Стефанівна розповідає ще одну історію. Коли загинув чоловік і його історія стала відома через публікації в медіа, їй зателефонував зовсім незнайомий чоловік, професор зі Львова – Василь Гуменюк. Сам він має сина, доньку й онуку. Професор запропонував допомогу і підтримку. Почали спілкуватися. І потихеньку спілкування сторонніх родин і людей з різних кінців країни, які говорять різними мовами, але мають спільні цінності й переконання, переросло в дружбу. Нещодавно до пана професора в гості на дачу їздила Катя, донька Олени. Говорить, що дуже потоваришувала з родиною Гуменюків, а самого Василя Васильовича тепер називає дідусем.

«Бо мій же дідусь загинув, – трохи винувато додає Катя. – Але він не ображається, я точно знаю!».

Напевне, на цій зворушливій ноті можна було б поставити крапку в історії життя Миколи Козлова, «Матвія», справедливого і чесного чоловіка, безстрашного військового. Але ні. Як показала доля, такі люди не залишають наш світ без вагомого вкладу в справу, якій віддані. В серпні 2016 р. до Вищетарасівки на розмову до Валентини Стефанівни ми їздили вдвох: автор і Іван Погорєлий, боєць, який і сам має надзвичайно цікаву історію – бувши важко пораненим, він врятував ціною власного полону маленьку дівчинку. Його історія описана в книзі «Іловайськ». Через три місяці ми зустрілися з Іваном знову, цього разу в Запоріжжі, на книжковій виставці, разом відвідали презентацію книги про учасників АТО «З Україною в серці». Серед чотирнадцяти історій про мужніх чоловіків там є й історія про одну жінку – Юлію Матвієнко. Заінтригований, прямо на презентації почав читати есей і… 

«А тоді була Карлівка – засідка на батальйон «Донбас»… Одного з загиблих звали Матвієм, він був кадровим офіцером, прикордонником, майже 59 років…, – згадує Юлія. – Після похорон Матвія, якого ми поховали урочисто, з почестями, я прийшла додому і не могла знайти собі місця…»

Так почалася активна волонтерська діяльність Юлії Матвієнко (спеціально і не придумаєш, щоб так збіглися позивний нашого героя і прізвище Юлії).

А через десять місяців «Бєлка» підписує контракт зі Збройними силами України й стає снайпером, влучним вогнем наводячи жах на ворога.

Тепер, напевно, дійсно можна поставити крапку – «Матвій» зробив свою справу. Як завжди, чесно і самовіддано. До кінця.

Автор: Євген Положій

Головне фото: військовослужбовці та ветерани батальйону спеціального призначення «Донбас» вшанували пам’ять побратимів 23 травня 2020 року. Нацгвардія.

Матеріал виготовлений в межах проєкту PLUS 1, автор Мар'ян Присяжнюк, директорка проєкту Марина Лук'янова

Останні матеріали:

Переглядів: 1644

Останні новини